Харитон згадував розмову з дружиною — та молила його не забирати Савку.

— Ти слабохарактерна, — сказав він, — такі жінки не здатні виховувати. Бачиш до чого призвело твоє потурання?

— Я буду з ним строга.

— Не смій більше говорити зі мною про це! Не смій.

Він, мабуть, здавався їй грубим і вульгарним, сповненим владою над її покірністю. Вона виносила цього хлопчика на руках, зречено його любила. Він пам’ятав, як щодня на вітрі літали сяючі пелюшки і чепчики. Як вона купала його в гілочках жасмину та бузку, як над колискою засинала і як вона вчила його вимовляти слова. Всі матері колись учать дітей говорити, але Савка найперше, що сказав — «тато».

Нотаріус тоді так розчулився, що записав дату цього слова на аркуші паперу. Поклав той аркуш у столі, і потім часто його знаходив, — він траплявся між різними документами. Сидів якусь хвилину, усміхався і радів. У нього росте син! Коли хлопець засинав, він довго стояв над ліжечком і розглядав його брови, ніс, волосся і знаходив риси свого роду, шанованого роду Одаричів.

На якусь мить у нього з’явилося нове уявлення про своє рішення: він відправляв власного сина в чуже місто, між чужих дітей, які були сиротами або напівсиротами. Його Савка при живих батьках мав ділити сирітську долю. Навіщо?

Нотаріуса кинуло в піт, він подивився іншими очима на сина, гукнув водієві:

— Зупини!

Коли той здивовано натиснув на гальма, Харитон відчинив дверцята, вдихнув свіжого степового вітру, зіскочив униз. Якби Савка в ту мить теж вийшов із машини, можливо, вони повернули б додому, і все життя в ту мить повернуло б у наїжджену колію. Але він сидів, як вовчок, насупившись, забившись у куток, і на пропозицію подихати тільки муркнув:

— Мені й тут добре!

Після цього батько згадав, як вони смажили кота на вогнищі, як Савка по-дурному реготав разом з якимись пришелепуватими хлопцями. У ньому ще боролися жалість і принциповість, але недовго.

Машина зупинилася біля білої, як у лікарні, огорожі. Над аркою був затертий напис «Ніжинський сирітський патронат». І тут Савка помітив у дворі багато однакових дітей. Вони були у чорних пальтах, хлопці й дівчата, і відрізнялися тільки шапками та хустками. Діти гралися в знамено, репетували й билися, і він не побачив на їхніх обличчях здивування або цікавості.

З будинку вийшла баба у зеленому халаті. Вона була схожа на стару зруйновану копицю — опала, сіра й розсмикана.

Ці глави були написані тоді, коли я вживалася у свій замок. Коли піднімалася сходами з повним відром води, коли шкребла підлогу в коридорах, коли мила вікна й підвіконня. Несподівано помітила, який сонячний цей будинок. Стільки тут вікон, дверей, балкончиків, скільки дивовижних речей — ланцюгів, картин, статуеток. А чого вартий камінний набір — кочережка, прикрашена кованою трояндою, щипці у вигляді гілки, решітка, обрамлена з двох боків ящірками.

Я не хотіла сумувати через облуплені стіни й обсипану стелю, через трухлі перила, через дірки в даху. Якось усе вляжеться!

І доки насолоджувалася безкінечністю простору, коли вдихала запах сонних жасминових гілок на терасі, запах висохлої трави і стомленої землі, рудого дірявого листя — закінчувався листопад. Надходила ще одна зима мого життя.

Якось теплого дня вирішила влаштувати велике прання. Води було повно — всі діжки вщерть наповнені дощем, який кипів упродовж днів і ночей. Повне й озерце в саду.

Моїх речей ще не було — грали на вітрі старі тюлі і штори, скатертини і рушники, килимки і серветки. Білизна пахла, тріпотіла, розмовляла. Я стала до неї обличчям, закрила очі і відчула якусь несподівану тривогу, щем у душі, так, наче прощалася з чимось назавжди.

Саме в той час наближався до міста заїжджений автомобіль. За кермом сидів чоловік у важкому сірому светрі.

Колись я його вражу. Зійду сходами у водоспаді блузи, і в піні спідниці на високих аж до неба підборах. Він буде повержений, як древко ворожого прапора. Я тільки тріпну рудою гривою, але помічу… що з-за лацкана його піджака вискочить малюк, заввишки з сірник, точно схожий на нього і побіжить за мною. Він цього не помітить, стоятиме собі в передпокої та зверхньо всміхатиметься.

Семенов підвозив трьох танцівниць, які немилоседно палили в кабіні, голосно сміялися й матюкались. Він уже майже ненавидів їх, коли зупинився біля кемпінгу пообідати. Мабуть, у дівчат не було грошей, — вони вийшли з кабіни й почали вальсувати під музику з чиєїсь машини. Яке то було видовище! Всі, хто був поруч, біля заправки й біля кафе, навіть продавці меду з того боку траси зійшлися подивитись. Здається, закружляли і вимучені липи на узбіччі дороги. Дівчата ж були не простісінькі! Згодом вони вже обідали за сусіднім столиком з якимось близоруким паном — устиг розгледіти, потрусити гаманцем, поцілувати ручки.

Далі Сергій Леонідович їхав сам і боявся заснути. «Фольксваген» долав останні кілометри легко, мабуть, відчував близький відпочинок.

Він повертався в Україну, — не був на батьківщині з того часу, коли поховав матір, не знав, чи стоїть ще та хатина, чи жива яблуня, на якій висіла його колиска. Колись думав, як усі, головне — встигнути все переробити, вчасно принести зарплату, вчасно полагодити машину, вчасно привітати друзів. Маховик необхідності крутився, затягував його по саме горло. Він завис між ранками й вечорами, між обов’язками інженера, пасажира в метро, пацієнта в лікарні, друга, колеги, читача бібліотеки, покупця, мешканця квартири, споживача комунальних послуг, руйнівника тиші. Вранці рівно о сьомій Сергій виходив на балкон і грав на флейті. Грав він недовго, всього декілька секунд, але, здавалося, що в той час розступалися будинки, відкривали?я віконця маленьких майстерень, де спали ремонтники взуття й електронних годинників, реставратори парасольок. У той час відчинялися клітки з одудами. Прокидалися невдахи біля картярських столів, поверталися із солодкого дна забуття до сутності свого провалу. У той час зникали острови і починалися з нуля континенти. На дні океану кохання спалахували вогні забуття. І юнак, який щойно скуштував заборонений плід, і старець, що востаннє потрапив у караван розпусти, і за решітками вікон, і за межею розпачу починався новий день. Починалася трагедія хапання й порятунку. І людство заново починало опановувати мистецтво втрат.

Він грав так, наче мав розбудити цілий світ. Із чаші його самотності летіли бризки мелодії і спадали на фольгу усмішок. У сонному місті, що починало ворушитися, мов гілка під водою, жодна душа його не чула.

Тоді він опустив флейту, глянув ще раз на все — суміш людей, вогнів, диму, супів, сварок, туалетів. Суміш машин, стін, калюж, окулярів, газет, білизни, катафалків, троянд, собак, немовлят, меблів, імпотентів, пустирів. Все це закрутилося перед ним, як рулетка. І йому захотілося вритися в землю, як бур, чи залягти під водою. Йому захотілося чути тільки шерех равлика і бачити впертість черв’яка, який тягне наниз листок. Захотілося бути з травою та очеретом, з павуком та комашкою. Він захотів негайно поміняти свій високий балкон на лісову галявину.

Семенов не їхав, а летів — в усі боки в’юнилися пучки доріг та стежок, але то були чужі повороти. Людина не встигає пожити скрізь, де їй хочеться — у великих містах, у хуторах, у землянках, виритих поспіхом під горою, в лісах і в морях, у плавучих хатинах, закиданих зверху травою, на верхівках дерев і на дні річок. Він раз по раз утрачав, людина створена так, що вона може все втратити.

Людина, мов травина, вибивається вище-вище, прокручується в силу своєї енергії, ще й ще, а далі випадає з Колеса й повертається до землі. При цьому їй здається, що вона багатіє чи розоряється. Але як можна збагатіти в одному-єдиному Колесі? Хіба що обідрати трохи бляшани на його стінках? Затулити цієї іржею своїх рідних і близьких од вітру чи снігу. Та чим більше вони обдиратимуть, тим швидше Колесо зноситься. Розлетяться в усі боки деталі маховика. І все. Воно крутиться по одному діаметру для бідних і багатих, для жебрака й для президента. Маятник над ним коливається з однією амплітудою. І ніхто, ніхто, ніхто ще не вистрибнув з колеса. Ніхто не зрозумів суть Всесвіту, не пояснив суть Життя.