Ольга досі не знала, що «Нова жінка» (з якої, до речі, посміювалася вся чоловіча галузь роду Річинських) відіграє аж таку преважливу роль у житті українського жіноцтва.

— І уявіть собі, панно Олю, яке нещастя… Що там нещастя! Це просто… національна трагедія! Уявіть собі, що «Нова жінка», яка так необхідна нашому жіноцтву, опинилася перед загрозою ліквідації.

В Ольги стислося серце. Від цього, либонь, і з'явилося відчуття холоду в кінцівках рук і ніг. Фата моргана зникла. Міраж посади теж. Не розуміє лише, для чого пані Вільчинська закликала її до себе? Чей же не для поминок по «Новій жінці»?

Редакторка помітила враження, яке викликали в Ольги її слова. Вона начеб рада з того.

— Ліквідація нашого видавництва, — обтирає вона хусточкою сухе чоло, — що тут говорити, це… ніж до горла українському друкованому слову на Нашівщині. А відвернути той ніж, панно Олю, — нахиляється над малою господинькою так близько, що та чує запах її поту, — можете тільки ви.

Ольга торопіє ще дужче, ніж півгодини тому від радості. Вона, мала господинька, може бути чимсь корисною в громадській справі? Що за абсурд! Що за непорозуміння! Досі в їх родині єдина Неля була тією, що її домашні й чужі використовували, зважаючи на її незвичайну вроду, в різних дипломатичних місіях, але вона, Ольга? Ользі вже неприємно від того, що пані Вільчинська помиляється. Вважає своїм обов'язком внести ясність у справу.

— Я перепрошую, але мені здається, що пані редакторка помиляються щодо моїх можливостей. Я не хотіла б вводити в оману… Може, пані мають на думці мою сестру Нелю?

Редакторка заперечливо хитає головою. Помиляється не вона, а Ольга.

— Я знаю, що говорю, — заявляє спокійно і авторитетно, — і з ким говорю. Я ж не веду розмову з вами, як з дочкою покійного отця каноніка, але як з нареченою пана Броніслава Завадки. Я не помилилася, сподіваюся? — спитала лукаво.

— Ні, — призналася зовсім спантеличена Ольга.

Мала господинька дізнається від редакторки, що за намовою її нареченого (пані Вільчинська буде постійно притримуватись цього терміна) робітники друкарні Філіпчука вступили у об'єднану профспілку, що в дальших наслідках неминуче приведе до загибелі «Нової жінки» й взагалі всього українського друкованого слова на Нашівщині.

Редакторка довго і детально пояснює Ользі, в чому помилка Бронка і чому від усунення цієї помилки залежить, бути або не бути «Новій жінці», що у її вагомій ролі в суспільному житті українського жіноцтва Ольга тільки що мала нагоду переконатись (лист читачки!). І тому прохання до панни Олі, щоб та вплинула на нареченого, аби той відмовився від членства у об'єднаній профспілці в ім'я збереження українського друкованого слова на Нашівщині. Не досить, що нас польський уряд гнобить на кожному кроці, то ще будемо самі себе винищувати?

— Я хотіла ще вам сказати, — шепоче довірчо пані Вільчинська, — що ви особисто, маю на думці вас і пана Завадку вже як подружжя, матеріально майже нічого не втрачаєте. Ту надвишку, що дістав би ваш чоловік як член об'єднаної профспілки у Філіпчука, будете отримувати у нас ви на посаді секретарки…

Безперечно, якась логіка є в тому, що говорить редакторка, але Ольга інтуїтивно відчуває, що на цю логіку у Бронка знайдеться своя надлогіка, якою він розіб'є вщент міркування пані Вільчинської.

Ні, мабуть, найкраще буде, як Ольга збереже цілковитий нейтралітет у цьому питанні.

— Я не можу цього взяти на себе, пані редакторко, бо я… я… взагалі не втручаюся в його справи.

Пані Вільчинська, довголітній борець (чи, як говорилося в ті часи, боркиня) за емансипацію жінок, обурена:

— Ви не втручаєтеся у справи свого нареченого? А це по-якому? Де ж ваша жіноча рівноправність? Ви, як українська патріотка, не маєте права цього робити. Треба вам, панно Олю, ширше дивитись на справу. Ми селянок вчимо, щоб вони втручалися у громадські діла своїх чоловіків, а ви інтелігентка… От бачите, до чого призводить, коли молоді панночки не читають «Нової жінки»! Ми, ваші попередниці, стільки жертв понесли, стільки енергії і здоров'я витратили в ім'я жіночої рівноправності, а ви, наша зміна, так легко відступаєте… Неймовірно! Просто… скандально! Ніколи такого не сподівалася б від вас, дочки відомого і заслуженого патріота, яким був ваш покійний татко!

Воля і думка Ольги працює тільки в одному напрямі, щоб мерщій вирватись з лабет Вільчинської на волю, до Бронка!

— Чого ж ви мовчите, панно Олю? — постукує олівцем по столу редакторка, як бувало вчителька, що хотіла підігнати її до скорішої відповіді.

— Я признаюся пані редакторці, — не знає Ольга, чи саме так треба їй боронитись перед атакою Вільчинської, — я не зовсім знаюся на цих справах… Я мусила б подумати…

— Думати? — грізно зводить брови та. — Надумуватись там, де йдеться про ваш патріотичний обов'язок? А якщо я вам скажу, що це не прохання до вас, а вимога української громадськості? Тоді ви теж будете надумуватись, як вам поступити? Ми, панно Олю, мусимо брати приклад з жінок інших націй, що були колись, як ми тепер, у неволі. От хоч би польки. Хіба не було випадків, що з наказу підпільної організації польські дівчата-патріотки ставали коханками російських генералів? А ви… вагаєтеся, чи зламати нерозумний опір закоханого у вас нареченого? В ім'я великої громадської справи?.. Але ні!.. — стискає Ользі руку, заглядає у вічі і довірчо підморгує. — Дочка отця Річинського буде на висоті. Я вірю в це! Я напевно знаю, що так буде! Я свято переконана в цьому!

Зворушена пафосом власних слів, вона обняла спантеличену Ольгу, притисла до своїх пишних грудей і мовчки урочисто вивела її за двері. Очевидно, вважала справу поміж ними полагодженою. По дорозі ще вказала стіл, за яким Ольга працюватиме.

Бронко, якому Ольга розповіла про свій візит у редакцію «Нової жінки», пояснив нареченій:

— Вони ставили на тебе, моє ти наївне, а ти дивувалася, чому тебе не бойкотує аристократія Нашого. Ти дивись, вони, як видно, готові й мене, розуміється, з певними застереженнями, прийняти у своє товариство як зятя покійного отця каноніка. Правда, я без титулу, але нічого… Серед них тепер модно бавитись у демократів, але нічого з того не вийде… А ти чого носика похнюпила?

— А… що буде з «Новою жінкою»? Вона перестане виходити. А шкода. Газета все ж таки потрібна, як я переконалася.

— Припустимо, що не ти переконалася, а тебе переконали. А щодо газети, то я, слухай, вважаю, що Вільчинська перебільшує її позитивну роль так само, як дехто з моїх однодумців — негативну. Певно, газета опортуністичного напрямку, з буржуазним, розумієш, ставленням до гострих проблем життя, але не вважаю, що це погано, коли вона вчить жінок гігієни, чи бореться з забобонами і знахарством, чи час до часу, правда, в дуже лагідній формі, вказує на сваволю з боку уряду. Хай орють, як орють, а засівати однаково будемо ми! А втім, сяк чи так, не журися, газетка існувати буде.

— Не буде, — переконливо заперечила Ольга, — тут я вже тобі скажу, що не буде. «Нова жінка» не в силі так високо оплачувати друкарські роботи, як оце доведеться, згідно з новим тарифом. Мені Вільчинська розповідала докладно, як поставлено питання. У крайньому випадку «Нова жінка» мусила б на сто процентів збільшити число своїх передплатниць або на сто процентів піднести ціну на газету. Одне й друге неможливе.

— А чого зараз підвищувати ціну? Не журися, буржуазія знайде спосіб підтримати свій орган.

— Який орган? Чий? Ти хіба не знаєш, що це приватна газета?

— Я знаю, що ти чудове наївне дитя, — він поцілував Ольгу в очі. — І що мені робити з тобою… такою необізнаною в громадських справах? А знаєш, Оленько? — він задивився вдалину, мовби десь на виднокраї побачив себе самого. — Я так думаю: у цій твоїй сліпій вірі до мене, опришка, у цьому твоєму святому незнанні життя є велика твоя привабливість і… моя біда. Ой дівче, ще попаде мені за тебе!

— Дивись, зоря падає, — повернула Ольга його лице вбік, але було вже запізно.