— Аби тільки було кому доводити…

— Це добре, — сказав Пойда. — Хоча водночас і погано.

На мій здивований погляд пояснив:

— Добре, бо дні, коли нас не було на роботі, нам не запишуть, як прогули. А погано, бо не маємо підстав отримати плату за польові роботи.

— Проблеми вас цікавлять справді важливі, — мовив я з сумною іронією. — Але щоб ними займатись, слід бути принаймні на тому кінці мегахрону.

— І що, немає жодного способу?

— Є. Але надто довгий… Опинитися там шляхом тривалих і складних молекулярних перетворень і проявитися в комусь із людей шматочком гена чи амінокислоти.

Пойда похнюпився.

Коли я піднявся до нашого табору, сонце вже стояло на вечірньому прузі. Небо на заході відсвічувало дивним рожевим опалом. В Маріїних очах ще не розтанула тривога, повіки були припухлими. Навіть близька присутність Пойди, який видирався слідом, не втримала її від поривання припасти до моїх грудей. Мене заполонив такий прилив ніжності, що я на мить забув про всі злигодні. Лише точили докори сумління за те, що втягнув найдорожчу мені людину в авантюру, виходу з якої не бачив…

З сутінками текодонти покинули місце на краю чагарника і подалися туди, звідки й прийшли, — на захід. Схоже, то була сім’я. Марія розповідала, що вони з’явилися невдовзі по тому, як ми з Пойдою пішли до лісу. Никали всюди, об’їдали кущі папороті, роздирали сагові пальми. Один з них тим часом непорушно сидів на одному місці, мабуть, відкладав яйця. Марія бачила зі скель, як неподалік сновигали дрібні рептилії, але велетні їх не чіпали, а виловлювали, з усього було видно, комах… Як тільки ящери розтанули в імлі, ми спустилися по дрова, і невдовзі наш закопчений казанець уже обвивали червоні мацаки ватри. Вечеряли тим же копченим м’ясом і відвареною серцевиною бенетитової пальми. Пойда не шкодував єлейних слів, щоб похвалити Маріїну кмітливість, завдяки якій ми вчасно встигли помітити небезпеку. Він би й до ранку теревенив, якби я не нагадав, що вже пора спати.

Хоч цього разу постіль і була м’яка, та воскова поверхня зеленого “простирадла” липла до тіла і змушувала прокидатись. Кілька разів я підводився і дивився на лабораторію: в ілюмінаторах світилося. “Мабуть, забув вимкнути світло”, — подумав я про Пойду. Та коли прокинувся вже на світанні, уздрів біля лабораторії купу різних предметів, які виявилися секціями довгого столу, приладами, всюди валялися щити сірого пластика з внутрішньої обшивки. На мить я заціпенів від лихого передчуття. Тим часом довкола було все спокійно. Сонце ще не зійшло, але небо на сході вже взялося рожевою аквареллю. Всюди блукали невеликі двоногі рептилії. Не тямлячи себе, я почав спускатися зі скель. Коли вже був унизу, з лабораторії вийшов Пойда і викинув лист пластика… Помітивши, що я чимдуж біжу до нього, він панічно стягнув і пошпурив сорочку, тоді заскочив усередину і по хвилі звідти вилетіли черевики і штани. В дверях майнула невисока постать у білих трусах, і двері зачинились. І тут я все збагнув. А відтак спинився і, давлячись від сміху, тепер уже неквапом попрямував до лабораторії. Джон Сільвер,[2] виявляється, захопив корабель і збирався втекти, кинувши нас з Марією напризволяще. Він не врахував лише одного, що в дитинстві я багато читав про “джентльменів удачі” і добре знав стереотип тих людей. Якщо висловитись образно, то з корабля, на якому хотів утекти Пойда, було завбачливо знято і сховано стерно… Я спинився біля купи того, що недавно ще було начинням автономної блок-лабораторії, і став спостерігати. То в одному, то в іншому ілюмінаторах мелькала голова з вусиками. Пірат панікував. Судно йому не корилося і не хотіло зніматися з якоря. Мені здавалося, що я чув хрипкуватий прокурений голос: “Кар-рамба!”, якому відлунювало: “Піастри, піастри, піастри!” У пам’яті між тим розкручувалася стрічка останніх подій, і я раптом збагнув, як ловко, можна сказати — елегантно, ошукав мене Пойда” Скоро мені набридло дивитися, як марно метушиться в вікнах голова з вусиками, і я заходився ховати в порожнини секцій столу хроматограф, біоаналізатор, кондиціонер та інше приладдя. Поскладавши та накривши все те щитами з обшивки, я накидав зверху листя і пригнітив камінням. Потай позирав на вікна. Пойда незабаром перестав метатися туди-сюди, вимкнув світло. Невдовзі він з’явився на порозі лабораторії з шматком товстого кабелю в руці.

 Зійшло сонце. В його скісних променях раптом усе заіскрилось. Чоловік у дверях примружився і враз став схожим на хом’яка, якого щойно витягли з кубла, де він спав.

Я запитав:

— Сподіваюсь, ви не пошкодили розйомів, коли знімали цей кабель?

— Я ще не з’їхав з глузду, — відказав Пойда.

І тут мою увагу привернув якийсь рух на заході. По хвилі вже можна було розгледіти, що то повертається до чагарника вчорашня сім’я текодонтів.

— Одягніться, — сказав я. — У нас, можливо, будуть гості.

— Які гості? Що ти говориш?! — Він, проте, поклав кабель і став одягатись.

Я насилу устигав за Пойдою. Ми бігли спочатку під прикриттям лабораторії, а потім, коли до скель лишалося з чверть кілометра, пустилися навпрошки. Та наші побоювання виявилися марними. Ящерів ми не зацікавили. Вони перевальцем дибали до свого улюбленого місця на краю чагарника, об’їдаючи по дорозі зелень… Марія ще не підводилась. Спальник, у якому вона лежала, запнувшись з головою, нагадував великий жовтий кокон… Учителю, Пойда підготував усе для того, щоб “машину” можна було відправляти за течією часу. Потрібна була тільки сприятлива ситуація. Власне, я очікував, поки заберуться з чагарника текодонти. А тим часом писав, втиснувшись у розпадину. Перерви робив лише на сніданок і обід. Коли спека стала нестерпною, я сховався під ліановий лист і сидів під ним, як у курені. Марія, яка до обіду фотографувала комах, дрібних рептилій і рослин, теж відпочивала під листом у розщілині. Тільки Пойді не сиділося. Він швендяв туди-сюди, обстежував скелястий масив. На мене уникав дивитись, а коли наші погляди зустрічались, його блискучі очі враз ставали чорно-матовими, як сажа. Щось не в’язалося в логіці поведінки цього чоловіка: гарні реакція та інтуїція і безглуздий вчинок з втечею. Адже Пойда, попри малий зріст, важив не менше сімдесяти кілограмів і не міг не розуміти, що саме тієї кількості енергії, яку було б згайновано на перенесення його ваги, могло б не вистачити до антропогену. Йому світило загрузнути десь на початку кайнозою… Сонце вже торкнулося обрію, коли ящери знялися з тирла і подибуляли туди, звідки прийшли. Що їх туди, на захід, гнало, лишалося загадкою. Я теж подався за ними. Коли вони зникли за горою, я зайшов в лабораторію, встромив у розйоми кабель, який був “містком” між блоком живлення і контуром “машини”, тоді відхилив кришку пульта і вставив запобіжник. Востаннє окинув поглядом лабораторію, чи, бува, не пошкодив чогось Пойда. І раптом уздрів чорний портфель, що лежав у протилежному кутку, прямо на дротах контуру. “Дивний чоловік, — подумав я. — Сорочку навіть зняв і викинув для зменшення ваги, а рундук залишив”. Втім, може, він його просто забув.

Дорогий Мирославе Петровичу!

Це вже останні рядки. Скоро я натисну на клавішу і зачиню двері. Хоч зараз ще білий день, але півкілометрову відстань до скель я вже долатиму при зорях.

З надією пишу: “До побачення!”

Ваш Олекса”.