Стара любила єдиного Арика. Доки він був школярем, плела шкарпетки, прала сорочечки й штанці, заробляла йому на молоко. А як став студентом — перелицьовувала батькові костюми. Арик був її боженьком, і вона хотіла для нього богині.

Та якось Арик, ще недоучка, привів у двір майбутню вчительку з великим незаконним животом і заплаканими очима. Стара трохи не завила — прощайте, грошики, бережені на весілля. Але постіль послала і вечерю зготувала.

Вчителька зліпила в місті кубельце в мансарді якогось шефа. На той час Арик уже мав захищати дисертацію у цього ж таки шефа. Захистив, і його поставили замом.

Більше ніяких подробиць не знала вона про життя Арика, тільки те, що вчителька народила другого хлопчика (чисто батечко) і що її сина перевели на другий поверх, а є ще третій, і там сидить Начальник.

Тепер, коли син не потребував ні шкарпеток, ні перекроєних сорочок, ні грошей, вона почала прислухатись і прицілюватись — що ж йому треба.

Якось приїхав, загнав під повітку машину і взявся їй допомагати: ламав качани, носив лантухом картоплю з городу. Потім зайшли до хати. Сиділи за столом, поклавши на скатертину руки: він — молочні, а вона — важкі й кострубаті. Волохато заглядав у шибку кущ морозу. Диміло з глечика рожеве пряжене молоко, а на тарілці лежали пиріжки з калиною. Арик так їх любив. Раптом він затнувся на півслові і схопився за груди: «Мамо, то серце», — прошепотів і зблід.

— Ой, сину, своїм серцем ворожих списів не перетрощиш, а друзів не пережалієш. Бережи себе. Бережи. І нічого зайвого не бери до серця.

Згодом стара оббігла ліси і яруги, береги і гори. В одному проваллі вирила маленький круглий грибок і забрала додому. На грядці посадила його вгору корінням, і грибок прийнявся. Вона дбала про сина. Про його серце.

Аркадій Іванович давно був міським жителем і в премудрості матері не встрявав. Має доста свого клопоту, а ще недавно брязнув подружніми кайданами. І хоч ніхто достеменно не знав, як це трапилось і чи трапилося це, але всезнаюча і всевидюща його секретарка Люсі (Людка-вітрогонка з передмістя), у котрої волосся мишачого кольору і мишачий ніс, сказала по секрету іншій секретарці об’єднання:

— Макбет, упади! Виявляється, наш уміє сальто-мортале. Чого дурниці? Третій день він застібає піджак на один ґудзик, годинами курить біля вікна і майже стрибає по сходах.

Того ж вечора Люсі шаруділа опалим листям тротуару, ще не зовсім утративши надію провести вечір у ресторані, коли навпроти скрипнув невдоволено лімузин і звернув до набережної. Той скрип вона впізнала б і через тисячу літ, бо, зачувши його у вікно другого поверху, не раз пхала в шухляду клубочки й спиці, браслетик, пінцет чи пудреницю.

Люсі перескочила на червоний світлофор і була майже поруч із Аркадієм Івановичем, оскільки автомобіль начальника, як і він сам, не мав звички штовхатися. Вона швидко захопила телефонну будку і, ледве переживши гудки, вигукнула: «Макбет, він у моїх руках!»

Далі стало трудніше, бо машина викотилась на простір, але мишка Люсі дала ходу переднім лапкам. О, бідні і передні лапки з мозолями від друкарської машинки і поламаними кігтиками! Вона поспішала, її лаяли і штурляли: ч-чорт, куди воно преться, головою в дихало! Он там, за рогом, за кіоском усе. Там стоянка лімузинів, але де ж він? Мишка перевела дух. Спокійно, спокійно, він там, за рогом. А я тільки прогулююсь. У мене ліричний настрій, у мене вроджена наївність, я тільки бачу оце позолочене листячко.

— Ой, Макбет, упади! За рогом ні його, ні автомобіля не було. Кинулася вниз по сходах до води, на всяк випадок спробувала, чи холодна. Розштовхала катерника. Знову вистрибала нагору, але на останній сходинці відпав підбор. Не могла ж я здатися, взяла в руку черевик і поколивалася до мосту. Обнишпорила все, навіть кавницю по той бік.

— Ой, Макбет!

Повертаю назад, мов крива качка, а він…

Телефон розізлився на Люсі, а може, помстився за щоденні шарпання і затих, а потім сказав: тук-тук-тук. Якийсь дідище, скориставшися тим, не вельми ґречно виволік її з будки, і бідна Люсі, здибавши перший-ліпший тролейбус, подалася за майже втраченою ілюзією закабалити на вечір чийсь гаманець.

«Уявляєш, Макбет? Він сидів на лавочці під грабом, закинувши назад голову і, коли я підійшла, сказав не сопіти голосно. Слухав Сову».

Сова жила в дуплі старезного карячконогого дуба. А що дупло було високо та навколо нього вибилась молода парость, то вона днями дзвонила в постоли або спала, і майже ніхто не знав про бідолаху. Перед святами Сова чистила пір’ячко, а глупої ночі сідала на ґанку і починала службу: ох-ох-ох-ох! Та й ох-ох-ох-ох!

Вона була породиста, з очима полинового цвіту. На кожному замашному крилі, надзвичайно великому й дужому, було татуйовано серпик місяця, і вона пишалася тією сороміцькою ознакою. У неї був тільки один знайомий — Вокзальний Майстер, котрий вправно приробляв валізам ноги, коли їхні ґави переписували табло або гризли позавчорашні пончики. Водилася з ним і не боялася, що її ошукає, бо срібло-золотце носила при собі, а в кублі і манатті була до біса ощадливою.

Майстер приходив раз чи двічі на літо, сідав на лавочку під грабом і насвистував. Сова щасливо вискакувала із дупла, тріпала крильми і верещала: уа, уа, уа, уа! Майстер спльовував недопалок, манив її прокуреним пальцем, а потім виймав із кишені газетний згорток і клав їй на гілку біфштекси. Звичайно, то були не миші, далеко не миші, яких на чорному лісовому ринку можна було одчепити тільки за солону вужатину, але ж… Сова була міська жителька, але не міщанка і не гналася за вишуканим столом.

Після трапези починалася бесіда. Майстер сидів на лавочці, а вона за листям, і він розказував: думаєш, мені добре. Який там наїдок із краденого. І хіба все те поживеш? Що поцупити — дурниця, а тоді ж сторожувати треба. Кожне зирить на твоє добро і точить кинджал. («Ох, ох», — сказала Сова). Якби трапилась хороша женщина, то й одружився б, але хто за мене піде. Ти б пішла? («Уа, уа», — дивувалася Сова).

вона брала Майстра в лапи і несла до свого дупла. Він довго сидів на ґанку, звісивши ноги, вив своїх злодюзьких пісень, а Сова служила службу. Їхні голови зливалися, Сова заплющувала очі і думала, як би було лепсько, якби хтось їх разом побачив: напевне, Майстрове суконне пальто пасує до її коричневої шубки, і очі в них майже однакові. Хоч би Вістовий Голуб пролетів і затуркотів про них у світі.

Потім Сова стомлювалась і думала, що добре було б їй уже залишитися самій і подрімати, а Майстер торочив своє: а ще ж баби тепер знаєш які — копійки не втаїш, і всі аліменти на тебе посписують. Мов, ти злодюга, ти й плати, бо по судах не затягаєш, і з кого ж зідрати шкуру, як не з тебе. Потім він позіхав і починав варити воду: у тебе тут тирсою смердить, у тебе протяги гарцюють, ізсади мене на землю.

Сова стелила моховий килимок, а зверху простирадло водносталь, укривалася сим-тим і думала, як добре, що Майстер не її чоловік, а то, чого доброго, розкидав би тут свої онучі, штани, натрусив би махорки. Здуріти можна!

Вряди-годи вона перед сном думала, що треба б урешті розстаратися по службі та здобути нове дупло ближче до високих дахів, а також до булочної, де напівмертві бабці кришили птахам ізюмну здобу.

— Алло, Макбет? Чуєш, на третьому поверсі тріщать мостини. Сам приливає новий мундир. У нашого давно цвіли нігті і свербів язик до цієї вечорини. А Рогата Вівця тиждень бігала в групу здоров’я і так підібрала живіт, що влізла в свою декольтовану сукню. Уявляєш, тепер вона сидить у кріслі біля вікна, приплющивши бульки, пихкає сигаретою, а з вій осипається кілограмами французька туш.

Усе було так, як описала прозірлива Люсі. Вона тільки забула додати, що Аркадій Іванович у штаті прихильниць віддавав перевагу племінниці Самого.

Під «Турецький марш» він поставив мат балакучому Свищикові з сусіднього заводоуправління, потім танцював лезгінку з племінницею Білочкою, і товариство дружно аплодувало.