1980
* * *
в отих вазонках росли канарки
вазонки стояли на сходах
покинутого дому
їх поливали водою з криниці
за канарками полював чорний кіт
а може білий не бачу різниці
і от одного разу
коли ми досліджували нутрощі
віолончелі
(там було достобіса цікавих речей:
кубик Рубіка книги і гільзи)
так от саме того разу
чорний або білий кіт
заплакав
смішно втираючись
брудними лапками
і одна із канарок
та що росла у найкращому вазонку
сказала:
«віддайте мене йому
хай заспокоїться»
і так отой кіт поїв усіх канарок
і дім тоді став уже з о в с і м покинутим
а за розламану віолончель
нам добре всипали
а кіт невдовзі загинув
невдало стрибнувши за горобцем
* * *
Вона, коли остатній промінь граком,
викреслює свій вензель сміливіше.
Вина будинку під червоним дахом,
із білими фігурами у нішах.
Тремтить вода — то пощези мовчать.
Вона малює вензель на доріжці в сад
і опечатує сліди сухим цілунком, —
так зоряниця, не ґвалтуючи пітьми,
усе ж її зника.
Фігури кличуть лють свою фігурну,
безчимнішу за погляди, за подихи, за подвиги,
бо все ж вина, бо все ж червоний дах,
бо все ж доріжка в сад,
а не із саду.
(«вина будинку нічна»)
* * *
чекаймо
і хтось поховає ці губи тремтячі
люди нарешті знайдуться
так знаходиться клямка у дверях
і щось що пахне яблуками та спокоєм
мама так пахла
владно стисне тебе за пропиту горлянку
і що ж і тоді відчиняться двері
і не треба вже буде чекати
і хтось
* * *
відлюбив горо
відлюбив
ходив біля брами
з мальованим левом
курив
дивився на хмари
думав про небо
поруділе в серці
потойбіч серця
його вкриє гора висока
зелена й червона
з білою корогвою
на вершині
з молодою скляною
труною в долині
відлюбив долино
відлюбив
* * *
поволі гасне книга колір книги назва книги
по тому ясне тло всю площу заливає
і пил паде
і нерухомість
відділяється від стін довколишніх
від водограїв
і від звичних слів відділяється
вії довгі приспущені
слова невиправні
водограї будівлі назавжди
віддаляються від нерухомості
розтріпують волосся закурюють
почувають себе невимушено —
що за краєвид!
усі ознаки попелу
/«спалення книги»/
* * *
Юркові Саєнку
Немає нікого у весняному надвечір'ї
полум'яніє трава суха на узбіччі
і кожен наступний день —
це попередній день
колеса крутяться життя минається
стара поорана платівка крутиться
голка ніяк не перескочить
до наступної борозни
видобуваючи все ті ж сонця
і хмари
ми їдемо на тій самій швидкості 33
потім усе скоріше
і через це прискорена мелодія
видається смішною
смішний вітер
смішне сонце
веселі сльози
кумедний розпач тих
кого немає у весняному надвечір'ї
тих кому можна було б показати
порожній костьол і призахідні гори
над якими нерухомо зависли зорі
добрі чисті вічні зорі
а ми злі брудні й минущі
повтори це як приспів:
зорі добрі — а ми злі
зорі чисті — ми брудні
вічні зорі — минущі ми
і палаюча трава пролітає за вікнами
і той хто увімкнув цю гру
забув де вимикач
до чого тут ми
хіба ми причетні
до відшукування причетного
нас просто так виховали
а потім сказали
що це не основне
у весняному надвечір'ї
де ніколи немає нікого нікого ні-ко-го
* * *
Отож, іще один звичайний
червоно-чорно-білий королівський похорон,
вогкі зимові сигарети; он ворон,
ось електрокамін і чай, і книга,
яку треба дописувати вечорами,
коли, обнявши зайчика, засне мала.
Я думав, ця зима не так почнеться;
зумисно не звертав уваги
на віщування в навмання розкритій книзі,
на те, що не було листів,
а потім були, правда, небагато,
і я читав листи у ліжку,
добре розуміючи, що це вже не сон.
І це не сон. І це. І це також.
Аж ось помер король, помер насправді.
Я саме скидав светра, як зненацька
заговорило радіо, його забули скрутити звечора,
і ледве стримуючи ридання, повідомило
сумну звістку
жіночим голосом.
Тепер не часто помирають королі.
Мала прокинулась. Устав і зайчик.
Гріх спати в такий день;
діставши решту іграшок
з поламаного холодильника,
ми почали бавитися в т р а у р.
Сварились двірники на тротуарі,
і всюди — в сніг, будинки, — застромляли
червоні, чорні, білі прапори.
