— Тримай, — Луно жбурнув зовсім худеньку пачку цигарок: закони околиць він знав. Якби ж тільки не малий…

Обірванці розреготалися вже й зовсім голосно, і Луно чомусь геть заспокоївся.

— Більше в мене нічого немає, — сказав жорстко і з притиском.

— А на руці?! — ватаг одним підборіддям показав на батькового годинника.

— Разом з моєю головою, — жорстко сказав Луно. — Тільки так. — “Малого вони не зачеплять”, — ще подумав.

— То татків, — прошепотів малий, — а татка й маму уночі гвардійці забрали.

— Куди?

— Туди. — Луно різко звівся й подав руку Феліппе. — Ходімо.

Посхоплювалися й обірванці, ватаг вийняв з землі ножа.

— Стривай, півню, — сказав ватаг, — твої дороги закриті: до рідні, й… Твоя дорога з нами. — І повернувся до своїх: — Ніхто нічого не чув, ясно? Ось так, — клацнув, закриваючись, ніж і щез у лахмітті. — Мене звати Хуан Санчес. Святий Хуан-для близьких. Пішли.

Так вони з Феліппе опинилися на околиці міста, в нетрищах столиці, в “шанхаї”, між безпритульних і иапівбродяг, а дорослим до них жодного діла не було, бо самі такими були; поліція сюди боялася потикатися, а від облав національної гвардії тут уміли ховатися. Спали з Феліппе у картонній коробці з-під холодильника, накривши її від дощів шматком жерсті, харчувалися, чим бог пошле, чи хто поділиться, а найчастіше тим, що вдасться поцупити в місті. Вони вже не боялися, що їх упізнають, чи запроторять до виховного будинку. Звідти, казали знавці, можна і втекти. І треба тікати, бо вийдеш звідти викінченим зарізякою. От цього найбільше і боявся Луно. Та, власне, й від теперішнього життя доброго не сподівався. Він-бо, Луно, вже розуміє, що й до чого, а от малий… Як не красти, пропадуть з голоду, а крастимуть — теж рано чи пізно загинуть. І Луно знайшов роботу за мізерну плату, і стали жити впроголодь, дещо відокремившись від своєї ватаги. І їх не стали відвертати, не зачіпали, бо й обірванцям було зрозуміло, що працюючим не краще. А далі вже ніби саме по собі пішло: знайомство з підпільниками, розповсюдження листівок, щодалі то серйозніші доручення, і невдовзі надійшов час, коли обставини змусили перейти на нелегальне становище; і тоді комітет знайшов порядну бездітну сім’ю, котра й усиновила Феліппе. Той уже багато на чому знався, брати зустрічалися, не виказуючи родинних стосунків, ішли роки, і юний Феліппе теж почав рватися у бій, що йому категорично заборонили: живи, не відкриваючись, учись, будь добропорядним громадянином, ні в що не втручайся, хто б владу в країні не захоплював; все ще може бути, й на твій вік вистачить; а законсервована явка потрібна завжди. І Луно вчив Малого, Пекеньо, така в нього тепер була підпільна кличка.

Луно зітхнув і нахилився до підніжжя крайнього від воріт бетонного стовпчика — там Феліппе складав дрібні камінчики. Пальці намацали гірку їх — давно не приходив… Луно взяв одного, дрібного й гладенького, а решту накрив долонею і потримав хвилю, ніби погладив, повторюючи, мов заклинання: знадобляться, знадобляться, знадобляться.

Камінчик ледь встиг тонко торкнутися шибки, як у кімнаті жовто загорівся нічник, чвертю місяця окреслившись у нижньому кутку вікна за темною шторою. Там завжди ждуть… Небавом світло погасло, й з вікна висунулася рука з білою хустинкою, нахиленою вниз, і Луно стиха насвистів тільки їм двом відому мелодію.

— Чому тебе так довго не було? — поскаржився Малий, обіймаючи брата.

— Справи, братку, справи. — Малий був вищим і міцнішим за Луно, під пальцями перекочувались тверді, мов камінчики, м’язи, і Луно пригадав, як ніс його, семирічного й сонного, на спині, брьохаючи стічною канавою. — Батьки сплять? — спитав захрипло, відсторонюючись обережно.

— Сплять, сплять, — сміявся радо Малий. — Хочеш їсти чи одну каву?

— Ні того, ні другого. Батьки здорові?

— Здорові, здорові. Лікар же майбутній у сім’ї росте! Та хоч сідай. Ой, світло від радості забув увімкнути!.,

— Не треба світла, так погомонимо.

— Щось трапилося, брате? — насторожився Малий.

— Ні, Малий, нічого не трапилося. Просто я тебе і в темряві бачу… Як твої справи, майбутній лікарю?

— Чудово! Склав останнього іспита, попереду вакації! От якби ще в мене брат був не таким суворим, то й взагалі… Та, може, він зглянеться нарешті й заповнить чимось мої канікули?..

— Заповню, Малий, заповню… — сказав Луно. І розповів усе.

— Ти підеш, братку.

Прозорого погідного ранку, щойно зійшло сонце, коли ще тихо, але люди вже прокинулися і готувалися до буденних клопотів, щоб хоч трохи впоратися з ними до задушливої спеки, отож саме об такій порі на розі вулиці Лас Розас Бланкас, тобто вулиці Білих Троянд, що в столиці Парайї, вийшов з таксі молодий чоловік і, не чекаючи, доки авто рушить, неквапно попростував тротуаром. Ішов мимо білих троянд, що кетягами наче опадали з дворів особняків, та в останню мить зависли на прутті металевих ґратчастих парканів, густо заплетених плющем. Двірники вже пройшлися тут зі шлангами, волого блищав тротуар, ніби навощене, віддзеркалювало темно-зелене листя плюща, прозорі краплі висіли на пелюстках троянд, і в двориках, як важкою росою придавлена, лежала трава, вологі коси розпустив жасмин, намистинами скочувалася вода по вигнутому шаблями листю пальм. Молодому чоловікові й навшпиньки не потрібно ставати, щоб те побачити: був доволі гінким. Та він тільки знічев’я ковзав поглядом по зелені, більше його приваблювали, здається, свіжість ранку й пахощі квітів. Ішов неквапливо, зиркаючи на номери вілл, підбори піщаного кольору черевиків, наче підкреслюючи молодече завзяття й безтурботність, поцокували; піщаного ж кольору був на ньому й недорогий, але елегантний костюм, в тон йому модний капелюх з відігнутими крисами, дещо світлішою була тільки футболка з зеленим колом на грудях, а темнішою — валіза через плече.

Невдовзі він зупинився біля вілли “Естрелла”, намацав малопомітну, зроблену під камінець, кнопку дзвоника на стовпці воріт і, мов граючись, відбив у мажорному темпі — “SOS”. За мить побачив у глибині двору прислужника-мулата у всьому білому з ніг до голови — й краватка теж, — який з гідністю прямкував між двома рядами невисоких пальм до воріт. Та мулат не встиг подолати й половини шляху, як його, майже бігом, обігнав, витираючись серветкою, сам господар, зростом не нижчий за нашого молодого чоловіка, але ширший у плечах.

— Тисяча чортів! — закричав чистісінькою іспанською господар, жбурляючи серветку в кущі. — Невже я сподобився честі бути відвіданим у цій триклятій глушині? Невже вершина нахилила свій дзьоб, відкрила рота й хоче навіть побалакати?[4]

Замок клацнув уже не так поривчасто, бо господар, очевидно, побачив крізь плюшеву завісу, що помилився. Тому й хвіртка відчинилася повільніше, ніж можна було сподіватися.

— На жаль, містере Шері, — заговорив, знявши капелюха й злегка вклонившись, чистісінькою англійською молодий чоловік, — мені тільки довірили скористатися вашим паролем. Феліппе Альварес до ваших послуг.

— Нехай буде й так! — американець довго не вмів дивуватися. — Друзі Піко — мої друзі. Прошу! Ви поспіли прямо до сніданку. Клаудіо, другий прибор на стіл!

У дворі вони потисли один одному руки. Містер Шері, не втримавшись від припливу почуттів, безцеремонно ляснув Феліппе по плечах обома долонями.

Каву пили на відкритій веранді, Клаудіо щойно розшторив протимоскітні занавіски.

— Хоч мене й з’їдає нетерплячка, — сказав Вільям, — розпитати як там і що, бо Уго, знаєте, навчився у нас, янкі, листів не писати, та спершу хочу, щоб ви відчули себе, як удома. Коньяку до кави?

— Ні, дякую, — відмовився Феліппе. — Я, бачте, ще й не знаю, який алкоголь на смак.

— Для вашого віку це більше ніж похвально, — розсміявся Вільям. — Я, хоч смак і знаю, але намагаюся уникати. Клімат! Ковтнеш кілька грамів — і повзаєш потім цілий день, мов сонна муха. Ото тільки на посольських прийомах мусиш, щоб не запідозрили в неблагонадійності. Часом так насмокчешся, що й світові не рад. Хочеш, проведу по знайомству? У нас прийоми часто…