Усій потузі радянського КДБ з його велетенським апаратом для винищування людей, його просто невичерпними технічними засобами і фінансовими ресурсами ОУН могла протиставити відносно невеликі сили й засоби своєї Служби безпеки. Це п’ят надцятирічне суперництво переконливо говорить про ту надлюдську боротьбу, яку вели кадри революційно-визвольного руху на чужині, захищаючи Степана Бандеру. При цьому слід підкреслити, що тодішні закони ФРН, на території якої перебував провідник ОУН, не давали можливості запобігти підготовці таких політичних убивств, головною умовою якої є організоване на підставі стеження вивчення звичок і місця мешкання майбутніх жертв.

У радянських спецорганів були всі підстави люто ненавидіти Службу безпеки ОУН, бо вона працювала на високому рівні і змогла виявити багато агентів, засланих у післявоєнні роки до Західної Німеччини, зокрема й щоб убити Степана Бандеру.

У 1947 році за дорученням Київського МДБ замах на Бандеру готував агент Ярослав Мороз. Завербувавши Мороза, МДБ вислало його до Німеччини, віддавши наказ учинити вбивство так, щоб воно скидалося на з’ясування стосунків між емігрантами, конкретно, щоб підозра у вбивстві лягла на супротивників ОУН(р). МДБ сподівалося, що таким чином зможе досягти подвійної мети: знищити Бандеру і спровокувати з боку ОУН(р) акцію-відповідь проти своїх противників, тобто викличе усобицю серед українців. На щастя, замах був заздалегідь розкритий Службою безпеки ОУН.

На початку 1948 року з Польщі до Західної Німеччини нелегально прибув агент МДБ Володимир Стельмащук (Жабські, Ковальчук), капітан підпільної польської Армії Крайової. Завданням Стельмащука в АК була провокаційна діяльність за загальним дорученням МДБ й УБ (польська служба безпеки). У Західній Німеччині Стельмащук отримав від МДБ зв’язки з цілою низкою інших агентів й організував бойову групу, що мала в своєму розпорядженні автомобіль і мотоцикл. Стельмащук також контактував з різними національними еміграційними групами, серед яких почав збирати інформацію про антикомуністичну діяльність політичних кіл. Але головним завданням Стельмащука було вбивство Бандери. За допомогою резидента МГБ у Франції йому вдалося встановити місце проживання провідника ОУН у тій самій лісовій хаті, про яку згадувала Наталія Бандера, за 28 кілометрів від Мюнхена. Проте, виявивши, що його агентурна діяльність викрита контррозвідниками ОУН, Володимир Стельмащук поспіхом виїхав із Західної Німеччини.

Невдачі посланців Київського й Варшавського центрів МДБ змусили Москву передати завдання вбивства Степана Бандери третьому своєму центру – Празькому. Польські й чеські центри МДБ упродовж тривалого часу вели наклепницьку пропаганду проти Бандери і всього українського визвольно-революційного руху. У 1950 році працівникам СБ ОУН стало відомо, що база КДБ в столиці Чехословаччини готує черговий замах на лідера ОУН.

Через два роки, восени 1952 року, база МДБ в Карлсхорсті (Східний Берлін) послала до Мюнхена двох своїх агентів із завданням організувати черговий замах на Бандеру. Один із цих агентів, родом з Чехословаччини, відомий під прізвищем Хорст Легуда, проживав у мюнхенському готелі «Кройцгоф» біля лісового кладовища («Вальдфрідгоф»). Другий агент на прізвище Лєман, німець за походженням, проживав там же, в Мюнхені, у готелі «Фремденгайм Ерліхе» на вулиці Шелінґера, 9, на другому поверсі. Ці деталі стали відомі завдяки тому, що в західних розвідках був у згаданому відділі МГБ свій агент. Дізнавшись детально про плани Легуди і Лємана, вони передали дані в німецьку поліцію. Обидва агенти були арештовані і супроводжені у в’язницю Франкфурта-на-Майні, а потім постали перед судом за шпигунську діяльність.

У 1953 році все з тим же завданням московське МДБ прислало до Мюнхена свого старого агента, волинського німця Степана Лібгольца. Вдаючи з себе прихильника української визвольної боротьби, Лібгольц прагнув зав’язати контакти з українськими колами, щоб зібрати необхідну інформацію про місцеперебування і спосіб життя Степана Бандери. Проте Служба безпеки швидко розкрила «московського посланця» й ужила відповідних контрзаходів, установивши над ним нагляд. При цьому Лібгольц довгий час нічого не підозрював. І лише в 1957 році він відзначив, що перебуває «під ковпаком». У тому ж році він зник, як зникали до цього інші викриті агенти МГБ. Через чотири роки він «випірнув» у східній зоні Німеччини, де КДБ використав його при втечі на захід Богдана Сташинського.

У кінці 1957 року Службі безпеки стало відомо, що Степаном Бандерою і його родиною цікавиться такий собі М. Горбанюк, старий емігрант із Поділля, що жив за кордоном (останнім часом у Мюнхені) з 1923 року. Про Горбанюка було відомо, що він належав до різних радикальних груп, таких, наприклад, як «Остряниці», «Гулая», а також до «Вільного козацтва». Під час перебування чеської комуністичної місії в Мюнхені він підтримував із нею певні контакти. У 1956 і 1957 роках Горбанюк спілкувався зі своїм давнім приятелем, колишнім підполковником Сухоручком, який жив у Чехії і навіть їздив до Відня на зустріч із ним. У жовтні 1958 року Горбанюк таємничим чином зник із Мюнхена. Уранці він пішов на пошту і додому вже не повернувся. Найпевніше, опинився за «залізною завісою», зібрана ним інформація потрапила до рук КДБ.

На початку 1959 року в Мюнхені кілька разів з’являвся чоловік на прізвище Вінцік, що цікавився дітьми Бандери. Служба безпеки встановила, що Вінцік довідувався адресу школи, в якій навчався 13-річний син лідера націоналістів Андрій. До Мюнхена Вінцік приїжджав із Відня на автомобілі під номером «W 418651». Вдалося також встановити, що він був нібито працівником однієї чеської фірми. Востаннє Вінцік приїхав до Мюнхена 26 березня 1959 року, і того ж дня його заарештувала німецька кримінальна поліція.

Приблизно в той же час Проводу ЗЧ ОУН стало відомо, що КДБ готує вбивство Степана Бандери, використовуючи досвід знищення Петлюри в 1926 році. Як відомо, Симона Петлюру на вулиці в Парижі застрелив єврей Шварцбард, що заявив на суді, ніби зробив це з помсти за єврейські погроми, які за наказом Петлюри здійснювалися в Україні. Якщо польський суд у Львові в 1933 році за вбивство з подібних мотивів засудив Миколу Лемика на довічне ув’язнення, то французький суд у 1926 році виправдав Шварцбарда. Тепер Степана Бандеру мав убити молодий поляк, родом із Волині, родичів якого нібито знищили бандерівці в Галичині. Але план цей здійснений не був.

Був і випадок, про який у своїх спогадах розповідає Степан Мудрик-Мечник, що з 1951 року був начальником розвідки ЗЧ ОУН:

«Другого жовтня я мав зустрітися з чоловіком, що працював у КГБ… Ним займалося СБ і розконспірувало його. Потім ним довелося займатися мені. Ми не вірили йому, і він це знав. Ідучи на розмову з ним, я завжди мав надійну охорону…

Далі Зажицький[15] повідомив, що КГБ в Москві з найвищої інстанції отримало доручення за всяку ціну фізично ліквідувати Степана Бандеру, Ярослава Стецько, Степана Ленкавського і Степана Мудрика, а Івана Кашубу затримати і живцем привезти до Східньої Німеччини. На Бандеру замах може відбутися кожного дня, все вже підготовлено. Вони хочуть з ним покінчити. Я запитав, які в нього докази, що все це правда. Він без надуми відповів, що увійшов у конфлікт зі своїм начальством і хоче залишитися на Заході. Має там жінку, котру любить. Має все приготоване, щоб її перевезти на Захід, але потрібні гроші. На питання, скільки хоче, відповів, що кілька тисяч. Я йому відказав, що справ фінансових не рішаю, мушу про це говорити в Проводі. Тоді Зажицький сказав: “Пам’ятайте, що в рахунок входять такі технічні засоби, яких світ ще не знає”».

Повернувшись до Мюнхена, Мудрик-Мечник доповів у вузькому колі керівництва Проводу про свою розмову з Зажицьким. Було вирішено, що Бандері треба хоч би на деякий час зникнути з Мюнхена. Спочатку він відмовився, аргументуючи тим, що й решта наражається на смертельну небезпеку, але через декілька днів уліг наполяганням друзів і погодився виїхати. 15 жовтня 1959 року Мудрик-Мечник приїхав до Бонна і зустрівся з відомим німецьким політиком, до якого мав листи від Бандери (ім’я цього політика Мудрик-Мечник не називає, але якщо пригадати, як свого часу в радянській пресі доводили, що в смерті Степана Бандери був зацікавлений Оберлендер, можна припустити, що йдеться саме про нього). Цей політик потелефонував міністрові внутрішніх справ (бо йшлося про те, щоб Бандері та його родині зробити документи, звичайно, на якесь інше ім’я). «З Міністерства внутрішніх справ було прислано двох панів, які мене забрали з собою, – згадував Мудрик-Мечник. – У кімнаті, куди мене припровадили, був пан, мабуть, років п’ятдесяти. Вони втрьох почали розмову зі мною. З їхніх облич я зрозумів, що вони ставляться з недовірою до того, що чують. Перед 13-ою годиною вони сказали, що до години 14-ої робимо перерву. Перше, що я хотів зробити, знайти телефонну будку і потелефонувати до Мюнхена. Знайшовши телефон, я викликав Мюнхен, наше бюро, до телефону зголосився Ярослав Бенцаль, я попросив, щоб він викликав Провідника. Він мені сказав, що, мабуть, хвилин десять тому Провідник поїхав додому на обід… Бенцалеві я сказав, що він має Провідникові від мене переказати. Бенцаль розповів, що у них на Цепелін була таємна німецька поліція, питали, де Мудрик, чи ми відслали його до Бонна… Для нас було зрозуміло, що німці до цієї справи ставляться дуже обережно. Після обіду мені німецькі урядники ставили низку запитань, наприклад, звідки ми те, що я їм оповідаю, знаємо. Чи маємо свою розвідку і контррозвідку? Відповідь моя була коротка, що не уповноважений про ці справи говорити, і сподіваюся, що вони мене зрозуміють і для Бандери і його родини дозволять зробити документи».