Вальтер фон Ріхард відвернувся од вікна. Нічого нового поки що він не побачив у цьому знаменитому Царському Селі. Звичайнісіньке містечко. Щоправда, кажуть, палац прекрасний…

Накинувши на плечі плащ, полковник вийшов з лімузина. На ґанку палацу його ніхто не зустрів.

— Бордель, — презирливо вилаявся генштабіст, прислухаючись до звуків п'яної пісні.

Він завжди зневажав армійщину — нащадок древнього роду фон Ріхардів, вихованець Лейпцігського університету, доктор мистецтвознавства з волі обставин надів тепер мундир полковника.

Ріхард повільно пройшов вестибюлем і піднявся на другий поверх.

Перші ж двері перед ним були зачинені. Ріхард штовхнув їх і зупинився на порозі.

Сизий дим від пострілів застилав приміщення. Примруживши очі, полковник розглядів кілька постатей. Клуби підіймалися вгору, з кожною секундою світлішало. Тепер генштабіст бачив усе. На нього поки що ніхто не звертав уваги. Кожний займався своєю справою.

На дивані з блискучою атласною оббивкою лежав офіцер у брудних чоботях і спльовував, намагаючись влучити в центр кола на паркеті. Другий, сопучи, старанно примальовував вуса до тонкого обличчя красуні на старовинному портреті. Третій повільно водив пістолетом по стінах, вибираючи нову мішень. Уламки позолоченої інкрустації вже валялися на затоптаній підлозі. Четвертий байдуже відламував ніжки від стільця червоного дерева і кидав їх у палаючий камін.

Ріхард почекав секунду. Потім цокнув підборами:

— Хайль Гітлер!

Першим підхопився той, що лежав на дивані. За ним виструнчилися й інші. Вони проревли хрипко і недружно:

— Хайль!

— Хто ви такий? — спитав один із офіцерів.

— Полковник генерального штабу, фон Ріхард. З особливим дорученням генерала-фельдмаршала Кюхлера, — повільно процідив полковник. — Ви підете зі мною, капітане. Покажіть мені кабінет командира дивізії.

… Від того дня пограбування палацу і парку було поставлене на «наукову основу». Почалося систематичне «вилучення» оздоблення парадних покоїв палацу.

Грабіжники з прославленою німецькою акуратністю, про яку. згадали після наказу начальства, ретельно знімали картини, плашка за плашкою розібрали підлогу Ліонської вітальні — унікальний паркет, оздоблений пластинками перламутру. З палацової церкви викрали праці живописця Шебуєва, стягли з п'єдесталів і вивезли величні бронзові статуї Геркулеса і Флори, які красувалися біля Камеронової галереї.

Влітку 1942 року прийшла черга янтарної кімнати.

Дехто з колишніх співробітників музею, залишених при ньому двірниками та прибиральницями, на власні очі бачив це страшне видовище.

Гітлерівці не крилися: вони відчували себе повновладними господарями на окупованій землі. Тісне кільце блокади стискало місто Леніна, гітлерівці з педантичною точністю в один і той же час щодня обстрілювали північну столицю, а тут, за кілька десятків кілометрів від непідкореного міста, загарбники робили свою чорну справу.

Якось на початку липня біля під'їзду палацу зупинилися грузовики, на яких були навалені ящики і паки вати. Незабаром прокотилася чутка: німці збираються вивозити янтарну кімнату.

Близько до палацу нікого не підпускали, на подвір'ї весь час розмірено ходили автоматники. У будинку циркумференції,[2] частину якого займали колишні працівники музею, наказали щільно зачинити вікна.

Там, у задушних кімнатах, обережно поглядаючи крізь запилені шибки на подвір'я, гомоніли люди. Молодь будувала фантастичні плани врятування янтарних панно. Інші, старші і тверезіші, розуміли: запобігти злочину вони не можуть. Залишалося зціпити зуби і мовчати.

Так минуло півдня, настав час обіду. Солдати весело попрямували до їдальні, жартуючи з вартовими. А ті, хто сидів у циркумференції, забули про їжу. Вони з тремтінням чекали: що буде далі? Німці давно перенесли ящики у палац і поки що не витягали їх звідти.

Нарешті обід закінчився. Чепуристий офіцер вишикував солдатів біля центрального входу, щось коротко пояснив, потім різко пролунала команда, і солдати зникли у палаці. Минуло ще кілька томливих хвилин.

Ганна Костянтинівна припала до шибки.

На широкому ґанку з'явилася перша пара. Солдати несли довгастий ящик. Вони ступали обережно, ледь переставляючи ноги, майже не відриваючи підошов чобіт від східців, і все ж офіцер гримнув на них:

— Форзіхт! Дас іст бернштайнціммер![3]

Тепер сумнівів не залишалося.

Ганна Костянтинівна обернулася до своїх і шепнула:

— Товариші! Це янтарна кімната! Я чула!

До вікон кинулися всі. Але відразу постать автоматника заступила світло.

— Цурюк![4] — владно вигукнув він.

Довелось підкоритися. Всі уважно прислухалися до звуків, прагнучи зрозуміти, що відбувається там, на подвір'ї.

Гупали важкі чоботи: це німці вибігали на ґанок. Потім човгали підошви і покрикував офіцер: солдати поверталися з вантажем на руках. Нарешті долетіло:

— Фертіг![5]

— Форвертс![6] — пролунав наказ. І відразу трохи дужче загули приглушені досі мотори.

Було чути, як вартовий біля воріт окликнув тих, що сиділи в машині, і хтось втомлено, але радісно відповів:

— Кьонігсберг ін Пройсен!

«Кенігсберг у Східній Пруссії», — переклала у думці Ганна Костянтинівна.

Ось, виходить, куди вирушала янтарна кімната у свою, можливо, останню подорож!..

Невисокий літній чоловік, рухливий, чимось збуджений, квапливо натиснув кнопку дзвоника біля. хвіртки невеликого будинку на Кункельштрасе. Він поспішав, але все-таки задоволено окинув хазяйським поглядом чисто виметений тротуар, акуратно підстрижені куші за огорожею і начищену мідну табличку з готичною в'яззю: «Доктор мистецтвознавства Альфред Роде, директор музею «Художні зібрання Кенігсберга».

Йому відчинила огрядна жінка у білому фартусі.

— Що з тобою, Альфреде? — здивовано спитала вона. — Ти, здається, помолодшав сьогодні!..

— Так, Гертрудо, так, люба моя, — відповів Роде, поривчасто обіймаючи дружину, — у мене сьогодні велика радість: до музею привезли янтарний кабінет!..

Понад десять років працював Роде в музеї Королівського замка. Тут було зібрано сотні картин, скульптури, вази, гобелени, килими та різне начиння. Всі ці скарби дбайливо зберігав, вивчав, описував і з радістю показував відвідувачам доктор Альфред Роде.

Але не живопис і не скульптура були об'єктом істинної пристрасті вченого. Справжню творчу насолоду давав йому янтар.

Ще з студентських років Роде вивчав і колекціонував янтар, якому присвятив свою докторську дисертацію. Незабаром Роде — директора художнього зібрання — одночасно призначили і на другу посаду: він став директором-хранителем янтарного музею, яким колись завідував Еммануїл Кант. Колекції янтарю перемістили з старого будинку музею у Королівський замок, і вони почали збільшуватися з кожним днем.

Роде пощастило зібрати кілька тисяч різних янтарних виробів і кусків натурального янтарю. Серед них був унікальний — чи не найбільший з усіх відомих — самородок вагою понад шість кілограмів. Велику цінність являли собою куски янтарю, в середині яких були жуки, личинки, комарі. Але особливо пишався Роде експонатом, який він справедливо вважав єдиним у світі: у жовтій товщі спала вічним сном замурована ящірка.

— Їй мільйони років, панове, розумієте, не менше п'ятдесяти мільйонів років! — з властивим йому запалом говорив доктор колегам, майже молитовно складаючи руки, немов боячись ненароком торкнутися до вітрини з дорогоцінністю.

Він міг годинами розповідати про колекції, вражаючи слухачів своєю ерудицією, подробицями, відомими, мабуть, лише йому.