«В результаті цієї кампанії були захоплені цінності вартістю сотень мільйонів. Відбиралися речі казково цінні: нечувано дорогі коштовні камені, оздоблені брильянтами годинники, персні, серги, кольє. У табір привозилася валюта всіх країн. Іноді в однієї особи виявляли валюту на сотні тисяч. Тисячодоларові банкноти не вважалися рідкістю.
Сортуванням цінних речей займалася спеціальна команда в’язнів. Потім гроші і цінні речі разом з ешелонами продовольства відправляли в Берлін. Там валюта переходила в розпорядження спеціального відділення банку. Цінні речі й девізи продавалися в Швейцарію.
В’язням із команди «Канада» доводилося працювати день і ніч. Часто «канадці» відправляли в Німеччину до двадцяти вагонів з речами за добу.
В 1942 році в Біркенау почали будівництво нових складів у західній частині сектора В-ІІ. Як тільки закінчилося будівництво тридцяти складів, вони одразу заповнилися речами. Невдовзі біля складів знову нагромадилися цілі гори нерозібраних речей. Врятувати становище могла лише затримка нових ешелонів у дорозі.
У пошуках дорогоцінностей в’язні з команди «Канада» повинні були ретельно обстежувати весь одяг і взуття. Іноді в пломбованих зубах знаходили дорогоцінні камені. Тисячі годинників посилалися в Заксенхаузен і ремонтувалися там в’язнями. Більшість цих годинників потім відправляли на фронт, де їх роздавали солдатам. Золоті зуби вбитих переплавлялися, і золото щомісяця посилали в Центральний інститут охорони здоров’я».
Із тридцяти п’яти складів, заповнених награбованими речами, нацисти під час евакуації табору спалили двадцять дев’ять. Та навіть у тих шести складах, які вціліли, було виявлено стільки награбованих речей, що самі тільки цифри приголомшують уяву: 800 тисяч жіночих платтів, 350 тисяч чоловічих костюмів, 44 тисячі пар взуття, 14 тисяч килимів і силу-силенну інших речей, аж до дитячих колясок. А скільки ж було їх у тих складах, що згоріли! А скільки було відправлено в Німеччину!
З документів, які частково уціліли, видно, що тільки за півтора місяця (з 1 грудня 1944 року по 14 січня 1945 року) в Німеччину було відправлено 192 652 жіночих плаття, 222 269 чоловічих костюмів.
Мерзенні правителі рейху не гребували нічим. Вони старалися використати все, що належало живим і мертвим, аж до людського попелу і розмелених кісток, які йшли на удобрювання полів. Із закатованих жінок вони зрізали волосся. За показаннями свідків, у Німеччину було відправлено 60 тисяч кілограмів цієї «сировини».
Після визволення табору на складах було виявлено 700 кілограмів жіночого волосся. Воно систематично посилалося одній баварській фірмі, яка виготовляла з нього різні сорти повсті, що йшла на матраци, сідла, попони, а також у військову промисловість, зокрема використовувалася на будівництві підводних човнів для обшивки, звуко- і теплоізоляції тощо.
Встановлено також, що з табору фашисти вивезли понад шість тисяч кілограмів золота, перелитого з самих тільки зубів!
Основну масу награбованих цінностей нацисти використали для ведення війни. Іноземну валюту, золото, дорогоцінні камені й коштовні речі вони продавали у Швейцарію. Через Швейцарію і нейтральні країни за награбовану валюту фашистська Німеччина закупляла стратегічні матеріали і сировину для військової промисловості, не кажучи вже про фінансування шпигунської мережі в десятках країн світу.
Чимало награбованих гітлерівцями цінностей прилипло до рук фашистських верховодів усіх ступенів і рангів. Тисячі гітлерівських бонз, котрі нажили під час війни за рахунок розбою і грабежів в окупованих країнах, за рахунок освенцімів, за рахунок страждань і крові мільйонів жертв фашизму величезні багатства, розкошують зараз. Нині вони мріють про нові, вже атомні освенціми.
У пограбуванні євреїв були зацікавлені всі верстви німецької буржуазії, яка наживалася на «вирішенні єврейського питання», а після війни всіляко відхрещувалася од фашистських бузувірів, доводячи свою непричетність до злочинів нацистів, до створення і експлуатації фабрик смерті.
З показань Рудольфа Гесса та багатьох свідків, а також з офіційних документів, захоплених арміями держав антигітлерівської коаліції, стало відомо, що одяг, взуття та інші речі посилалися з освенцімських складів організації «Націонал-соціалістська соціальна допомога» або бургомістрам різних міст Німеччини для розподілу серед населення. З-поміж захоплених документів були й офіційні листи, в яких організації, що займалися розподілом речей, докоряли табірному начальству за те, що воно присилало одяг, попсований кулями і забруднений кров’ю, через що його доводилося відправляти на текстильні фабрики як сировину.
У згадуваній уже нами книзі «Фабрика смерті» автори детально розповідають, як у зв’язку з втіленням у життя плану «Кампанія Рейнгардт» в самому таборі запанував дух корупції, наживи, лихоманного гешефтмахерства. Він охопив усіх, починаючи від вищого начальства, есесівської охорони і кінчаючи привілейованими в’язнями — промінентами. Кожен старався урвати для себе якомога більше, кожен старався нажитися.
За роботою «канадців»-в’язнів пильно стежили «канадці»-есесівці. А що до рук останніх потрапляли найвишуканіші коньяки і вина Європи, то вони завжди ходили напідпитку, а це значною мірою розв’язувало руки в’язням, зайнятим на виявленні і сортуванні цінностей. Нерідко траплялося, що вище начальство перетрушувало й самих есесівців, до рук яких надто багато прилипало.
В’язнів із команди «Канада» обшукували особливо ретельно. При поверненні в табір їх роздягали на пропускній догола. Але й це не дуже допомагало. «Канадці» добирали способу пронести в табір цінні речі, продукти тощо. «Канада» стала чорним ринком, на якому можна було дістати все: золото, брильянти, будь-яку валюту, хутра, взуття, шовкову білизну, дорогі парфуми і мило, тютюн, сигарети, медикаменти. Підпільникам вдалося роздобути в «канадців» фотоапарати з плівкою і зробити серію знімків освенцімської дійсності. Ці знімки через партизанів зуміли передати за кордон; в кінці війни вони обійшли світову пресу.
Серед «канадців» були різні люди. Одні щиро хотіли допомогти іншим в’язням, шукали зв’язку з підпіллям, прагнули до активної боротьби з фашизмом. Та ніде правди діти, більшість думала тільки про себе, про врятування тільки свого життя і не гребувала нічим: давали начальству хабарі, продавали й виказували своїх же товаришів. Однак есесівці були не настільки дурні, щоб випустити на волю хоча б одного «канадця». Вони охоче брали хабарі, а тих, хто їх давав, кінець кінцем знищували, щоб позбутися небезпечних свідків.
Речі й коштовності «канадці» без особливих труднощів проносили у блок, в якому жили. За хабара есесівцям, що стояли на воротах, у цей блок мали доступ і в’язні з інших секторів Освенцімського табору — здебільшого це були зелені, що обіймали посади блокових, штубових, капо, шрайберів, форарбайтерів. Промишляли тут і «організатори», про яких мова йтиме далі.
Одного разу капо з команди «Канада» підкупив усю есесівську охорону на прохідній табору. Взагалі, цей капо був типовим «героєм» гешефтмахерства, він наліво й направо роздавав хабарі, спекулював. За ним давно вже стежило освенцімське гестапо. Цього разу його спіймали на гарячому і розстріляли разом з усіма капо команди «Канада».
Акції, що мали на меті «покласти край зловживанням», проводилися в Освенцімі регулярно, та це майже не допомагало. Навіть всесильне гестапо було безсиле припинити «золоту лихоманку», бо в гешефтах найактивнішу участь брали самі есесівці. Деякі в’язні з числа промінентів платили їм величезні гроші. Для в’язня ні золото, ні дорогоцінні камені в таборі не мали ціни. Головне для нього зберегти життя. Для есесівців навпаки: життя в’язня не було варте щербатої копійки, а золото та брильянти цінилися дорого. Одні прагнули за всяку ціну врятувати своє життя, другі — нажитися. Ця боротьба протилежностей породила між в’язнями-промінентами й есесівцями так звані «ділові стосунки».
Вижити в умовах табору міг тільки той, хто щось «організовував», тобто займався гешефтмахерством. В'язня, який щось «організовував», можна було визначити з першого погляду. Він не був схожий на звичайного виснаженого гефтлінга. «Організатора» вистежували капо й есесівці і вимагали хабара. Якщо він не давав хабара, його виказували гестапо. В таборі широко процвітала система хабарів, заснована на кулачному праві. Як правило, в кожного капо було кілька «організаторів», котрі постачали йому усе, що він вимагав. За це капо протегували їм, не ганяли на роботу, всіляко покривали, і ті могли жити відносно спокійно. Відносно — тому, що першої-ліпшої хвилини «організатор» міг попастися. Тоді його чекав розстріл.
