— Хитнемо його, Мишко? — спитав, розпалившись, Соломаха. — Спробуємо?

— Давай!

Взяли у чотири руки. Але камінь не піддавався. Намагалися підсунути під нього лом, розхитати — нічого не виходило.

— Може, покинемо? — почав благати весь спітнілий Ткаченко.

— Я тобі покину! Сам підмовив, а тепер — покинемо. Ану, давай ще! Щоб двоє чоловіків та з якоюсь каменюкою не впоралися?.. Давай!

Камінь хитнувся. Спочатку він трохи нахилився вбік, потім пішов угору, знизу з'явилася щілина з палець завширшки.

Соломаха миттю підсунув у щілину свій лом. Натиснули. Камінь не витримав, похитнувся і відвалився.

— Он якого дурня скрутили, — задоволено сказав Соломаха. — Тільки яка з цього користь?

Ткаченко кинув у яму цеглину, потім другу. Прислухалися. Цеглини летіли кудись в глибину..

— Тут щось є… — Соломаха здивовано похитав головою. — Може, до завтра відкладемо?

— Скажеш таке — до завтра! Хто тобі дозволить одному лазити? Краще зараз спробуємо. Дивись і знайдемо що-небудь. Спробуємо, га, Ваню? — голос Ткаченка став майже благальним.

Іван для годиться повередував трохи, потім сказав:

— Гаразд. Сірники у тебе є?

— Є трохи. Вистачить. Далеко не підемо.

— Далеко… Може, там і йти нема куди.

Перший поліз Ткаченко. Він спустив ноги у отвір, тримаючись руками за обледенілу цеглу.

— Давай, давай, — квапив Соломаха.

— Зажди, не поспішай поперед батька в пекло, — серйозно відповів Ткаченко і раптом, не вимовивши більше й слова, зник у чорному проваллі. Звідкись здалеку пролунав його крик.

— Мишко, ти що? — злякано закричав Соломаха, нахиляючись над діркою.

— Нічого. Тут схил стрімкий. Ногою в щось уперся. Обережніше спускайся.

Вони сповзли по похилій цементній підлозі. Намацали ногами виступ, затрималися. Ткаченко запалив сірник. Друзі побачили біля себе рейки для вагонеток.

— Здорово! Просто тобі залізниця! А для чого? Спустимося далі, — запропонував Ткаченко.

— Добре.

Обережно, задкуючи, поповзли далі, тримаючись руками за рейки.

Перший зупинився Соломаха.

— Ти що, Іване?

— Ремінь нагорі забув. Поясний. Повернутися треба.

— Не пропаде. Людей там немає. Незабаром все одно вернемося. Не будемо ж ми цілий вихідний тут сидіти. Ходімо.

Щоб виміряти відстань, рухалися по черзі: спершу спускався один, потім другий, запам'ятовуючи, скільки «зростів» пройшли. Наміряли метрів тридцять, нарешті похилий спуск закінчився і підлога під ногами стала рівною.

Запалили сірник. Вони стояли у великій п'ятикутній кімнаті з низькою стелею і грубо поштукатуреними стінами, в які було вмонтовано незрозумілого призначення крани та вентилі. Підлога вистелена квадрат ними кам'яними плитами. Слабке полум'я сірника не давало можливості як слід роздивитися навколо, і тому друзі вирішили оглянути кожну стіну окремо.

Міряючи відстань кроками, вони пішли вздовж кімнати. Нічого цікавого не траплялося. Щоб зекономити сірники, посувалися у темряві, тримаючись руками за шорстку поверхню. Раптом Ткаченко стукнувся лобом об стіну і зупинився.

— Ти що, вирішив пробити? — іронічно спитав Соломах.

— Тут… тут якась дірка, Іване!

Присвітили. І справді, просто перед ними зяяв дверний проріз. Куди вели двері — не було видно.

— Давай обійдемо всі стіни, потім знову повернемося, — запропонував Соломаха.

Пішли далі. У кожній з п'яти стін виявили входи невідомо куди.

— Оце-то номер! Так можна до себе на Полтавщину під землею дійти, — пожартував чомусь не дуже весело Ткаченко. — Що ж, подивимось?

— Може, не треба, Мишко? — замість відповіді спитав Соломаха.

— Ще трохи, а? Скоро повернемось.

Іван погодився.

Підземний хід петляв, як траншея. Нічого особливого в ньому не було, тільки важкі краплі води падали за комір, гучно відлунювали кроки і тягло цвіллю та вогкістю.

— Повернемося? — спитав Соломаха.

— Повернемось. Усе одно без ліхтаря далеко не підеш. Ой ні, почекай. Тут щось цікаве! — раптом сказав Ткаченко.

У тьмяному світлі сірника вони побачили на підлозі круглу кришку люка з двома ручками. Потягли — не піддається. Смикнули ще раз — марно.

— А якщо крутнути? Може, загвинчується?

— Спробуємо.

Знайшли камінь, один узявся за ручку, другий почав бити каменем по скобі люка.

— Ага, йде! Давай, давай! — зрадів Ткаченко.

Ще поворот — і кришку люка раптом вибило з страшною силою. Потік холодної води облив солдатів з ніг до голови. Сірники понесло струменем, і тепер тільки по звуку можна було визначити, що вода б'є вгору широким фонтаном.

— Тікаймо, Іване! — вигукнув Ткаченко і перший кинувся назад, тримаючись за стіну. Вода наздоганяла їх, розливаючись по підлозі. Тепер вона доходила до кісточок і прибувала щосекунди.

Перелякані хлопці бігли щодуху. Ось і підйом. Вчепившись за рейки, вони почали дертися вгору до рятівного виходу, але води ставало все більше й більше, вона вже хлюпала зовсім близько, готова ось-ось схопити їх і понести, як сірникову коробочку.

Швидше, швидше! Зараз з'явиться світла пляма входу. Чому її не видно? Соломаха вдарився головою об камінь.

— Мишко! Нас, здається, завалило!

Він не помилився. Валун зсунувся на своє місце. Виходу на поверхню не було.

— Товаришу старшина, у роті вечірню перевірку проведено. Із звільнення не повернулися єфрейтор Соломаха і рядовий Ткаченко. Решта на місці. Черговий по роті сержант Павловський.

— Вільно! Негайно пошліть зв'язкового до командира роти. А я подзвоню комендантові. Хоч не думаю, щоб їх затримали: солдати дисципліновані. Тут щось не те, треба шукати.

Сергєєв повертався додому пригнічений. Його обікрали.

У неділю Олег Миколайович цілий день просидів у обласній бібліотеці, йому дозволили покопатися серед уцілілих німецьких книг, які поки що безладно лежали стосами вздовж стін. Із слів працівників бібліотеки, нічого цінного тут не було; очевидно, найбільш істотне німці або вивезли, або сховали так само, як і музейні експонати. І все-таки Сергєєв вирішив витратити кілька днів на «розкопки», як він напівжартома називав своє нове заняття.

Другу неділю працював він у тісній і курній кімнаті, щохвилини чхаючи і кашляючи. Перегорнувши один том, Олег Миколайович відкладав його і брав наступний. Потрапляв до рук, справді, різний мотлох: то «наукове дослідження» з астрології, систематичний опис найрізноманітніших видів павуків, виявлених на території Східної Пруссії, то список імперських чиновників за 1876 рік, то трактат про розвиток лютеранської і католицької церков. А в одній із пачок, перев'язаних тонкою мотузкою, Сергєєв побачив книги, які примусили його забути про час і втому. Це були старанно оправлені і чудово ілюстровані томи з історії культури провінції та міста. Олег Миколайович почав уважно перегортати їх. Купка ліворуч, куди він відкладав те, що здавалося важливим і потрібним, росла на очах.

Ось Сергєєв відклав ще кілька книжок — «Архітектурні і художні пам'ятки Замланда», видані у 1891 році, монографію «З історії культури Східної Пруссії» і твір А. Амбрассата «Провінція Східна Пруссія. Малюнки з історії, географії і словесності нашої рідної провінції» — з якими хотів ознайомитися. Вечоріло. Шкодуючи, що вже пізно, Олег Миколайович поклав пачку до шафи і збирався було йти, коли раптом його увагу привернула тонка, схожа на альбом книжка у шкіряній оправі, з написом на обкладинці: «Альт-Кенігсберг. Шріфтен цур Гешіхте унд Культур дер Штадт Кенігсберг (Пр.), Берлін, 1939».

— «Старий Кенігсберг. Розповіді про історію і культуру міста Кенігсберга у Пруссії», — прочитав Сергєєв. — Очевидно, бібліографія. Цікаво. Може, з ілюстраціями? У німецьких бібліографічних довідниках вони іноді зустрічаються.