© ЛЕМ Станіслав. Кіберіада. — К.: Дніпро, 1990. - 816 с.

© СВАРНИК Іван, переклад з польської, 1990.

Одного дня надвечір славетний конструктор Трурль прибув до свого приятеля Кляпавція, мовчазний і задуманий, а коли той спробував розважити його найсвіжішими кібернетичними анекдотами, зненацька озвався:

— Прошу тебе, не старайся обернути мого понурого настрою на жартівливий, бо в моїй душі прокльовується істина, настільки правдива, наскільки й сумна. Я саме доходжу висновку, що, працюючи протягом усього життя, ми не зробили нічого путнього!

Кажучи це, він спрямував сповнений осуду й відрази погляд на розвішану по стінах Кляпавцієвого кабінету багату колекцію орденів, відзнак і почесних дипломів у золочених рямцях.

— Яка підстава для такого суворого вироку? — споважнівши, запитав Кляпавцій.

— Зараз поясню. Ми мирили ворожі королівства, постачали монархів тренажерами влади, будували машини-оповідачки й спеціальні машини для полювання, перемагали підступних тиранів і галактичних розбійників, що чигали на нас, але тим самим лише вдовольняли своє честолюбство, підносили себе у власних очах, натомість не зробили по суті нічогісінько для Загального Добра! Всі наші заходи, спрямовані на поліпшення життя маленьких істот, яких ми зустрічали під час своїх міжпланетних подорожей, ані жоднісінького разу не привели до витворення стану Досконалого Щастя. Замість справді ідеальних розв’язань ми створювали лише ілюзії, протези й замінники, за що заслуговуємо звання престидижитаторів онтології, вправних софістів дії, але не високого звання Ліквідаторів Зла!

— Коли я чую, як хтось розводиться щодо програмування Загального Щастя, мені починають мурашки по спині бігати, — відповів Кляпавцій. — Отямся, Трурлю, хіба тобі не відомі незліченні приклади саме так розпочатих дій, що ставали потім руїною і могилою найшляхетніших замірів? Хіба ти забув уже про фатальну долю пустельника Добриція, котрий намагався ощасливити Космос за допомогою препарату, званого Альтруїзином? Хіба ж ти не знаєш, що можна лише певною мірою обмежити побутові проблеми, домогтись дотримання справедливості, почистити закіптюжені сонця, налити бальзаму на триби суспільних механізмів, але щастя не випродукуєш ніякою машинерією? Про його загальне панування можна лише потай мріяти отак у сутінках, як оце нині, намагатися уявити його собі в ідеалі, п’янити солодкими видіннями око духу, але ж це, приятелю, все, на що спроможна наймудріша істота!

— То лише слова! — буркнув у відповідь Трурль. — Може, зрештою, — додав він за хвилину, — ощасливлювати тих, хто вже віддавна існує, і то рішучими, явно тривіальними способами — завдання нездійсненне. Але ж можна створити істот, запланованих так, аби вони нічого, крім щастя, не знали. Уяви собі, яким чудовим пам’ятником нашого конструкторства (яке час усе одно оберне колись на сірий порох) була б ясніюча десь там на небі планета, до якої з надією звертали б свої погляди маси туманностевих племен, щоб сказати: «Так! Справді, щастя у вигляді нескінченної гармонії можливе, і це довів великий Трурль із незначною участю свого друга Кляпавція, і доказ цього живе і пишно розквітає перед нашим захопленим поглядом!»

— Сподіваюся, ти не сумніваєшся, що сам я не раз уже роздумував над порушеною тобою проблемою, — признався Кляпавцій. — Але тут виникає серйозна дилема. Науки, яку дала Добрицієва пригода, ти, бачу, не забув, і тому хочеш ощасливити істот, яких не існує, себто прагнеш створити щасливців на порожньому місці. Отож спершу належало б розв’язати питання, чи взагалі можна ощасливити того, хто не існує. В мене щодо цього серйозні сумніви. Найперше ти мав би довести, що стан неіснування з будь-якого погляду гірший від стану існування, хоча б і не надто приємного, оскільки без такого доказу з феліцитологічного експерименту, ідеєю якого ти так захоплюєшся, міг би вийти пшик. І до мурашника нещасних, якими аж кишить Космос, додав би ще юрму нових, тобою створених, — і що тоді?

— Певна річ, експеримент ризикований, — визнав, хоча й неохоче, Трурль. — І все ж я вважаю, що його слід було б здійснити. Природа тільки з вигляду безстороння і нібито фабрикує що попало і як вийде. Тобто порівну приємних і прикрих, лагідних і жорстоких, але досить зробити переоблік, аби переконатися, що переможцями завжди залишаються тільки істоти жорстокі й лихі, котрі пожирають тих, інших. А коли негідникам спадає на думку, що вони чинять негаразд, вони вигадують для себе пом’якшувальні обставини або вищі виправдання: наприклад, що зло буття є гострою присмакою для збільшення апетиту до раю чи подібних місць. Як на мене, то з цим слід покінчити. Природа сама по собі не є злою, вона лише тупа, як чобіт, і тому діє по лінії найменшого опору, отже, її треба замінити і самому створити променисті істоти, вже сама поява яких буде справжнім оздоровленням буття. Вони з лишком виправдають увесь минулий період, сповнений криком мордованих, якого не чути на їхніх планетах тільки через космічну відстань. Та якого лиха все живе має завжди страждати? Якби страждання окремих істот справляли хоча б такий тиск, який має краплина дощу, то — ось тобі моя рука і мої розрахунки! — вони б уже багато століть тому рознесли світ на друзки! Але доки існує життя, доти існують і вони, через це і німує пил, що вкриває надгробки й покинуті палаци, і навіть ти зі своїми могутніми засобами не знайшов би в ньому й сліду болю та клопотів, які ще вчора допікали сьогоднішнім руїнам.

— Справді, в померлих немає клопотів, — погодився Кляпавцій. — Це добра істина, оскільки вона свідчить про минущість страждання.

— Але щодалі з’являються нові й нові страждальці! — підніс голос Трурль. — Хіба ж ти не розумієш, що мій план є питанням звичайної порядності?

— Зачекай. Яким, власне, чином щаслива істота (припустімо, що тобі вдасться її створити) компенсуватиме ту безодню мук, які вже давно розвіялися, і безмір нещасть, які й надалі тривають по всьому Космосу? Чи сьогоднішня тиша ліквідує вчорашню бурю? Чи день відміняє ніч? Хіба ти не розумієш, що верзеш дурниці?

— То, по-твоєму, нічого не варто робити?

— Я не кажу, що нічого. Можеш поліпшувати існуючі буття, або принаймні намагатися робити це з певним ризиком, та тільки ті, про котрі ти говорив, нічим не відшкодуєш. Хіба ж ти мав щодо цього іншу думку? Хіба вважаєш, що коли Космос по саму зав’язку напхати щастям, то це бодай на якусь крихту змінить те, до чого в ньому дійшло?

— Але ж змінить! Змінить! — кричав Трурль. — Ти тільки правильно це зрозумій! Якщо навіть моя дія не досягне тих, котрі вже існують, зміниться принаймні цілість, частку якої вони становлять. Відтоді кожен муситиме казати: «Страшенні труднощі, нудотні цивілізації, жахливі культури були лише вступом до справжньої суті, тобто до часів загальної любові! Трурль, цей світлий муж, дійшов у своїх роздумах такого висновку, що погане минуле треба використати для створення доброго майбутнього. На бідності вчився, як створювати багатство, на розпачі — чого варте піднесення, словом, Космос саме своєю огидністю дав йому імпульс для створення Добра!» Нинішня доба виявиться підготовчо-надихаючою — як гадаєш? — і завдяки їй настане здійснення жаданого. Ну, що, переконав тебе?

— Під Південним Хрестом є держава короля Троглодика, — сказав Кляпавцій, — який любить краєвиди, нашпиговані шибеницями; але приховує цю свою пристрасть, твердячи, що такими негідниками, як його піддані, інакше правити не можна. Він, як тільки я там з’явився, хотів і до мене взятись, але зметикував, що я можу стерти його на порох, і злякався, бо вважав природним, що коли він не здолає мене, то я його затовчу. Отож, аби якось упоратися зі мною, швиденько скликав свою вчену раду, від якої я почув моральну доктрину влади, вироблену власне на такі випадки. Ті платні мудреці сказали мені, що чим стає гірше, тим більше хочеться поліпшення, отож той, хто чинить так, що вже годі витримати, надзвичайно прискорює поліпшення загального становища. Король зрадів їхній промові, бо вийшло на те, що ніхто так, як він, не працює для майбутнього Добра, адже він відповідними античинниками збуджує прагнення до загального поліпшення. Отже, твої щасливці повинні поставити Троглодикові пам’ятники; а ти повинен бути вдячним йому подібним, хіба ж не так?