— Звичайно.
— Так от. Бредова у сорок п'ятому році приїхала в наше місто. Тоді вона жила на Ніколайштрасе… Щодня їй доводилося проходити повз замок. І ось одного разу, наприкінці лютого чи на початку березня 1946 року, вона поверталася з роботи. Назустріч ішов чоловік у чорному пальті і капелюсі. Весь його вигляд красномовно свідчив: це німець! Бредова трохи злякалася — місце безлюдне, обстановка не дуже спокійна… Жінка вирішила розминутися з незнайомим і сховалася за ріг зруйнованого будинку. Перехожий не звернув на неї уваги. Здавалося, він взагалі нічого не помічав, заглиблений у свої думки. Бредова бачила, як німець підійшов до стіни одного будинку і, нахилившись, зробив якусь позначку. Почекавши, поки німець зникне з очей, вона підійшла до будинку. На стіні вона помітила якісь знаки і. напис олівцем. Прочитати написане вона не змогла — німецьку мову знала слабо. А вранці, коли прийшла туди з товаришами, напису вже не було…
— Не думаю, щоб цей факт заслуговував на увагу, — задумливо промовив Сергєєв. — Серйозних написів на стінах не роблять.
— Я теж так вважаю. Але важливо інше: як наші люди допомагають нам, як старанно пригадують найменші пригоди, факти, випадки. І не виключено, що саме так, відібравши найбільш вірогідні відомості, ми й натрапимо на слід янтарної кімнати!
— Ти маєш рацію…
Карл-Хайнц Вегнер, головний редактор журналу Товариства німецько-радянської дружби «Фрайє вельт», був відомий своєю діловитістю. Сухорлявий, моторний, рішучий і часом дещо гострий, він викликав повагу у співробітників зібраністю, чіткістю, організованістю у роботі. Здавалося, він ще з юнацьких років обрав собі девіз: «Не втрачати марно жодної хвилини» — і відтоді неухильно керувався ним.
Ось і сьогодні. Приїхавши пунктуально, хвилина в хвилину, на початок робочого дня в редакцію, він швидкими кроками пройшов у кабінет, а вже через п'ятнадцять хвилин передав друкарці аркуш паперу.
— Прошу надрукувати.
Незабаром лист, надрукований на бланку журналу, ліг на редакторський стіл.
«СРСР, Калінінград, редакція молодіжної газети. М. П. Зубарєвій.
Шановна товаришко Зубарєва! Звертаємося до Вас, оскільки ми з Вами були колись знайомі по спільній роботі в німецькій демократичній пресі.
У зв'язку з тим, що нині СРСР передає НДР значні культурні цінності, які зберігалися з кінця війни в Радянському Союзі, ми готуємо полемічний репортаж про культурні цінності, що були украдені в свій час німецькими фашистами у Радянському Союзі і знаходяться тепер, очевидно, в Західній Німеччині. Ми хотіли б сприяти тому, щоб радянське майно було знайдене і повернуте Радянському Союзу. Наша робота, правда, перебуває ще у стадії підготовки. Через професора Штрауса з університету ім. Гумбольдта ми довідалися, що недавно в одній калінінградській газеті було надруковано статтю про викрадені німецькими фашистами культурні цінності… Будемо дуже вдячні, якщо Ви надішлете нам газету з цією статтею Гадаємо, що знайдемо там, безсумнівно, цінні вказівки для нашої роботи.
З щирим привітом і побажанням здоров'я головний редактор «Фрайє вельт» Вегнер».
Крізь густу завісу тютюнового диму в глибині прокоптілої зали пивнички ледве помітно чорно-біло-червоний прапор. На трибуні чоловік з високо задертою головою. Тісні стіни, здається, здригаються від оплесків.
— Товариство! Я прошу вас підняти бокали за священну велику Німеччину, за спомин фюрера, чию неповторність визнають не тільки в Німеччині, а й у всьому світі. За наш райх, за нашого фюрера! Зіг-хайль!
— Зіг-хайль! Зіг-хайль! Зіг-хайль! — горлають навколо. Десятки п'яних хрипких голосів заводять пісню.
Тисяча дев'ятсот п'ятдесятий рік. Західна Німеччина…
— А ви, генерале? — чиясь рука лягає на плече високого, трохи сутулого старика. Він гидливо здригається і відразу ж сиплим тенором підтягує куплет
Він уже старий, генерал од інфантерії Бернгардт-Отто-фон Лаш. Він прожив довге життя, знав і перемоги, і поразки. Був засуджений до смерті фюрером, якого так громогласно вшановують зараз у пивничці. Фюрер…. Його кістки згнили десь у берлінських підземеллях, і про нього можна було б і не згадувати. Але поки немає іншого імені, під яким треба згуртувати німецьку націю для боротьби з комуністичною небезпекою, — о, фон Лаш ладен навіть проголошувати славу скаженому єфрейторові. Народові потрібен вождь, Лаш це знає. Німецька молодь піде на схід, коли настане час. А поки що — нехай ревуть у пивничках осиплі горлянки, старий генерал навіть готовий підтягти їм.
— Зіг-хайль! Зіг-хайль!
— Здорово зробили, що й казати! Молодці, справжні. журналісти. Барвисто, яскраво, оригінально, — захоплювався Сергєєв, розглядаючи сторінки дев'ятого номера журналу «Фрайє вельт» від 22 лютого 1959 року. — Нічого не скажеш, здорово. Як тобі подобається?
— Я з журналістикою не дуже обізнаний, як тобі відомо. З цього погляду судити не можу, — відповів Денисов. — Але що стосується іншого, тут можу сказати. Не має значення, кінець кінцем, як це подано. Важливо інше: наші товариші в Німеччині по-справжньому взялися нам допомогти. І це — чудово! Давай почитаємо, що там написано. Ти перекладай, добре?
Вони перегорнули обкладинку журналу, яка ще пахла друкарською фарбою.
— Великий заголовок вгорі звучить у перекладі так: «Де знаходиться янтарна кімната?» Нижче підзаголовки: «Скарб мистецтва, відомий усьому світові, викрадено гітлерівськими військами за особистою вказівкою воєнного злочинця Еріха Коха з палацу в м. Пушкіно. Пізніше янтарна кімната була у Кенігсберзі. Доктор Роде знав, де міститься скарб. Чому Роде вбито? Де його колишній шеф? «Фрайє вельт» друкує виклад статті з газети «Калининградская правда».
— Цікаво, — сказав Денисов. — Читай далі. Ось що вони прочитали.
«… Нещодавно, приймаючи величезну кількість врятованих від знищення німецьких художніх цінностей, багато мистецтвознавців Німецької Демократичної Республіки одночасно з радістю, бачачи повернене, відчули і сором. Радянські власті передали німецькому народові старанно реставровані, дбайливо, із знанням справи збережені величезні культурні цінності, заради врятування яких радянські солдати і фахівці не раз наражали себе на смертельну небезпеку. А ми практично виявляємося безсилими в свою чергу віддячити радянському народові. Ще далеко не всі культурні цінності, пограбовані фашистами у Радянському Союзі, повернено: доля багатьох з них невідома. Та хіба зроблено все, що в наших можливостях, хіба кожний слід аж до останнього вже виявлено? Журнал «Фрайє вельт» звертає увагу читачів на одну з найбільш болісних втрат — на пропажу янтарної кімнати, що являє собою велику художню цінність. Журнал «Фрайє вельт» настійно закликає всіх, хто може дати хоч найменший натяк на можливий слід запропащеного скарбу, підтримати журнал у зусиллях, які він докладає, щоб відшукати цей скарб мистецтва».
А далі, на правому боці аркуша, на червоній шпальті білими літерами було надруковано:
ХТО МОЖЕ ВКАЗАТИ МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ ЯНТАРНОЇ КІМНАТИ?
ХТО У 1944–1945 РР. БУВ ПРИЧЕТНИЙ ДО ЯНТАРНОЇ КІМНАТИ? ХТО ЧУВ ПРО НЕЇ, ВІВ ЛИСТУВАННЯ ЧИ ПЕРЕДИВЛЯВСЯ ТАКЕ ЛИСТУВАННЯ?
ХТО БРАВ УЧАСТЬ У ЗАХОВАННІ ЯНТАРНОЇ КІМНАТИ У СІЧНІ 1945 РОКУ У КЕНІГСБЕРЗЬКОМУ ЗАМКУ? ХТО В ЦЕЙ ЧАС ЕВАКУЮВАВ ЗВІДТИ ЯЩИКИ?
ХТО ЯК ПРЕДСТАВНИК КЕНІГСБЕРЗЬКОГО ГАРНІЗОНУ ЧИ ІНШИХ ВІЙСЬКОВИХ ЧАСТИН, ЩО ДИСЛОКУВАЛИСЯ У МІСТІ, СПОСТЕРІГАВ ЕВАКУАЦІЮ ЦИХ ЯЩИКІВ?
ХТО ЗНАЄ МІСЦЯ СХОВУ МУЗЕЙНОГО МАЙНА, ЯКЕ РАНІШЕ ПЕРЕБУВАЛО У КЕНІГСБЕРЗІ?
ДЕ ЖИВЕ ПАУЛЬ ФАЙЄРАБЕНД, КОЛИШНІЙ ГОСПОДАР КОРЧМИ «БЛЮТГЕРІХТ», РОЗТАШОВАНОЇ У КЕНІГСБЕРЗЬКОМУ ЗАМКУ?
«ФРАЙЄ ВЕЛЬТ» БУДЕ ВДЯЧНИЙ ЗА БУДЬ-ЯКУ ВКАЗІВКУ, ХАЙ НАВІТЬ ВОНА НА ПЕРШИЙ ПОГЛЯД ЗДАВАТИМЕТЬСЯ НЕЗНАЧНОЮ.
РЕДАКЦІЯ, ЯКЩО ТОГО ЗАХОЧЕ АВТОР, ЗБЕРЕЖЕ В ТАЄМНИЦІ ІНФОРМАЦІЮ, ЩО НАДХОДИТИМЕ ДО НЕЇ.
