У підручниках з біології воно докладно описане… Коли я розповів Наталці, вона відповіла, що явище те спричинене бактеріями й крихітними організмами, які світяться.

— Ти кажеш — горіли навіть хмари?

— Так.

— Ну, тоді то було фонове світіння. А ще є іскристе, — додала. — Пам'ятаєш, на атолі Туамако одного разу ми подумали, що до острова наближається довгожданий «Буревісник» — так іскрилися в пітьмі далекі вогні?

— Як не пам'ятати? — відповів я. — Василь Окань тоді присвятив тобі сонет «Примарне видиво (Ніч масок). Опус № 7. Ларго. Наталці К. — і тільки їй». Шекспір, Петрарка… ха-ха! — засміявсь я.

— Не злися, Васильку, — ласкаво мовила Наташа. — Я ж у нього не просила тієї присвяти.

— Не просила, але й не відмовилася, — зауважив я. — Гаразд, гаразд, Дездемоно, — на жарт обернув те, що для мене насправді було не жартом. — Цього разу вибачаю.

— Ну то слухай, ревнивцю! — припинила вона мої докори. — Оспівані Оканем вогні йшли від перідіней і ночосвіток. А буває ще, — розтлумачила, — миготливе світіння. Світло, яке випромінюється від тертя об воду медуз та деяких риб.

Тож, виходить, нині ми потрапили не в пожежу, як думалося спочатку, а в освітлену мікроорганізмами смугу океану.

Нічна пригода остаточно розколошкала сон, і ми, орієнтуючись за зірками, попливли далі.

У повітрі вчувався легкий подув. І це, й те, що на поверхні води з'явився планктон, свідчило, що ми відходимо від екватора.

На серці проясніло. Отже, пустеля нас не згубила — ми з неї вирвалися!

Подуви вітру були ледь вловимі, але напрямок визначався — на схід.

— Ви розумієте, друзі, що це? — якось піднесено — так він ніколи не говорив — запитав Кім Михайлович.

— Віє вітер, — виголосив я істину.

— Незаперечно, віє вітер, — погодився командир. — Але це ще не все. Ми, Васько, люди аналітичного складу розуму. Тож разом і поміркуймо. В субекваторіальній зоні Індійського океану, — вів далі він, — вітри міняються зі зміною пір року. Починаючи з січня, на південь від екватора дмуть вітри північної половини горизонту, тобто північно-західний мусон. Здебільше сила їх два-три бали. Це по-перше. По-друге… Який зараз місяць? — запитав.

— Листопад, — поспішив відповісти Заєць. — Скоро Новий рік, і Дід Мороз принесе нам найкращого гостинця — повернення на Батьківщину.

— Листопад, друже. Дивний листопад… — задумливо сказав Кім Михайлович. — А біля екватора в листопаді вітри над океаном спрямовані на захід. І лише починаючи з сьомого градуса південної широти вони дмуть на схід, у бік Кокосових островів.

— Невже ми на сьомому градусі? — зрадів я.

— Ось я до цього й веду, — відповів командир. — Ми десь на сьомій паралелі.

— Нарешті, нарешті! — заторохтів Альфред. — Тепер уже визначимо своє місцеперебування.

— Не поспішай, — зупинив його Кім Михайлович. — Щоб визначити координати, треба, крім широти, знати ще й довготу. Та якраз її і не знаємо. Хоч, правда, якщо архіпелаг Чагос, від якого ми починали свій дрейф, лежить між меридіанами 80°47 і 72°47 східної довготи, а буря нас несла в південно-західному напрямку, то ми знаходимося, приміром, на сімдесятому, може, навіть на шістдесят восьмому меридіані.

— Як — на довготі Мальдівських островів? — запитав я, згадавши, як одного разу в штурманській «Садка» довелося розглядати карту атола Аду того архіпелагу.

— Навіть трохи західніше від них. Якщо ж пас потім несло ще й на схід, то ми… не знаю, що й думати, — розвів руками Кім Михайлович. — Ми десь, може, аж біля вісімдесятого меридіана.

— І на траверзі в нас — острів Шрі Ланка?

— У цих водах, я чув, розбійничає пірат у сукні — якась графиня з Гонконгу — мадам Вонг.

— Її ватага, — докинув Заєць, — промишляє в сусідньому, Південно-Китайському, морі, потрошить джонки та дрібні кораблі. Відчайдушна особа, скажу тобі! — вигукнув Альфред. — І надзвичайної краси.

— Як Софі Лорен? — поцікавився я.

— Трохи гірша.

— Жах який!

— Не переживай, да Гама, — заспокоїв Заєць. — Піратська флотилія мадам Вонг у цих водах не плаває — тут монополія американських військових кораблів. Що, власне, не краще, ніж піратські нальоти мадам Вонг. А, крім того, ти ж голодранець. Що в тебе візьмеш? Хіба душу.

— Душі я не віддам.

Уже майже розвиднилося. Барарата й Лота сиділи на веслах. У тубільця після випадку з акіо, коли вона потрапила на гак і потім, мабуть, була розтерзана іншими акулами (пропливаючи, ми бачили на воді кров та шматки каната), — нога почала гоїтися, і він на неї потроху ставав.

Таким чином, нам несподівано прийшла підмога — Барарата допомагав веслувати. Ось і зараз він із Лотою зміни мене й Кіма Михайловича на веслах.

Заєць, угомонившись після «пожежі», спав, а ми з Кімом Михайловичем, усівшись на кормі, камінцями шліфували поіржавілі гачки.

— Якби-то швидше потрапити в струмені Екваторіальної протитечії,— вголос висловив мрію командир. — Течія б нас підхопила й понесла на схід. А там — острови Індонезії. Звідти — шапкою докинути й до рідного берега.

— Пропливши на лакані до Яви чи Суматри, ми, виходить, звершимо безприкладний океанський перехід?

— Чого безприкладний? — спитав Кім Михайлович.

— Ну, ми ж… перші, хто долає ці відстані.

— Хо-хо-хо, які ми первородні й неповторні! — насмішкувато відказав він. — Хлопче, хлопче, хтось мудро зауважив, що люди стоять на плечах у велетнів. Це означає: давно до нас жили вже попередники, діяння яких гідне подиву. Бо яку б сферу людського творення не взяти, у кожній були свої гіганти. Платон, Арістотель, Авіценна, Леонардо да Вінчі, Бетховен, Пушкін, Шевченко… Боже ж ти мій! — ніби випробовуючи на вагу щось таке, що не піддається мірі, потряс він руками. — Та це ж маяки, могутні прожектори, які б'ють з глибин віків і освітлюють шлях у майбутнє. І коли хтось із сучасників, сяк-так докупи стуливши дві ноти, зарозуміло твердить: «Це — вершина!»; коли новоспечений вірш оголошується шедевром чи щойно захищена дисертація — геніальною, мені вчувається розкотистий сміх Арістотеля, Пушкіна, Бетховена. Велетні сміються осудливо.

— Добре, що Заєць не чує ваших слів, — він би підняв на глум своїх пробивних колег.

— Нехай краще спить, — сказав командир. — А ти, Васько, послухай і затям: у водах, де ми з тобою бовтаємося, багато віків тому вже проклали дорогу безіменні й небезіменні мореходи.

— Наприклад?

— Ось тобі приклад, — заломив мізинець Кім Михайлович. — Окремі вироби індійської матеріальної культури з сивої давнини були в Стародавному Єгипті та колисці вселюдської цивілізації — межиріччі Тігру і Євфрату. Наукою доведено, що обмін товарами між далекими країнами на сході — Індією і Єгиптом та Месопотамією відбувався ще до другого тисячоліття до нашої ери. До того ж торговий шлях пролягав морем. Це раз — плавання давним-давно зі сходу на захід. Друге. Візьмемо східний напрямок, — заломив він ще один палець. — Уже в другому столітті нашої ери відомий географ Птолемей згадує острів Яву: туди з Індостану — від Індії та Шрі Ланки — були прокладені морські шляхи.

— І навіть маршрути відомі?

— Звичайно. Свого далекого попередника й тезка — португальця Васко да Гаму ти знаєш. А про Ібн-Баттуту чув?

— Це той багдадський злодій, про якого є кінокартина? — згадав я бачений колись фільм.

— Який там злодій? — глянув здивовано Кім Михайлович. — І тобі не гріх, Васько, — присоромив, — не знати великого мандрівника середньовіччя?

— Розкажіть про нього…

— А що розповідати? Ібн-Баттута зазнав, як і ми, немало лиха. На нього напали пірати, корабель потрощила буря. Та він, спорудивши нове судно, ще раз вирушив у плавання. «Загнуздавши» тутешні морські течії, під крилами західного мусону добрався до Мальдівських островів, а звідти — десь тут проліг його шлях! — на індонезійський острів Суматра. Тож, як бачиш, друже, не ми перші, не ми останні, хто в океані торував шлях, — докінчив Кім Михайлович. — Я не кажу вже — ти про нього знаєш, — що в цих водах колись із Ормуза в Індію плавав і наш співвітчизник, російський землепроходець Афанасій Нікітін.