(з жахом відсахнувшись, розгублено питає Флорентійця)

О мій коханий, хто він, цей старий?

В його очах печаль така нестерпна!

Флорентієць

Він — Рустичі, котрий тебе створив,

щоб ти була у камені безсмертна.

Прекрасна жінка

(тихо підійшла, поцілувала у чоло Старого)

Це ти, Джованні? Плащ твій не ліловий.

Лице твоє спустошене й сумне.

Старий

Облиш мене. Твій дотик мармуровий

уже в мені не воскресить мене.

(Прекрасна жінка ніби заточилась, руками затуляючи обличчя,

і, ставши на коліна, скам’яніла)

Чортик

І хто вона йому, кохана чи жона?

Така красуня й мертвому присниться.

Ото біда, сполохав кажана.

Світанок скоро, треба буде змиться.

(Наводить світлий промінь на Старого)

Ану, цікаво, що він там шепоче?

Старий

(долоні склавши, наче для молитви)

Сан-Марко, Сан-Джованні, Санта-Кроче.

О Фіоренца, щастя моє, горе!

Санта-Марія дель Фіоре,

Санта-Марія дель Фіоре!..

Чортик

Дивак старий, чи випив двісті грамів?

Шепоче назви флорентійських храмів.

Старий

Сан-Спіріто, Сан-Сальві, Сан-Міньято,

Сантіссіма Аннунціата.

Лунгарно, Арно… чи прожив я марно?

Чортик (здивовано)

Шепоче річку!

Старий

Арно, Арно, Арно!

Етруська пристань, лілія долин.

Долинь до мене здалеку, долинь!

О Фіоренца, щастя моє, горе!

Санта-Марія дель Фіоре,

Санта-Марія дель Фіоре…

Флорентієць

(скорботно нахиляється над ним)

Ти молишся?

Ти молишся.

Молись.

А ти ж покинув все оце колись.

Старий

Я не один. Не я один. А Данте?

Він теж молився іншим небесам.

Флорентієць

О, не порівнюй, Данте був вигнанець.

А ти втікач. Ти сам покинув, сам!

Старий

Я вже не міг, уже не мав я змоги

терпіти всі ці війни та облоги.

Ці сутички, то голод, то чуму,

коли не знаєш, хто за що й чому.

Все гризлися, усе когось бороли.

Хіба я проти істини грішу?

Я обгорілий труп Савонароли

із юності у пам’яті ношу!

Ми тільки й знали — страти, індульгенції,

республіка, монархія, чума.

Та я усе зробив би для Флоренції,

але ж умов для праці там нема!

Бо що створити можна в одурінні

у цих капканах герцогських столиць,—

то прославляй синьйора Содеріні,

І то знову перед Медичі стелись.

Я ж другом був великого да Вінчі,

я ж вчився в знаменитому Саду!

Я ж народився, щоб творити вічне,

аж поки сам у вічність перейду.

Я ж був готов за стіни ті вмирати,

але не міг там жити навідріз,

як ще один германський імператор

І нам ще одного Медичі привіз!

Флорентієць

Між іншим, дехто вибирав не втечу,

хоч міг так само звіятись, втекти.

Буонарроті захищав фортецю.

Чи, може, він бездарніший, ніж ти?

Старий

Буонарроті інший. Він подвижник.

На ньому все, оскільки він Атлант.

А я хотів свободи хоч на тиждень,

я так боявся змарнувать талант!

Мені огидні всі оці баталії,

я задихаюсь, коли щось горить.

В цій на шматки розтерзаній Італії

я вже не міг ні жити, ні творить!

І я пішов, я виїхав, я згоден

був до Парижа пішки добрести.

І тільки згодом, тільки згодом, згодом

я озирнувся на оті хрести.

Душа стомилась піднімати брили.

Мені б забути всіх уже і все!..

Та тільки там… до отчої могили…

чи хоч хто-небудь квіти принесе?

Свойого неба не замінить жодне.

Без тих коханих обрисів і рис

я почорнів, як дерево жалобне,

в чужій землі усохлий кипарис!

Мого життя лишилося на денці.

І рад вернутись, та нема вже сил…

Флорентієць

Ти молодість залишив у Флоренції.

Вона поплаче біля тих могил.

(Сутемні статуї, печально склавши руки, неначе тихо моляться в саду,—

магічним сяйвом висвітлена кожна)

Старий

Скажи, а де тепер Буонарроті?

Флорентієць

Живе у Римі. Має свій куток.

Згорбатів у труді, посивів у скорботі,

а людям чорно в роті од пліток.

Старий

Про нього завжди. Важко жить гіганту.

Усе хтось ляпне брудом з-під копит.

Бо хто не має власного таланту,

того присутність генія гнітить.

Флорентієць

Якби він, звісно, якось легше жив,

за кардинальську шапочку служив

чи хоч вдавав догідника, смиренця,—

а так його вже мають за шаленця.

Ти поки вів тут бесіди достойні,

він взагалі балакати одвик,

на пустирі Воронячої Бойні

купивши дім подалі од владик.

Він захищав республіку. При ній

фортеці зводив, щоб жила Флоренція.

Коли ж настала влада тираній,

він скам’янів. Він сам уже фортеця.

Він вже старий. Він дихає на ладан.

Він пережив облогу і чуму.

А дух його нікому не підвладен,

його талант покірний лиш йому!

Старий (із заздрістю)

Мабуть, створи-и-ив!

Флорентієць

А міг створити втричі!

Невільник він в лавровому вінку.

Всі так і ждуть, щоб він їх возвеличив,—

самих лиш пап вже кілька на віку.

Не встиг зробити Юлію гробницю,

вже папа Лев підняв свою десницю.

А там Климент,— i спробуй всім потрафить.

То Медичі, то Борджіа й Караффи.

В його душі республіка болить.

Він чує скрізь холодний подих пустки.

Де в бронзі треба деспота одлить,

там генії зникають, як етруски.

Біда служить володарям земним,

їм не потрібні сни його пророчі.

Усе життя крізь дні його і ночі