На запитання Сергєєва чоловічок відповів не одразу.

— Пан, мабуть, прочитав про це у путівнику. Але путівник видано півроку тому… Нині Зал московитів перейменовано на Прапорний зал. В ньому відбуваються найважливіші засідання вищих партійних керівників. У цьому залі нещодавно виступав сам доктор Геббельс. Але, з вашого дозволу, я продовжу свою розповідь. Західна частина будівлі — кірха і приміщення, де зберігаються колекції старовинної вогнепальної і холодної зброї. Башта, яку ви бачите перед собою на південному боці, досягає майже ста метрів. Це найвища будівля у місті…

Залишивши свого випадкового гіда, Сергєєв спустився обвитою зеленню південною терасою до статуї Фрідріха-Вільгельма, вийшов на міст Кремербрюке і незабаром опинився на острові Кнайпгоф.

Він уже знав, що це діловий, комерційний центр міста. Саме тут, та ще на вулиці Штайндамм, що спускалася сюди, вливаючись у Кайзер Вільгельмплац, саме тут, а не в урядовому будинку на Міттельтрагхайм, вирішувалася доля провінції і визначалася її політика, будувалася її економіка, культивувалася фашистська ідеологія. Саме тут.

Олег Миколайович повільно пройшов вулицею Кнайпгоф Ланггассе до другого мосту. Недалеко височіла велична будівля біржі. «Ренесанс», — прикинув Сергєєв, дивлячись на ряди колон, що тягнулися вздовж бічних фасадів, на широкі східці входу, який охороняли кам'яні леви з щитами у лапах, на просвітчасту галерею вздовж берега Прегеля.

З біржі долітала весела музика. Здивований цим, Олег Миколайович піднявся по сходах і спитав у воротаря:

— Чому тут гуляють? Адже це біржа?

— Так, так, ви не помилилися, — відповів швейцар. — Але, видно, ви вперше у нашому місті і не знаєте, що у певні дні тижня тут відбуваються збори, святкування, недільні ігри. Просимо! Ви можете оглянути зібрання картин і раритетів, потанцювати. Не бажаєте?

Але в цей момент, заглушаючи музику, яка долітала з біржі, пролунали різкі звуки військового маршу. Рух одразу припинився, машини притиснулися до тротуару. З-за повороту вулиці вийшли музиканти, а за ними ряди одягнених у коричневу форму людей.

— Гітлерюгенд іде! — вигукнув швейцар і поспішив униз, на тротуар. Сергєєв пішов за ним.

Ішли майже хлопчики. На лівій руці у кожного — пов'язка із свастикою. Попереду колони парубійко ніс високо піднятий штандарт, на якому золотом виблискували слова: «Хай відродиться Німеччина!»

— Це наше майбутнє, майбутнє Німеччини! — надривно вигукнув огрядний літній німець, що стояв поруч Олега Миколайовича. На вилозі піджака у нього теліпався потьмянілий від часу залізний хрест.

І раптом почувся тихий, але виразний голос:

— Це початок кінця Німеччини!

Товстун завмер з розкритим ротом, немов боячись повернутися, щоб глянути на того, хто говорив.

І тільки тоді Олег Миколайович побачив позаду себе двох чоловіків у засмальцьованих робочих куртках. Суворі обличчя, міцно стиснуті зуби краще за будь-які слова передавали те, що їх відчували ці люди, поглядаючи на маршируючих хлопчаків.

— Ходімо, Гансе, — промовив нарешті один з них, — бо цей гладкий кабан вже побіг шукати поліцая. Божевільні!

Сергєєв зрозумів, що останнє слово стосувалося і тих, які марширували вулицею, і тих, хто, стоячи на тротуарі, вітав гітлерівських молодчиків. Насилу подолавши бажання кинутися до цих незнайомих, чужих людей і по-братньому обняти їх, Олег Миколайович відійшов трохи вбік і побачив, як через кілька хвилин прибіг засапаний товстун у супроводі двох одягнених у цивільне людей. Але робітників уже не було.

Поки ще не смеркло, треба було піти в знаменитий собор. Його громаддя височіло над дахами будинків. Але Сергєєв не поспішав туди. Повільно прогулюючись по вузьких старовинних вуличках і завулках острова, він пройшов по Домштрасе, Фляйшбенкенштрасе, оглянув колишню ратушу, де був тепер міський музей, і тільки тоді вийшов до собору.

Собор закладено у 1297 році як оборонну споруду. Але всемогутній гофмейстер Лютер Брауншвейзький велів спорудити тут «дім господній», і до 1332 року будівництво кафедрального собору було завершене. Громіздка будівля у старо-готичному стилі з асиметричним плоским фасадом, високою правою баштою, стрілчастими арками входів стала тепер однією з визначних пам'яток міста. За традицією, починаючи з 1701 року, прусські королі у коронаційній кірсі палацу надівали на себе корону, а тут вони завершували свій шлях по «грішній землі». У підвалах собору містилися королівські усипальні… Про все це Сергєєв уже знав з путівника і з розповідей городян.

Воротар у чорній мантії, з хрестом на грудях розчинив перед захожим різьблені двері.

Собор був порожній. Самотня постать Сергєєва губилася у величезному залі з високою стелею, кроки гучно відлунювали під склепінням. Прямо перед очима на східній стіні виблискував позолотою крилас з старовинними кам'яними зображеннями святих. Праворуч зводилася оздоблена художньою різьбою кам'яна кафедра для проповідника.

В усипальню Сергєєва не пустили, зате дозволили оглянути Тауфкаплицю — місце хрещення, де посередині стояла величезна, схожа на вазу хрестильниця з сірого пісковику. Він побував у бібліотеці, на першому поверсі головної башти, а потім через вузький лаз увійшов до північної башти і, піднявшись гвинтовими сходами, побачив місто з п'ятдесятиметрової висоти.

Потім Олег Миколайович підійшов до могили Канта, який усе своє життя провів у Кенігсберзі, ніколи його не покидаючи. Споруджений зовсім недавно — у 1924 році — на відзначення двохсотріччя з дня народження філософа, мавзолей з порфірними рожевими колонами приваблював суворістю ліній і гордовитою простотою. Над кам'яним саркофагом був вирізьблений лаконічний напис: «Еммануїл Кант (1724–1804 рр)». Скромні металеві грати оточували могилу.

Сутеніло. Але повертатися в готель Олегові Миколайовичу не хотілося, хоч ноги у нього аж гули від утоми. Він сів у трамвай.

— Ярмарок! — гучно оголосив кондуктор. — Північний вокзал.

Олег Миколайович поспішив вийти.

Вечірні сутінки дедалі густішали, але на вулицях спалахнули вогні, і знову стало видно. Невеличка площа перед Північним вокзалом здавалася жвавою і людною, як удень. Посвистували під мостом паровички, горлали радіорепродуктори.

З сірого чотириповерхового будинку, розташованого ліворуч вокзалу, вийшла група людей у цивільних костюмах. Вони закрокували в ногу, наче в строю, голосно перемовляючись. Перехожі давали їм дорогу. «Гестапо, гестапо», — почув Сергєєв шепіт. Він глянув на будинок, потім на дальший — жовтий, з башточками нагорі.

— Що там? — спитав він перехожого, показуючи на жовтий будинок.

— Поліцайпрезидія, — незадоволено буркнув той, підозріливо глянувши на Олега Миколайовича.

Сергєєв відчув себе ніяково. Він вирішив більше нічого не розпитувати, задовольняючись відомостями з путівника.

До того ж пора було повернутися «додому», повечеряти і заснути, щоб завтра з самого ранку знову поблукати містом, а потім до обіду засісти за книги.

Проте цього вечора сталася ще одна подія, яка не» тільки схвилювала, а й обурила Сергєєва. Збираючись повечеряти в своєму номері, Олег Миколайович зайшов у залиту електричним світлом невеличку продовольчу крамницю. Покупців у ній майже не було, і продавець відразу кинувся до Сергєєва.

— Ви хочете взяти собі що-небудь на вечерю? — вгадавши бажання відвідувача, спитав він, — Можу запропонувати вам оцей чудовий сир. Ми його. щойно одержали з Данії. Рекомендую прекрасні бельгійські шпроти. Крім того, у нас дуже багатий вибір французьких вин. Після великих перемог нашої славної зброї товари течуть до нас рікою, течуть без мита. У нашій крамниці є все!

— Ні, не все!

Це сказав високий німець, що стояв біля прилавка.

— На наших полицях немає українського сала, російської ікри, грузинського винограду. — І здоровило зареготав на все горло.

Олег Миколайович відчув, як мимоволі стиснулися його кулаки, як напружилися м'язи усього тіла. З якою насолодою збив би він з ніг цього зухвалого арійця!