– А це, - розповідав Сірко, - найбільше ціниться. Упоравшись із другим і так само пустивши тельбухи за водою, стали чекати. Дід гомонів:

– Колись за такі рівненькі панти китайці платили золотом удвоє проти ваги, тоді як за звичайні лише половину, а то й менше, і то за не попсовані. А як попсовані, то, бувало, й зовсім дешево. А чого так за рівненькі та щоб невеликі добре платили, - біс його зна. Бачиш, панти у китайців - це перші ліки протії всяких хвороб. От, скажім, як уміючії приготувати, то й старого діда потягне женитись… Та й всякі хвороби лікують, різні. Тебе ми теж лікували ними. Атож. Через те вони й ціняться так. Я дещо у китайців вивчився. От. А маленькі, кажуть, ось чим дорогі: як вельможа вельможі дає хабара, то за найліпший хабар вважають панти. Ото з рукава й підсуне йому нишком. А попробуй ти великі панти сховати в рукав. Та й сили у молодших більше. Колись китайці скуповували їх самі тут і навіть полювати ходили, поки наші не віднадили. А тепер власть заготовляє їх організовано та й збуває в Китай за золото… Та чого це наших немає? Ходім, бо зіпсуються.

Забрали панти й пішли.

– Це вже на цім солонці - хіба як дощ пройде та змиє дух, - тоді буде діло.

На стежці зустріли Грицька й Наталку верхи. Ті навіть не здивувалися, побачивши. Лише Грицько запитав:

-  Хто?

-  Та хто ж, як не він, - кинув дід на Григорія.

– Обидві?

– А то ж як. Поганяйте та чепурненько все заберіть.

Вдома була розвага. Старий, як жрець, заходився священодіяти з пантами. Звелів напалити піч. Тим часом обмотав панти марлею. Майстерно так. Всі спостерігали, а старий повчав.

– Стій, а м'ясо посолили?

– Посолили. Все як слід, ще й нагнітили добре.

– Гаразд. Головне, слухай, ти, синку, це тобі десь здасться. Панти ж, бачиш, м'які, а їх треба зробити твердими, бо засмердяться і пропадуть. То ж раніше їх заварювали по-китайському. Але то довго й марудно і треба китайського терпіння. На базі - там “ліктричеством”, так до бази, бач, далеко, сім раз попсуються. А у нас простіш, по-нашому… А як там у печі?

В печі тріщало. Щедро накладені смоляні дрова горіли дружно. Розпікали.

– Отож, як панти припсувались трохи, їх дутиме і вони репнуть, - тоді треба, як ковбасу, поштрикати їх голкою, щоб зійшла порча. Вони ж бач, повні крові, а кров псується швидко. Затужавити панти, цебто зробити їх твердими, мало хто зможе, це велике діло. А от паш спосіб - це секрет. Ми їх, як хліб, печемо…

Коли нарешті піч добре розпеклась, старий велів геть вигребти весь жар, а тоді всунув у піч руку, потримав, покрутив головою:

– Зайве, хай прочахне. За десять хвилин:

– Ану, Наталко, як там? Можна?

Наталка всунула руку:

– Хтозна…

Тоді попробував дід, скрутнув головою.

– Ану, ти, козаче.

Григорій засміявся:

– Було б же термометр узяти. Яку вам температуру треба?

– Е, термометр тут ні до чого. Тут які панти, таку й температуру треба. Треба угадати на дух, рукою.

Нарешті дід уловив момент і “посадив” панти. Закрив заслінкою і глянув на сонце - закарбував час.

Після того Григорій з Грицьком ходили на мар “ховати ізюбрів”. Викопали яму з метр завглибшки і дістались до криги. Суцільна крига. Викопали поруч і другу таку. Теж крига. Потім допхали сюди кадовби і поставили їх в ці природні льодівні. Зверху добре привалили колодами, гіллям і камінням. Добре накрили. Від сонця і від звіра.

А Наталка знічев'я вчиняла батькові допит:

– Ви, тату, обманюєте, що це Григорій убив.

– От, маєш. А то чого?

– А того, що один же битий з гвинтівки, а другий з вінчестера.

– Ну, як ти така збіса хитра, що й батько вже брехун…

– Ні, але скажіть.

– Та я ж сказав.

За якийсь час панти урочисто вийняли з печі. Розмотали марлю… І аж замилувався старий Сірко:

– Ні, таки тобі фарт, козаче! Ти взагалі щасливий. Я ж на тебе задумав.

Панти стали наполовину тонші, та зате були уже тверді, як кістка, і чистенькі, оксамитні зверху.

Грицько з Наталкою ледве дочекались своєї пори.

-  Щастя, як трясця, як нападе, не скоро покине, - казав Сірко. - Ось побачиш, діло піде. Це фарт. Почався фарт - не зівай.

Фарт - це щастіння, сліпа фортуна. Мабуть, ніхто так, як мисливці, не покладається і не вірить у щастя. А такі корінні - особливо. В щастя вони вірять, як у долю, як у Бога, і ніщо тую віру не може похитнути. Мисливці взагалі забобонні. А життя їх підтримує з усієї сили. Коли почалося щастя, фарт - не лови гав.

Удосвіта старий Сірко розбудив Григорія.

– А вставай-но, синку! Вдень доспиш. Квло хати стояли сідлані коні, вірьовки на сідлах. Поїхали. Григорій не питав, як завжди, знав, що неспроста. А дід чув уночі, як тричі поспіль вистрелило. Там, на Голубій. Коли Григорій висловив був думку, що, може, не вони або й могли обмилитися, Сірко покрутив головою:

– Там Наталка.

І так це було сказано, що ніякого сумніву не могло бути.

– Вона двічі вистрелила. Щаслива вона в мене. Коли приїхали на той другий солонець, біля берега сиділи Грицько з Наталкою, бовтали у воді босими ногами… Чекали.

– Чого ви пригнали?! - це Грицько. - Пусте діло! Оця напсувала… Вчинила стрілянину по комарах.

Старий Сірко посміхнувся в вуса: бреши, мовляв.

В хаті було дві пари пантів. А біля річки в траві - дві туші.

Дорогою, сміючись, Грицько розповідав беззлобно, як його сестра піддурила. Умовилися стріляти заразом. Як стануть зручно, тоді й стріляти… А сама стрелила двічі, “на ходу”… Ну, а він уже пальнув у собачий слід.

Наталка щиро виправдувалась, що не втерпіла та що, “якби не стрелила, - було б гірше”. І розповідала жваво, з захопленням, як все було. Григорій слухав, дивився на неї, і йому аж моторошно було трохи: “Яка запальна! Хижа! Ні, не хижа, - дикунка. От. І в ній кров бурхає так, як і в кожної тварини тут, як у пантери, чи в рисі, чи в тигра”.

Але це було хвилину. Дівчина якось урвала на півслові і далі ішла мовчки вже. Але задоволена, як переможниця.

Старий Сірко, перш ніж покинути солонець, пильно оглянув його, висловив здогад, що було цю ніч там щонайменше чотири бики і стільки ж самиць.