— Хочу сказати, що та господиня ще півроку тому померла…

Ага, виходить, таки правда.

— Дивно, що Мариня допіру тепер згадала про це.

— Не говорила-м, бо-м поклялася, що буду тримати язик за зубами.

— Я не розумію Марині…

— Їмосць хочуть, щоб їм все на лопаті викласти…

— Мариню!

— Ну, бо… бо, може, я не хочу всього сказати?

— Мені Мариня не може сказати?

— А як я скажу їмосці, що докторова дала п'ятку, аби-м мовчала.

— Моя дочка дала Марині п'ятку, аби Мариня промовчала переді мною про смерть чужої, можна сказати, незнайомої особи? Мариня п'яна, чи що?

— Ага, п'яна-м! Впила-м ся дощем, бачать їмосць, як періщить по шибах? Пані докторова не казали мені акурат їмосці про це не говорити, але вцале[184] нікому, а я така: як нікому, то нікому. П'ятка пішки не ходить, а нам якраз тоді грошей треба було…

— Я далі не розумію, в чому справа…

— Та в тому, що та жінка отруїлася…

— Та я щось чула одним вухом.

— А то файс! А чому мені їмосць нічого не сказали? А як їмосць чули? Чим вона отруїлася?

— Моя Мариню, я маю досить своїх клопотів, так що чужі не дуже тримаються моєї голови.

— Е, та-бо то цікаво! Вона, ніби покійниця, малювала собі якоюсь бідою — чують їмосць? — не брови і не кліпавки, а попід очима… І десь був там прищ чи остуда, досить того, що дістала ціпняка[185] — і фертіг.

— Але я далі не розумію, причому тут наша докторова?

— Та не про докторову йдеться, а про пана доктора… Першого покликали до неї нашого зятя, а пан доктор щось не міг зразу пізнатись на хворобі, а як привезли другого, то було вже запізно.

— То виходить, що вона не отруїлася… а… Хто це Марині наговорив такого?

— Одна жінка на базарі казала мені.

— Скільки я Марині говорила, щоб Мариня не приносила з базару жодних пліток!

«Допікаю їй тим базаром, а по правді, якби не Мариня і не базар, то я не знала б, що у світі діється. Так, Аркадію, так, тепер базар весь мій світ, а Мариня вікно в нього… Значить… Фількові не пощастило… Якщо Мариня дістала п'ятку, то скільки заплатила Катерина родині покійниці? А лікарі — конкуренти, які тільки і чигають, щоб

їхньому колезі поковзнулася нога… Чим… чим… заставив він їх мовчати… хіба одним тим, що у свій час не зробив ужитку із скандальних випадків у їхній практиці… рука руку миє, бо обидві брудні. А мої діти затаїли переді мною… але це не з жалощів до мене, що ніби зараз всім проймаюся… ні, ні, не з жалощів, Аркадію, а… якась дурна недовіра до матері… А особливо Катерина, знаєш, яка вона…»

— Їмосць щось кажуть?

— Ага, кажу. Кажу, що наколи пані докторова дала Марині п'ятку, щоб Мариня мовчала, то хай Мариня мовчить.

— Або я комусь говорю?

— Ну добре, вже добре… А звідки Мариня знає, що чоловік покійниці готовий винаймити нам будинок? Та він, напевно, має великий жаль до нас всіх, хоч ні я, ні Мариня не знаємося на медицині й небіжки не рятували.

— А бачить їмосць, що не має.

— Десь Мариня все знає…

— А то файс! — за своєю улюбленою звичкою скресала Мариня долонями. — Чай-ко не виссала я того з пальця! Сам, прошу їмосць, говорив мені про це.

— Говорив Марині, що не має жалю до нас?

— Не це… не це… говорив, що готовий тепер винаймити нам той будинок.

— Дивно… А чого це Мариня тримала це дотепер у секреті переді мною?

— Та тому, що до сьогоднішнього дня я не знала на зіхер, чи будемо жити разом з молодятами.

— А що це мало до речі? У помешканні з трьох кімнат могли б і молоді поміститись.

— Ага, тої самої! Господар не хоче, щоб з нами жили й молоді.

— Так казав?

— Ая, казав. Ще казав, що йому дотепер неприємно, що покійна відмовила нам… питав мене, чи їмосць не образилась…

— Та за що я там мала так дуже ображатись? Мене цікавить що інше: чому він не хотів, щоб молоді жили разом з нами?

— Їмосць, бігме, як дитина. А хто нині хоче брати молоду пару на мешкання? Їмосць не знають, як воно є? Де двоє, там до року троє. А їмосць знають, як то в хаті, коли мала дитина… купцяння… хлюпцяння… пелюшки… вільгість в хаті… стінки мокріють… А нині кожному його праця дорога, кажім сюди, кажім туди. А крім того, може, йому не до вподоби, що Бронко — комуніст.

— Так казав?

— Та що їмосць пристають до мене, як прокуратор: казав чи не казав… Не казав, але міг подумати.

— Я не знала, що Мариня вміє читати чужі думки…

— Ага, вмію! От зараз їмосць скажуть мені, що тепер нема у Нашому комуністів, бо їх розігнали ще влітку минулого року!

— О, то Мариня аж так добре проінформована?

«А чому б не була проінформована, коли по базарі валандається повно безробітних «просвітителів».

— Що їмосць кажуть?

— Хочу сказати, чи Мариня не застановлялася над тим, що для нас двох трохи забагато мешкання з трьох кімнат? Мариня не думала над тим, що з чогось треба ті покої оплачувати?

— А чому не думала-м? Думала-м.

— І що надумала Мариня своїм розумом?

— А надумала-м то, що для нас три покої в сам раз. В одному, тому найменшому, будемо жити самі. В другому, тому від кухні, будемо тримати столівників, а до третього візьмемо студентів на стацію, бо я не гадаю сидіти, склавши руки.

— Мариня має фантазію.

— Прошу їмосць, якби не моя фантазія, то їмосць, як інші вдови по священиках, не вилазили б з єпископської канцелярії.

Олена зціпила зуби. Натяк був грубий і дошкульний, але слушний.

Олена перечекала, як випогодиться, щойно тоді вибралася на переговори з власником будиночка під черепицею.

В міру того як ущухав дощ, уляглись і збурені материнським жалем почуття в ній. Прийшла настільки до рівноваги, що могла подивитись на се очима сторонньої людини.

За малим винятком, одружені діти (притому у всіх суспільних верствах) воліють жити окремо. Такий закон життя. Чого ж тобі, нерозумна мамо, робити трагедію з того, що сама природа визнала законом?

Олені згадується розмова з Орестом Білинським, коли її дочка Неля тайком від усіх обвінчалася в тюремній каплиці з людиною» засудженою до смерті.

— П'ять дочок маю, а чи пан меценас знають, що, властиво, я залишилась одинока?

Орест Білинський співчутливо потиснув їй руку:

— Перебільшуєте, Оленко, повірте мені, що перебільшуєте. Те, що діти відходять від нас, — не трагедія, а природний порядок речей. Що сказали б ви про квочку, яка водила б за собою здоровенних молодих курок? Трагедія була б щойно тоді, коли б ваші панни ніколи не покинули батьківського дому.

Як же придалися їй тепер слова друга юності! Стали для неї кладкою з надійним поруччям, якою могла пройти понад розбурхану ріку почуттів на берег розсудливої рівноваги, хоч серце не переставало пощемлювати.

На передмісті, де тротуари заступали стежки понад придорожні фоси[186], змогла Олена наглядно побачити зміни, які зайшли у природі після довготривалих громових дощів. Горбисті грунти були наче навмисне попоясані повздовжніми рівчаками, а низові зрівняв намул до того, що викохані господинями чепурні грядки перетворились в одну незугарну зелену площу.

Проте всюди буяла зелень, яка здавалася ще соковитішою на чорному фоні вологої ситої землі.

Поділася кудись людиною визначена різниця між бур’янами і корисними рослинами. Все буяло, цвіло і видавало запахи, навперейми заманюючи до себе бджіл і комах, що їх назви знають хіба одні ентомологи. Мала враження, що бачить голим оком, як пульсує кров на листячках.

Ідучи стежкою почерез луку, яка мала завести її на вулицю Круту, Олена відчула, що цей буйний вегетативний рух у природі впливає і на її психіку.

«Я одинока? Так, але — не покинута!

Самітна? Так, але водночас вільна!»

Вільна! Слово це зазвучало в її свідомості новим, але яким сильним акордом, що відразу сповнив всеньке її нутро неопреділеною субстанцією, надаючи водночас її думкам, рукам, ногам неймовірної, незвичайно приємно відчутної легкості.