1979
ПОБОЖНИЙ ЧАЙ
Крихта золота
злагідна кинута
до вишнево-летючої пащі
розтає неслухняно
і м'яко
і зелена зоря витікає
із рани беззвучної
бракне струни
і страшно труни
1980
* * *
сонце поволі сідає за школою
ти розгубив по дорозі слова
хочеш мови вкраїнською нової
а стара ще жива
це так якби мама твоя виходила
і на порозі зустріла ще одну
молоду саму себе і як тоді
ти пояснив би кожній із них
кого тобі більше сьогодні треба
чому ти кликав і вона прийшла
оця друга легка й усміхнена
і куди піде перша стара й сумна
Боженьку вкрай мене чи розіпни коло себе
твою наругу і гнів
не заслужив я мерзенний порох
зламана квітка просто гній
1981
РЕНЕСАНС
«… треба лиш повернути те, що втрачено
І знайдено, і втрачено знову і знову…»
Т. С. Еліот. «Іст Коукер»
1
І чим далі міцніє затятість,
тим ти нижче вклоняєшся лікарю,
єдиному, хто не може тебе втішити,
єдиному, хто не потребує втішати.
Все частіше виходиш на вулиці,
безладно наклеєні на планету.
Все частіше знаходиш монети,
карбовані в п'ятому році, вночі.
Люди вже не бояться тебе.
І неврожаю вже не бояться.
Все частіше разом із ними радієш
грації танцюристів, усмішкам повій.
Я їхній, лікарю. Хто мій позивач?
Хто, як не цей перехожий,
мій довільний заручник?
І в чому не винен я?
2
Липи замислюють бджіл.
Липи — мені повернуто,
бджоли — мені.
І дарма, що немає гостинців нашим —
не те, що циганським — дітям,
адже лиш Марія з пучечком безсмертників
віншувала мене з народинами завше,
замислено витираючи пилюку
на старій радіолі.
— Ти вигадав мене, — каже лікар. — Ти
вигадав місто і липи, і бджіл.
Ти вигадав Бога, мов нетлю,
що рветься щоночі до хати,
щодня — із неї.
3
— Ти вбив. Тепер ти мусиш бути, —
каже лікар.
Татарське зілля, здивлене й зажурене.
Продовжуй потайки мережить собі пута
під синім небом, між трьох стін.
Тобі не буде лиха, бо ти хворий,
ти хворий на недолю, — прости.
Хіба це важко — поміняти в вазі воду,
чи уночі в кімнату нетлів напустить?
4
Ти заламуєш руки і так боляче просишся,
піднімаєш останні знамена плачу.
Апельсини на брук — і поко… ой, покотяться
серед білої вулиці — і дітей — і дощу.
Де я? Маю натомлені птиці
під високими зорями, над широкими площами.
Усміхайся, заплющуй тихесенько очі, —
ти непроханий тут і непрощений.
5
У театрі, Галинко,
ми не зможемо бути самотніми.
Ти ж бо знала.
Щебече в руці картонний квиток
для проїзду у загальних вагонах
поїздів пасажирських,
що поїдуть сьогодні
в моє місто.
Слава богу, що я не побачу тебе мертвою.
Слава богу, що я не побачу тебе.
Лиш не сердься.
У виставі, Галинко,
глядачам заборонено участь приймати,
плювати на підлогу і лузати насіння.
Та знаходяться певні ексцентрики,
що собі дозволяють усе це,
і, звісно, зазнають справедливої кари
з боку адміністрації —
штраф або смерть.
6
Як дивиться лікар в очі Марії! —
голуби купаються в погляді,
приливають пір'їни до скронь,
змушують посміхатися ріллю і росу
на покинутому звечора плузі.
І довіра єднається сяйвом
із сяйвом коралів на шиї.
І рвучкість, з якою знімає вона сукню —
то рвучкість кісток до біління свого.
Як чужіша тобі пучок безсмертників —
пропорційно своєму засиханню.
Чим міцніше стискають вони руки,
чим ближче —
тим далі.
7
І чим далі міцніє затятість,
тим ти нижче вклоняєшся мамі.
Купуєш іграшки та гвоздики,
приносиш і віддаєш наодинці.
Не любові вже просиш —
копійок на сигарети,
бо за ті, що знайшов на вулиці,
вже не купиш
ні сигарет, ні іграшок, ні гвоздик.
Викликають лиш посмішку
в антиквара.
Все частіше виходиш на вулиці,
спокійно досліджуєш релігію спектру,
вибухаючу в світлій липневій воді,
в контрапункті хмар,
щойно вирізьбленому вітром, дощем, далиною.
Вже нікуди ти не поїдеш,
Бог із ним, з тим святим Граалем,
з нами Бог.
Проходить час — і кров твоя — дим,
і хата — срібне колібрі — вмира на долоні.
Вже не мудрий — бо є зраджене Слово,
і не той, хто питає — бо є сказане Слово,
і не той, хто вчить — бо Словом не вчать.
