Думалося, що в зв'язку з тією “їропланою” ще хтось завітає на Голубу падь, до їхнього табору. Або й ще щось трапиться. Григорій був нашорошений, хоч і не подавав виду.

Але ніхто не заходив більше і нічого не траплялось. Так і не трапилось. Врешті і те забулось. Потонуло в зеленому шумі, в сонячній повені. Зітерлось. Щезло.

Так щезають луни, перекочуючись горами і нетрями, зникають десь там за паддю Голубою, замовкають. Так плине місяць вночі по хвилях, плюскотить і втікає десь за водою…

Час собі йшов замріяною ходою по безбережному зеленому океану, осяяний сонячним блиском, сповнений буйної, веселкової молодості, озвучений гомоном птахів і звірят, і шумом кедрів вгорі, і таємничим шепотом листу, заквітчаний-закосичений цвітом.

Час ішов по нетрях, час ішов по жилах - рухав у них кров, змушував серце тремтіти так, як тремтить лист під промінням сонця в діамантових росинках…

То йшла молодість, і ні до кого їй нема ніякого діла. То йшло життя, тріумфуючи. Життя - як мерехтливий сонячний простір, як безмежна, заквітчана падь Голуба.

Якось два дні поспіль ішов дощ. Не дощ - злива африканська. Старий Сірко був у доброму настрої. Ще два дні перед тим він поглядав на небо, нюхав повітря, дослухався, як йому крутить у нозі, і підняв усіх несподівано на гарячу роботу - лагодити “заїздок”, попросту сказати - тин через річку впоперек. Був він установлений на якорях-каменях, а з берегів міцно укріплений зв'язаними колодами, що простяглись через усю річку і що на них тин, власне, й тримався. А призначення того тину - ловити рибу. Посередині дірка, а над діркою ставиться величезну “морду”, чи, як кажуть в Україні, вершу. Влітку ставлять її устеньком за течією, взимку - проти течії. Це тому, що влітку риба йде вгору на мілини, взимку спускається вниз на більшу глибінь.

На більших річках і заїздки великі, і верші такі, що їх коловоротом викручують; напхається туди іноді з десяток пудів риби. Це все розповідав уривками старий Сірко, поки лагодили заїздок і приміряли нову “морду”. Потім почепили “морду” на дереві: піде дощ - піде риба на теплу воду, тоді й мали її ставити.

І таки пішов дощ. Отже, точний Сірків барометр не помилився. І то за два-три дні вперед.

А як пішов дощ, - всі сиділи на ґанку в святковому настрої і спостерігали, як важкі потоки з неба поливали дерева й кущі, прошивали їх наскрізь, аж збивали лист з осик і старі бирки з кедрів, а на паді клали траву покотом.

Дівчина - мрійний водоспад - вже не плакала, вже ридала, тужила, морем розливалась.

У річці ревла вода, піднімаючись дедалі вище; камені, що стирчали на ній зверху, щезали один по одному під водою.

Старий Сірко радів: Бог щастя післав. Змив землю, змиє лист, змив сліди, - наведе новий лад. Пантуй, діду! Та й рибка попливе.

А часу вільного було мало. Та ці люди не вміють нудьгувати. Якщо вони можуть по півдоби сидіти, витріщивши очі, на однім місці нерухомо, то на ґанку або в хаті сидіти під таку музику небесну - одна втіха. У молодих настрій був мрійний, сумовитий, хороший, а в старого ще й ліпший. А дощ! Аж пищить! Не пищить - на тисячу тонів заливається.

Спершу був громовий. Як мигоне, - покотить-покотить десь гуркотом та як ударить! Та як припустить лити! Аж земля двигтить.

Старий Сірко перехреститься та:

– Слава Богу, аби лиш не мимо. Оце десь розчахнуло когось, хто більше нагрішив.

Грім б'є, аж дим стелиться по Голубій паді. Потім громовий перейшов у добрий, обложний. Лив рівно, шалено і сюрчав-шелестів, ніби безліч пасів оберталося на велетенській трансмісії.

Річка набубнявіла, кипіла, ворушилась крізь мереживо - крізь водяну запону, як у тумані.

– Коли б тільки заїздка не замчало де… - єдиний клопіт у Сірка. - Отакий дощ, дітки, я бачив ще в Індії. Давно колись, ще як молодим був…

І залитий хвилею спогадів, під монотонний акомпанемент дощу, старий Сірко розповідав про дивну мандрівку навколо світу, та про життя на Україні колись, та про дику землю, де вони потім висіли, куди їх закинула доля.

Напала на діда балакучка. І можна було б цілу книгу списати, надзвичайну книгу про те, як жили колись Сірки на Полтавщині, коло славного города Переяслава, - батьки Сіркові жили. Та як і діди, і прадіди ще жили - в Запоріжжі козакували, на Крим і в Туреччину ходили, на “ночвах” море перепливали, та страху усім наганяли, та ще й на галерах не раз бували і звідтіля утікали…

А потім і онуки на галерах попливли тим морем Чорним… Рідну землю покидали, уклін їй складали, береги сльозами поливали і довго-довго руками та шапками з моря Чорного махали, у краї чужі, далекі, за тридесять земель-морів, на край світу мандрували, щастя-долі шукали. Мимо берега турецького, ще й мимо Босфору пропливали, Царгород-Стамбул і всю Туреччину обминали, де діди й прадіди на гаках та палях загибали, бо султанові страху нагонили… А потім якоюсь “канавою” в інше море вибирались і увесь світ кругом на обмин об'їздили. Коло Індії їх дощі обливали-мочили, біля Цейлону вітри пекли-сушили. В Бомбеї вони воду пили, в Сінгапурі сльози лили… Китай обминали, - на голому чердаку купою лежали, пальці гризли і сльозами запивали… Та віри в щастя своє щербате і в силу свою двожильну не теряли. Ні, ні!

Отак і пливли. Здорово мандрували.

І чого тільки, чого не надивились, не набачились!

А в край дикий, аж під Японію, як прибули та на землю як стали, то все його кляли-проклинали. Чи їли, чи спали, - все свій край далекий, ясний споминали.

Для початку з половини перемерли. А далі позвикали. А позвикали - то й зажили! Ого! Ще й як зажили!

Ось так…

Дід, правда, розповідав докладніше, але в цьому ж стилі, - задумливому. Ще й приправляв усе добрим гумором.

І слухали його дивну казку-бувальщину нове покоління славного роду Сіркового - Сірченко й Сірківна. Ще й нащадок гетьмана Дем'яна Многогрішного.

А дощ - аж сюрчить.

А над паддю Голубою вже небо виясняється.

Іноді на дозвіллі Грицько з сестрою співали пісень, лежачи горілиць на березі. Григорій в цей час неодмінно був чимсь зайнятий: то байду смолив зі старим Сірком, то сідла лагодили, то ще що-небудь.