Ось у ці дні і сталася подія, що допомогла Роде з'ясувати те невиразне почуття занепокоєння, яке виникло у нього останнім часом. Вітряного грудневого дня на подвір'я замка в'їхали грузовики, навантажені ящиками з написом «Київ—Кенігсберг». А незабаром у замку з'явилася і нова людина — невисока на зріст, худорлява, вже немолода жінка, у добротному пальті і сірій вовняній хустці, що зовсім не пасувала до всього її вигляду. Ця невідповідність і була першим враженням від прибулої. Приїжджу супроводила старуха з великою, майже на всю щоку родимкою.

— Науковий працівник Ангеліна Павлівна Руденко, — відрекомендувалася жінка. — Фонди Російського і Західного музеїв Києва, а також колекції ікон з Києво-Печерської лаври, — показала вона рукою на купу ящиків на подвір'ї.

Доктор Роде сухо і церемонно вклонився. Зовні він був зовсім байдужий, тільки очі на секунду допитливо спинилися на обличчі Ангеліни Павлівни. Але та дивилася кудись вбік і, здавалося, не помічала зверненого на неї погляду. Це було друге враження, яке лишилося у доктора Роде від зустрічі з цією жінкою. У неї були якісь чудні очі, вірніше, — погляд — трохи косий, завжди спрямований вбік.

Слухаючи, як Руденко чистою німецькою мовою перераховує вміст ящиків, доктор Роде зрозумів, чого йому такі неприємні привезені з Росії експонати, що мали збагатити художнє зібрання королівського замка. Він не любив чужого. І руська, яка доставила цінності, викликала у нього антипатію. Проте за неписаними, але прищепленими йому з дитинства правилами доброго виховання, Роде намагався приховати недоброзичливість і ставився до приїжджої з повагою. Він навіть водив її по замку, показуючи своє художнє зібрання. Докторові Роде довелося віддати належне знанням і зацікавленості Ангеліни Павлівни. Лише янтарну кімнату він вперто приховував від нового наукового співробітника. Тільки-но Руденко починала говорити про його захоплення янтарем, як доктор ставав замкнутий, стриманий і поспішно переводив бесіду на іншу тему. Але одного разу Роде не витримав і дав Ангеліні

Павлівні свою книгу про янтар. А наступним етапом була янтарна кімната. Руденко висловила таке захоплення книгою, так зацікавилася подробицями, що Роде не встояв. Несподівано для самого себе він пообіцяв Руденко показати таке, що нібито мало надзвичайно вразити її.

Ангеліна Павлівна одразу ж погодилася, і доктор Роде повів її на третій поверх південного крила замка. Важкі двері відчинилися, і Руденко завмерла на порозі.

— Це ж янтарна кімната! — тихо вимовила вона. — Я бачила її у місті Пушкіно. Тільки там…

— Ви хочете сказати, що там були пілястри, дзеркала і рідкісної краси різьблені оздоби? — спитав Роде. — Вони лишилися в Росії, відтворити їх неможливо.

Ящики, привезені Руденко, не розпаковували. У замку вже не вистачало місця для зберігання цінностей, пограбованих за наказом імперського міністра Розенберга і гауляйтера Еріха Коха.

Кілька днів дев'яносто вісім ящиків з картинами і надзвичайно коштовними іконами лежали на подвір'ї. Потім їх кудись вивезли, а разом з ними виїхала і Руденко.

Два роки минуло з того часу, як справдилася заповітна мрія Роде — він «володів» янтарною кімнатою. Але звикнути до цього доктор ще не міг. Він жив у своєму зачарованому світі, не знаючи, що відбувається навколо. А тим часом у світі багато що змінилося. Змінилося і становище на фронтах. Перемогам німецької армії настав кінець.

Це було рано-вранці 30 серпня 1944 року. Один з англійських військових аеродромів, як звичайно, жив напруженим і гарячковим життям. Техніки знімали з моторів чохли, перевіряли роботу приладів, бензовози снували туди й сюди по зеленому полю, у санітарній частині комплектували аптечки, в офіцерській їдальні готували підсилений сніданок.

Тим часом льотчики лежали групками на притоптаній чахлій траві, димили люльками, хоч це категорично заборонялося у звичайні дні. Але напередодні польотів їм дозволялося майже все — адже їх вважали національними героями Великобританії.

Розстебнувши шкіряну куртку на «блискавках» і кинувши на землю планшет, командир ескадрильї Генрі Джонсон витягся на весь зріст і задумливо подивився в голубе, здавалося, зовсім мирне небо.

— А чи знаєте ви, Біллі, куди ми летимо сьогодні? — спитав він другого пілота, який безтурботно уминав бутерброд.

— Ще б пак. Вдаримо по Кенігсбергу. Перепаде сьогодні цьому барлогу! Легко сказати — триста п'ятдесят важких бомбардувальників! Я думаю, від казарм і заводів не залишиться й сліду!

— Ви ще молоді і, пробачте мені, дурні, Біллі. Скільки вам років?

— Не так мало, як вам здається, Генрі: двадцять шість.

— О, це дурниця! Мені тридцять чотири, але я старший від вас на ціле століття. Я пережив Пірл-Харбор. Я був в Африці. Я потрапляв під розриви цих чортових «фау-два», вигаданих німцями! І зараз я скажу вам таке, від чого ваша шинка перетвориться на гірчицю. Відкладіть свій сендвіч, поки не пізно. Ну?

Білл зацікавлено глянув на командира, чекаючи каверзи. Але той лишався серйозним.

— Слухайте, мій юний і наївний друже: заводи і казарми Кенігсберга, долю яких ви наперед вирішили тут із властивим вам запалом, сьогодні залишаться майже неушкодженими. Або й зовсім неушкодженими.

— Як? Хіба політ відмінили?

— Ні. Політ відбудеться. Але бомби ми скинемо от сюди.

Джонсон узяв планшет, сів і поклав на коліна карту, вкриту жовтуватим целулоїдом.

— Бачите? Ось що ми бомбардуватимемо сьогодні: центр міста. Тут, наскільки мені відомо, — установи, університет, оперний театр, музеї у королівському замку і житлові будинки, тут лікарні і дачі, бібліотеки і готелі. Ясно вам, юначе?

Білл Уебб підхопився.

— Ви правду кажете, Генрі? Якщо це жарт — він занадто жорстокий!

Зелена ракета злетіла у повітря.

— Бачите сигнал? До машин! — вигукнув Джонсон, підводячись і застібаючи куртку. — На жаль, це не жарт, Білл. Росіяни — славні хлопці, я знаю, але вони дуже поспішають вперед. А декому у нас в Англії це не до вподоби. Та й поділити з ними лаври перемоги навряд чи погодяться наші генерали. Ось чому ми й летимо сьогодні. Не раджу говорити про це. Ми присягали, і наш обов'язок — служити королеві.

Ескадрильї бомбардувальників ішли на великій висоті. Лінію фронту вдалося пройти благополучно, тільки один літак втратив висоту і відразу, потрапивши під загороджувальний вогонь, клюнув носом і пішов униз, лишаючи за собою чорний шлейф диму. Решта, вирівнявши стрій, строго заданим курсом летіли далі.

Вдалині з'явилася витягнена із заходу на схід коричнево-зелена смуга.

— Приготуватися! Кенігсберг! — почулось у навушниках шлемофона. — йдемо на зниження!

Командир ескадрильї Джонсон торкнувся рукою нагрудної кишені куртки. Там — він немов бачив її — лежала невеличка фотокартка: дружина і крихітка Джен, — кучерява білявка з кумедною лялькою в руках, рожевощока, безтурботна. Скільки таких Джен ховаються тепер з матерями у темних підвалах і бомбосховищах, притискаючи до грудей своїх ляльок! Джонсон різко струснув головою. Не час думати про це. У командира повинні бути холодний розум і сталева воля…

— Приготуватися до бомбометання! — уривчасто наказав він. — Квадрат 44–22. Увага!

У дзеркальце, прикріплене спереду, він бачив, як пополотнів другий штурман. Певно, цей хлопчисько Уебб все-таки проговорився. А втім, це не має значення.

— Увага! — повторив командир. — Ап!

Другий штурман натиснув кнопку. Джонсон уявив собі, як внизу, під черевом літака, відкрилися люки і важкі туші фугасок ринули вниз. Він виглянув у віконце. Ось вони: каплеподібні, тупорилі, чорні, летять, немов поспішають випередити одна одну. Частки секунди. Зараз почнуться вибухи.

Другий пілот перевів рукоятки. Літак ліг на зворотний курс. Вибухів вони не почули. Тільки чорні клуби диму піднімалися тепер тут і там, застилаючи землю.