Підпис нерозбірливий.

Рудольф Рингель приїхав до Калінінграда влітку 1959 року. Щиро, від усієї душі він намагався допомогти розшукати «бункер № 3». Але не зміг.

— Це не те місто, яке я знав, — заявив Рингель. — У моїй пам'яті залишилися руїни, завали, темні, похмурі будинки, іноді освітлювані загравами пожеж, перелякані люди. А зараз усе цвіте, юрми життєрадісних радянських громадян на вулицях, повсюди рух, життя, ріст… Ні, я не впізнаю міста.

Чим далі йшли розшуки, тим частіше Сергєєву спадало на думку, що вже не тільки янтарна кімната цікавить його в цьому зруйнованому і відродженому місті, але й саме воно, все це місто, у відбудові якого Олег Миколайович брав діяльну участь, дороге йому. Сергєєв жив цим новим містом, бачив його перед собою, кожної години думав про нього. Правда, нове, чудове місто існувало поки що головним чином в його уяві.

Архітектори вміють уявити навіть те, що існує лише в лініях креслення. Сергєєв бачив відновлене місто так реально, ніби воно вже існувало. Не раз, було, лазив він. Із своїми помічниками по руїнах і, стомлюючись, сідав на купу цегли.

— Про що замислилися, Олегу Миколайовичу? — запитували його.

Він відповідав задумливо:

— Тут дуже жвавий автомобільний рух, на розі неминучі простої — це погано.

Співбесідники дивувалися:

— Автомобільний рух? Де?

Сергєєв ніяково посміхався:

— Я думав про нову вулицю, яка пройде по цих місцях. Уявіть собі: високі будинки, перехрестя двох магістралей, жодних бічних відгалужень — скільки газу і кіптяви напустять ці машини! Потрібні майдан і сквер, щоб створити простір і забезпечити приплив чистого повітря. Як ви вважаєте?

І всі ці думки про місто жили в ньому одночасно з думками і турботами, пов'язаними з розшуками янтарної кімнати.

І ще одне турбувало Сергєєва. Ганна Костянтинівна, найдорожча йому людина, все ще жила у Ленінграді. Вважалося, що виїхати їй перешкоджають сімейні обставини — батьки, яких важко взяти з собою до Калінінграда, бо вони, як і більшість людей їхнього віку, та ще й після блокади, були слабі і немічні. Але насправді існувала ще одна причина, про яку у родині знали, хоч не згадували. Ганна Костянтинівна не хотіла покидати Ленінград, з яким у неї так багато було пов'язано. «Знайде янтарну кімнату — і повернеться», — думала вона про чоловіка.

Це було дивне сімейне життя — вони зустрічалися під час відпустки чи відряджень: «Іду у відрядження до жінки», — жартуючи писав Сергєєв. У цьому жарті була гіркота, Ганна Костянтинівна відчувала її, але намагалася вдавати, що нічого не помічає.

Нарешті Сергєєв написав дружині різкого листа. Довго носив його в портфелі, не відсилаючи, — знав, що лист завдасть дружині болю.

А на третій день після того, як лист було одіслано, прибула телеграма: «Зустрічай, їду». Ні ласкавого слова, ні привіту. Номер поїзда і вагона — більше нічого. Сергєєв угадував у кожному слові невисловлений докір, образу і біль — нелегко було Ганні Костянтинівні прощатися з улюбленим містом. Але, прочитавши телеграму, він зітхнув глибоко і з полегкістю. Нехай приїздить незадоволеною, засмученою, непривітною — все це не має значення, настрій зміниться — аби приїхала!

Але Ганна Костянтинівна вийшла з вагона весела і першою побігла йому назустріч.

— Ти дуже втомилася? — спитав Сергєєв. — Поїдемо прямо додому чи покатаємось?

— Ні, я не втомилася, — відповіла дружина. — Покажи мені місто.

Вони поїхали вулицею Маяковського. Тут починався район найбільших руйнувань, від кварталів після війни залишилися тільки купи цегли. Але Ганна Костянтинівна не бачила руїн: на цих місцях було розплановано квіткові клумби, посаджено кущі. А подекуди вже зводилися багатоповерхові будинки — нові, барвисто пофарбовані, з широкими вікнами і балконами.

— Звідси починався середньовічний бюрократичний і фінансовий центр Кенігсберга, — сказав Сергєєв. — Ти, сподіваюсь, догадалася, що ці сквери — тимчасові, щоб закрити руйнування. Незабаром на їх місці будуть споруджені нові будинки.

— Сподіваюсь, будинки не тимчасові? — пожартувала Ганна.

— Ні, — засміявся Сергєєв. — Будинки справжні. Тобі сподобаються.

Вони в'їхали на острів, де стояв Кафедральний собор. Навіть тепер, напівзруйнований, собор вражав своєю грандіозністю. Ганна Костянтинівна вийшла з машини, постояла біля могили Канта.

Руїни Королівського замка зацікавили її дужче, ніж Кафедральний собор. Вона зажадала, щоб чоловік показав їй, де зберігалася вкрадена янтарна кімната. Вони піднімалися напівзруйнованими сходами, спускались у підвали, проходили під арками. Ганна Костянтинівна хитала головою, поглядаючи на метрові стіни, що розвалились од вибухів авіабомб.

— Тут краще. — сказала вона, вибравшись на свіже повітря.

Тепер вони їхали Житомирською вулицею — головною вулицею міста. Руїн на ній вже не було. Нові гарні будинки зводилися обабіч, за ними видно було паркани і крани — будувалися цілі квартали.

Коли вони минули площу Перемоги, Ганна Костянтинівна повернула до чоловіка схвильоване обличчя.

— Загалом я розумію, чому ти не хотів виїжджати, — сказала вона. — Тут, у цьому царстві руїн, особливо відчувається, як іде творення. Звичайно, це тебе повинно було захопити — і будівництво, і розшуки янтарної кімнати. Я розумію, — повторила вона.

Сергєєв нахилився до неї і сказав лагідно:

— Сподіваюсь, і тебе це тепер захопить…

Чергове засідання в облвиконкомі закінчилося пізно: сьогодні остаточно вирішувалося питання про пер елективний план відбудови і реконструкції Калінінграда. Кілька годин підряд розглядали ескізні проекти, милувалися старанно накресленими на ватмані перспективами майбутніх вулиць, красою нових будинків, по-хазяйському сперечалися, погоджувалися, заперечували, обґрунтовуючи свій погляд. І ось уже близько півночі.. Сергєєв вирішив прогулятися пішки. Він перетнув невеличку площу перед облвиконкомом, купив у гастрономі пачку цигарок, а потім попрямував додому.

Біля театру Олег Миколайович затримався. Величні колони фасаду чітко біліли у присмерку травневої ночі. Мигцем глянувши на бронзового Шіллера, Сергєєв рушив доріжкою повз обласну бібліотеку і редакцію. Він любив це місце, відокремлене від галасливого проспекту густою стіною каштанів, затишне і в той же час по-своєму, по-особливому жваве.

Із широких — на всю стіну — вікон друкарні лилося на асфальт світло неонових ламп — голубувате, м'яке; на третьому поверсі все ще метушилися люди. «У секретаріаті закінчують роботу над номером», — вирішив Олег Миколайович. А внизу вже гули ротаційні машини, — рівномірно, рівно; це означало», що почали друкувати тираж. Сергєєв хотів був зазирнути туди, попросити у приятелів свіжий номер газети, але передумав — хотілося побути на самоті, освіжитися після наради.