- Як же я можу в українській гімназії читати російською?
Не одному із гімназистів знадобиться її наука в прийдешні, вже такі недалекі грізні роки…
Вчитель природознавства Григорій Скороход теж не володів українською, зате кожен висновок свій закінчував словами «Це дійсно так» - так його й прозивали.
Вчитель малювання Миронов не вмів говорити українською, хоч вельми старався навчитися, але стачало його тільки на дві- три фрази. Як провинився хтось, то наказував стати «пад гадіннік», а як тішився чиїмось малюнком, то прицмокував язиком і приказував:
-Працуй, працуй для неньки-України.
…А Войцех Вось як раптово пропав, так і несподівано заявився. В першу ж хвилю, як зостався наодинці з Модестом Пилиповичем, він рвучко вийняв з кишені пістолета і гонорово покрутив перед обличчям Левицького.
-То для мене колега припас гармату?- поцікавився Левицький, мимоволі водячи поглядом за цівкою пістолета, як в окуліста слухняний пацієнт, якому наказали дивитися на кінчик лікарської палички.
- То ще побачимо, - невизначено, навіть багатозначно відказав Войцех Вось. --Принаймні, тепер, як вашим розбійникам знов заманеться напасти, то матиму чим боронитися.
Левицький тільки рукою змахнув, як від настирного і зголоднілого в перші весняні дні комара, йому було не до чергової витівки Вося – назавтра з Григорієм Степурою він збирався в Варшаву. Вже тривалий час Григорій Калістратович борюкався із освітянськими урядовцями, що під різними криводушними приводами волокитили надання права вихованцям їхньої гімназії поступати в університети нарівні з випускниками гімназій польських.
Перший день у Варшаві був для них вельми кепським.
-Та це ж дуби! Справжнісінькі шовіністичні колоди!- повернувшись із міністерства освіти, Степура так пожбурив портфеля з паперами, наче саме той був призвідцем його лихого настрою. –Неможливо балакати: чіпляються до кожної коми, ще й зиркають на тебе з єхидною і глумливою підсмішкою…
- Не минути нам знову Смаль-Стоцького,- подумав уголос Левицький.
- Ніде діватися, - втомлено присів, наче віз дров оце порубав, Григорій Калістратович.- Хоч і незручно, але доведеться і далі пану професорові нам за няньку служити.
Смаль-Стоцький, проте, не сприйняв новий клопіт за вельми обтяжливий, хіба сперш задумався, мов ребус який в голові розв’язував.
- А знаєте, що зробімо,- запропонував по хвилі Левицькому,- ви ж знайомі давно з Токаржевським, він з Парижа до нас оце прибув з лекціями на кілька днів. Князь має поважну вагу в католицьких колах, його можуть послухати, бо тут, панове, лише одне з двох: або грубі гроші, яких у вас, гадаю, не передбачається, або серйозні зв’язки.
З Токаржевським Левицький не бачився уже кілька років, востаннє стрічалися після лекції князя в Парижі. Своєрідну «підказку» побувати на лекції дав лист Симона Петлюри:
«Шановний Модесте Пилиповичу,
Одержав Вашого листа. Посилаю при цьому листа до О. Безпалка, прошу його передати по призначенню. Вам напишу додатково.
Тим часом бажаю Вам всього найкращого. Додаю до цього запрошення на лекцію Токаржевського, яка одбулась на зборах Т-ва „France Orient" і мала успіх.
З привітом та пошаною.
30. Ш. 1925 р. П.»
Модест Пилипович побував тоді в гостях у сестри, побродив з Прокоповичем лісовими доріжками Монмарансі, згадуючи тиху вуличку на Замку в Білій Церкві, де з матір’ю В’ячеслава Прокоповича Левицький був у сусідах, відвідав наступну лекцію Токаржевського – справді надзвичайно цікаву, бо таких знавців геральдики в Європі було небагато. Токаржевський, повне написання імені та прізвища якого виглядало доволі екзотично- Ян/Іван-Степан-Марія/ Токаржевський-Карашевич- був до того ж земляком Модеста Пилиповича, також з Поділля, з Чабанівки під Кам’янцем, обоє майже одночасно стали на дипломатичну стезю. Призначений сперш радником Українського посольства у Відні, переведений радником в Константинополь, який вперто в листах і навіть офіційних документах іменував Царгородом, очолив згодом тут посольство. Саме через Токаржевського здебільшого українська місія в Греції одержувала документацію і гроші з Києва. Беззаперечний авторитет Токаржевський-Карашевич здобув завдяки вдумливій і наполегливій роботі по визнанню Ватиканом незалежності України. Цим він опікувався і у Відні, і в Константинополі, і опісля, вже будучи віце-міністром закордонних справ нашого уряду в екзилі – нащадок старовинного роду, що коренями йшов аж в чотирнадцяте століття, лицар Мальтійського ордену, прекрасно освічена людина, яка студіювала науки в університетах швейцарського Фрібура, Відня, Мюнхена і Тулузи, князь зав’язав добрі стосунки з монсеньйором Акілле Ратті, візитаторм всіх країн колишньої російської імперії. Токаржевського приймав Папа Бенедикт ХV, разом з графом Тишкевичем та іншими поважними нашими дипломатами вони домоглися таки призначення отця Джованні Дженоккі до нас апостольським візитатором і державного визнання Ватиканом незалежності України. А добрі стосунки з Ахілле Ратті збереглися й надалі, коли Ратті обрали Папою і набув він імені Пія ХІ.
…Їм було що згадати і про що поговорити – князю з графом, дипломату з дипломатом найпершого призову, просто людям, що клали кожен свого камінця у підвалини відновлення нашої незалежності у бурхливому такому столітті двадцятому…
На завершення розмови Токаржевський порадив:
- Через день навідайтеся в їх міністерство освіти.
Через день, повернувшись із урядового будинку, Григорій Калістратович сяяв як нова копійка.
- Там такі люди гарні, в тому міністерстві, такі виховані та чемні,- сміючись, він обачно, мов з тонкого скла, поклав на стіл дозвіл вступати в університети їх гімназистам, він сміявся, та очі його були все ще у приморозку.- Навіть каву мені пропонували і американську сигару.
16
Кожного разу, як розрізував обгортку з пачки газет, що надходили сюди з підрадянської України одному лише Галанові знаними шляхами, у Модеста Пилиповича холод брався у грудях, мов від зимнього протягу, який пронизував одіж і судомив тіло. Так і зараз він з якоюсь пересторогою шелестів газетами, мов там, поміж сторінок, могло затаїтися щось небезпечне та лихе. Читати видання ці він звик з останньої або передостанньої сторінок, де здебільшого щось надибував про культуру, лише після того переходив на внутрішні і в останню чергу читав передню.
Левицький пробігав очима заголовки, перш ніж на чомусь спинитися, як раптом немов спіткнувся на короткому повідомленні «Арешт С. Єфремова». Як? Що такого міг вчинити Сергій Олександрович, що потребувався навіть його арешт? Він же працював собі в академії, бокував галасливих справ, що затіювала тамтешня влада, ніколи й нікому зла не чинив…
Це вже чверть століття спливло, як Єфремов разом з Грінченком, Матушевським, Модестом Пилиповичем і такими ж небайдужими іншими створювали Українську радикальну партію, ставили на ноги «Просвіту», налагоджували видавничу справу. Вимога широкої національно-територіальної автономії України, вільне вживання рідної мови в школах і адміністративних установах, рівноправ’я і соціальна справедливість у реформованій федеративній державі – то для них були не просто несмілі і сором’язливі побажання. Коли у Львові, коли в Петербурзі, але досить поважними на той час накладами видавали в 1904- 1905 роках і пускали між люду брошури «Чому у нас досі немає доброго ладу?», «Чого нам треба?», «Як люди собі прав добувають?»… А ще клопоталися про драматичні й музичні гуртки, створювали товариства українства. Аби діло своє робити не за приказкою «той і ліс, а той по дрова», обєдналися з демократичною партією і наприкінці 1905 року в Києві утворили Українську демократично-радикальну партію. У керівний орган УРДП - Раду поряд з Єфремовим і Модестом Пилиповичем обрали знову Бориса Грінченка, Федора Матушевського, Євгена Чикаленка. Вже в наступному році відбувся перший з’їзд партії, у прийнятій на ньому програмі йшлося про парламентаризм і федералізм, автономію, Україна мала управлятися виборною народною радою, що сеймом іменуватиметься. До підготовки вимог про відміну драконівського закону 1876 року попрохали підключитися В.Антоновича і М.Сумцова, партія мала своїх депутатів у І і ІІ Державних Думах. Навіть фракція там була своя – І.Шраг, В.Шемет, П.Чижевський, О. Вязлов аж ніяк не були меланхолійними посланцями. Щотижневик «Рідний край» став офіційним виданням, яке редагував М. Дмитріїв, співредактором був Панас Мирний, серед співробітників тон задавали О.Пчілка, Х.Алчевська, І.Нечуй-Левицький, Д.Дорошенко.
