Ну так що? Хiба ж його вже не було? Хiба ж уже не було сказано «навiки»?

— Пане Максе, я ж чекаю вiдповiдi.

Пан Макс швидко пiдводить голову.

— Ах, вибачте, ради бога! Я мiркував, як менi викроїти час.

— Так ви згоднi?!

— Та, розумiється, згоден! З охотою, з приємнiстю! Чому ж би менi не згодитися, коли це всiм нам тiльки приємнiсть, а менi ще й честь?

Вона ще не вiрить, ще вишукує в нього на лицi правди, ще навiть не радiє, аж хмуриться.

— Та, їй-богу, Сузанно, згоден! От тiльки коли саме? Це вдень, розумiється? А скiльки часу? Годину на день досить!

Сузанна раптом яснiє, — повiрила нарештi!

Сузанна яснiє: ага, милий Масi взяв себе в руки, йому цiлком «байдуже», вiн дає їй свою голову, щоб вона пiднесла її Дорновi, вiн навiть свою скажену амбiцiю вiддає їй. З амбiцiї дає на пониження амбiцiю. А добре володiє собою, браво! Але нехай, нехай iще трошки почекає- чи стане в нього далi цiєї буйно-веселої байдужостi?

— Ну, спасибi. Максе! Я страшенно рада. Вибачте, я не можу, я зараз скажу Дорновi.

Дорн балакає з своєю сусiдкою — вiн усiєю спиною десь прислухався до їхньої розмови. Ну, й нехай собi, що йому, Максовi, до спини Дорнiв, Сузанн i всiх оцих нещасних конаючих людей?

I знову погляд, опукою перекочуючись iз обличчя на обличчя, впадає, як у ямки, у двоє великих, темних, питально-пильних очей Мадонни. Впадає й не може вже викотитись. I вiд того, що не може вже викотитись, що очi невiдривне всмоктують його, що в лицi тужне здивування, навiть хмарна грiзнiсть, у грудях поверх болю пробiгає хвильками чудний холодок.

I вмить якийсь голос, рух облич, затихання гомону. Ямки випускають погляд, i Макс перекочує його вбiк на кiнець пiдкови. Там стоїть i витирає хусткою чоло iстота, дечим подiбна до людини, але явно жаб'ячого походження. Бiле, кругле, широке, зовсiм жаб'яче черево, зеленi, короткi й товстi лапки, нiякої шиї; широченнi щелепи з тонкими жаб'ячими устами й вузеньке, лисе чоло. А з потилицi й бiля щелеп чорне. Люди-носхожа iстота крутить головою, жахливо витираючи пiт: вона не хоче сiдати, вона хоче говорити — надзвичайнi подiї! Хiба що склянку холодного, як кров поетки Круг, вина Надзвичайнi подiї!

До iстоти зараз же простягаються руки з келихами вина, i всi пильно, нетерпляче слiдкують, як зелена лапка перевертає в щелепи склянку й вино ллється в бiле широке черево.

— Дякую! Годiї Дякую! Панове! Надзвичайнi подiї! Насамперед дозвольте донести вам, що бiльше ми не дiстанемо цього чудесного нектару, подiбного до кровi славнозвiсної поетки Круг: по всьому мiсту йде саме розгром складiв вина, магазинiв, ресторанiв, льохiв i так далi й так далi.

— Та що ви кажете?!

— Ах, жах який!

— Хто громить? Хто?

— Сонцеїсти, жiнки! Хмари, мiрiади, сонмища жiнок. Гарненьких нема мiж ними, заспокойтесь, mes-dames. He бачив нi одної. Все-негарнi. Картини, я вам скажу, мої панове, вартi уваги «Товариства свiтового фiльму» (коли б тiльки дев'ять десятих службовцiв i робiтникiв не «пiшло на траву»). Викочують бочки на вулицi, розбивають, галасують, справляють танець чистiсiньких канiбалiв.

В одному кварталi позатоплювали цiлi вулицi, порозбивач ши в льохах складу Гомнера всi його гiгантськi бочки з вином При менi витягли двох алкоголiкiв, що з риданням кинулися сторч головою в море вина. Герої! Чеснi душi! Вони не могли пережити цiєї ганьби, цього сонцеїстського баб'ячого вандалiзму Ради бога, швидше менi ще склянку! Я мушу вiдчути, що я ще живу, що я ще людина.

Макс прикушує на губi смiх: голубчики милi, якою тривогою загули творчi аристократичнi голоси — не храм краси, а чисто тобi вулик, повний непокiйного дзижчання трутнiв. Бо, де ж пак, на улюбленого бога їхньої творчостi зроблено такий неделiкатний виступ.

Людиносхожа iстота нашвидку витирає жаб'ячий рот зеленою хустиною й хапливо засуває її кудись пiд зелену пахву.

— Але, панове! Це тiльки невинна забавка в порiвняннi з тим, що починає дiятися. Невинна забавка, я вам кажу! Чуєте?

Гул одразу влягається, прибитий непорозумiнням, як порох вулицi раптовим дощем: невинна забавка?! Оце так! Що ж там може серйознiше дiятись?!

— Дiються грандiознi подiї, мої дорогi колеги. Насамперед, коли ви менi запропонуєте поручитися моєю головою, що вашi помешкання в цей мент належать iще вам, я цього не зроблю, я ще хочу поносити на свiтi свою бiдну голову.

Стає зовсiм тихо. Помешкання? Ручитися головою!

— Слухайте, Вiнкельмане! Ви часом не викупалися в морi Гомперса? При чому тут нашi помешкання?!

Вiнкельман бере ще один келих i виливає його в своє бiле кругле черево. Вiн не спiшить одповiдати — розгадка раз-у-раз має тим бiльший ефект, чим довше до неї рвуться.

— Не тiльки, мої панове, вашi помешкання, але вашi сукнi, бiлизна, одежа, картини, килими, перснi, брильянти.

— Вiнкельмане, ви п'янi!

— Панове! За невдалий жарт засудити Вiнкельмана на порцiю сонячного хлiба!

— Чекайте, чекайте, панове, тут щось є! Вiнкельмане, ви чудесний, знаменитий, позаконкуренцiйний комедiйний артист, це вiдомо Європi, Америцi й Африцi. Вашi лаври всiм нам дають спокiйно спати, бо вони спочивають на гiднiй головi. Але дайте ж i нам спокiйно спочити тут, у цьому милому ку точку, вiд усяких подiй. Кажiть просто й ясно, що там дiється, i не топiть нашого настрою в морях Гомперса та iнших невинних забавках. Дуже вас просимо, Вiнкельмане!

Вiнкельман глибоко зiтхає й приплющує маленькi дукатi очi.

— Дорогi мої спокiйнi конкуренти моїх бiдних лаврiв! Скажу вам так: коли б моє помешкання було в Берлiнi, я тепер, в оцю хвилину, не мав би щастя бути тут iз вами. Я стояв би на порозi моєї хати з револьвером у руках. На жаль, моє помешкання в Гамбурзi. Коли я туди прилечу, то хтось iнший зустрiне мене з револьвером у руках. Тому я тут, мої панове! Ясно? Нi? Добре. В такому разi, панове, скажу яснiше: наш прекрасний пролетарiат, почуваючи себе паном становища, хоче жити вiдповiдно до свого стану, цебто в палацах. Через те вiн вибирає найкращi будинки, привозить у колисочках своїх нащадкiв i оселяється, як у себе дома. Тiльки-но я мав приємнiсть рятувати одного мого хорошого приятеля вiд такої навали синiв сонця. До його вiлли з'явилося декiлька родин робiтникiв iз його власної фабрики й заявили, що вони хочуть житiї в палацi так само, як живе хазяїн, що цей палац, мовляв, збудований за грошi, заробленi ними, а через те вони мають цiлковите право мешкати в ньому. Вони, правда, були «справедливi»: в палацi двадцять шiсть покоїв, вони лишили фабрикантовi три, а собi взяли решту — двадцять три.

У храмi вибухає безладний, бурний, розкудовчений вихор голосiв:

— Яке нахабство!

— Але ж це грабiж, розбiй!

— Це неможливої Та що ж це таке?!

— А що ж полiцiя?

— Ах, яка там тепер полiцiя!

— Панове, так що ж це дiється?!

— Ну, i що ж? I що? Врятували?

— Ви покликали полiцiю? Вiнкельман загадково посмiхається.

— Полiцiю? Ви знаєте, панове, що найпотiшнiше в цiй милiй забавцi номер два синiв сонця те. що в найближчому вiддiлi в полiцiї ми знайшли тiльки двох урядовцiв, якi зайнятi були розбиванням урядової каси. Полiцiї, панове, вже немає, або ж вона вже разом iз синами сонця вдирається до наших помешкань (якщо не зайнята розбиванням урядових кас).

— Чекайте! Так це ж… це ж. Панове, так що ж це таке виходить? А що ж уряд? Що знаменитий Каесем? Звертались туди?

На тонких, як у глинi тупим ножем прорiзаних устах Вiнкельмана знову розтягуьться загадковий усмiх.

— Каесем! Це iакож досигь пiкантний номер Цi люди випустили з зоологiчного саду вовкiв i тепер хочуть їх прокламацiями загнати назад. Вони обiцяють звернутися з вiдозвою до пролетарiату не робити самовiльних, неорганiзованих учинкiв. Вони, мовляв, виробляють план i за тим планом пороздають нашi помешкання, сорочки, черевики, пальта, щiтки, зубо-шпички. Я думаю, панове, що ми можемо цiлком заспокоїтися вiд цього мудрого вирiшення Правда?

Сузанна раптом озирається до Макса й мовчки, без посмiшки, без насмiшкуватої лукавої вогкостi дивиться йому просто в очi.