— Курiнь я тобi поможу зробити, — сказав я, — ти ж знаєш, як я куренi роблю.

По куренях я таки був мастак. Кращого, нiж я, куреня нiхто з хлопцiв у селi не зробить. Це мене батько навчив. У мене батько тесля. Половину хат у селi вiн будував.

На обличчi в Кукурузо було вагання:

— Робiнзон, звичайно, все сам робив. Бо ж вiн один потрапив на безлюдний острiв.

— Так то ж Робiнзон Крузо, а ти Кукурузо, — заперечив я. — Не можна ж точно копiювати.

Менi обов'язково хотiлося якомога бiльше допомогти друговi. Кукурузо не став сперечатися. Я тут же витяг з кишенi великий складаний нiж з дерев'яною колодочкою i заходився рiзати лозу. Я дуже любив рiзати щось своїм ножем, нiколи не розлучався з ним, i вiд безконечного носiння в кишенi колодочка вiдполiрувалася так, що блищала, як лакована.

Кукурузо покiрно допомагав менi, незаперечне визнаючи в цiй справi мiй верх. Вiн носив лозу, розчищав для куреня мiсце, загострював палицi для каркаса.

Незабаром пiд старою вербою вже стояв прекрасний просторий курiнь, мiцний-мiцний (нiякi бурi не страшнi) i такий затишний, що аж менi захотiлося жити в ньому. Я був дуже задоволений своєю роботою.

— Всi двадцять рокiв простоїть — гарантiя! — впевнено сказав я.

Тiльки тепер ми згадали, що дiд уже, напевне, повернувся з сiльмагу, i заспiшили назад. Дiставшись, нарештi, до берега i заховавши човна, ми аж до самiсiнької хати бiгли бiгом. А коли, захеканi, прибiгли, виявилося, що дiд iще не прийшов. Кукурузо не помилився: дiдова «хвилиночка» вмiла розтягуватись до кiлькох годин.

— Ну що? Дiда нема, можна зараз зiбрати все необхiдне, — сказав Кукурузо — Сьогоднi все приготуємо, перетягнем до човна, а завтра…

— Значигь, вирiшив уже завтра? — спитав я.

— Аякже… Ти що! Через кiлька днiв мати приїде…

Кукурузо ходив по хатi, задумливо взявшися рукою за пiдборiддя, i примiрявся, що брати з собою.

— Перш за все ложку, — вiн витяг з буфета щербату дерев'яну ложку i застромив її за пояс. — Солi обов'язково, без солi пропаду. — Вiдсипав собi в ганчiрочку пiвпачки солi — Хлiба! — з сумом глянув на зачерствiлий окраєць, що лежав на-столi. — Мало…

Дiд пiшов у сiльмаг саме по хлiб.

— Я тобi принесу. I хлiба, i сухарiв. У нас є, — заспокоїв я його.

— Чаю? — вiн покрутив у руках цибик з чаєм. — Обiйдеться. Це тодi й чайник треба. А в нас один…

— Лiхтарика не забудь. Згодиться, — нагадав я.

— Лiхтарика обов'язково. Без лiхтарика не можна.

Вiн пройшовся по хатi, взяв у руки сокиру, що стояла в кутку бiля порога:

— Сокиру. Треба було б хоч двi. У Робiнзона було аж дванадцять сокир.

— Що вiн — жонглював ними, чи що? — здивувавсь я. — Нащо йому було стiльки? Дурнуватий якийсь твiй Робiнзон.

— Ти дуже розумний! — розсердився Кукурузо. — Мовчи! Ти нiколи на безлюдному островi не жив — не переч!

В цей час дверi розчинилися i на порозi з'явився дiд. Кукурузо так i застиг з сокирою в руках.

— Ов-ва! — спокiйно вимовив дiд. — Меблю рубати здумав? Ану постав сокиру на мiсце! Двоєшник!

— Та я нiчого, — замимрив Кукурузо. — Я… я… хотiв показати йому, яка в нас сокира добра… замашна… вiн каже, що в них краща… Еге ж, у нас краща, дiду?

Дiд нiчого не вiдповiв, i ми вишмигнули з хати.

— Ху! Мало не засипались! — уже за клунею видихнув Кукурузо. — I як ми не почули його крокiв!

Це справдi будо дивно. Це значить, ми дуже захопилися. Бо дiдовi кроки чути здаля. Дiд ходить, як на лижах, не вiдриваючи нiг вiд землi: човг-човг, човг-човг. Здається, ледве ноги переставляє, от-от упаде.

Та побачили б ви його на полюваннi. На зайця по чорнотропу дiд може прочовгати отак кiлометрiв п'ятдесят —i хоч би що.

Сидимо ми з Кукурузом за клунею i обговорюємо, як краще перетягти все необхiдне у човен. Нарештi домовились. Кукурузо потроху виноситиме з хати i ховатиме у бур'янах за клунею. А як стемнiє, вже я (щоб Кукурузо був у дiда на очах i не викликав пiдозри) нищечком перенесу все у човен. А завтра…

Ранок наступного дня. Сонячний, дзвiнкий, голосистий: пiвнi спiвають, гуси гелгочуть, корови мукають. Я скоцюрбився бiля тину i пiдглядаю у шпарку, що робиться на подвiр'ї в мого друга.

Пiдготовчi роботи успiшно закiнчено. Все майно Робiнзона Кукурузо уже в човнi: i берданка, i удочка, i лiхтарик, i ложка, i ковзани (на зиму), i сокира (на жаль, одна i то стара, трiснута i без топорища — ну, то нiчого, на островi можна буде витесать), i багато чого iншого. Черв'якiв накопано повну жерстяну банку з-пiд бичкiв у томатi (я слово «бички» закреслив i написав олiвцем «черв'яки», вийшло «черв'яки в томатi»). I харчiв цiла торба. I навiть двi таблетки пiрамiдону (на випадок хвороби). Отже, все в порядку.

Тепер лишилося одне — вiдпроситися в дiда.

Дiд сидить на колодi i теше держака до вил. Кукурузо ходить бiля нього й канючить.

— Дiду!

— Га?

— Так я до тiтки Ганни пiду у Пiски.

— Одчепись.

— Дiду!

— Га?

— Так я пiду.

— Одчепись, тобi кажуть. Iди вроки вчи. Двоєшiшк!

Помовчали трохи. Потiм знов.

— Дiду!

— Га?

— Менi з вами скучно.

— Так що менi, на голову стать, щоб тебе розважчти?

— Я до тiтки Ганни пiду. Там же Яришка. Я її скiльки не бачив.

— Як вона дома, то тiльки чубишся з нею, а тут, бач, скучив…

— Я вам i самосаду принесу. Ви ж знаєте, який у тiтки Ганни самосад.

— У мене свiй є не гiрший. Одчепись. Знову помовчали.

— Дiду!

— Га?

— То я пiду. Да?

— От пристав, як сльота до плота! А вроки?

— Так я ж книжку вiзьму i там вчитиму. От поспитаєте в тiтки Ганни тодi.

Я причаївся й думаю: «Ох, i важко у наш час тiкати на безлюдний острiв!»

— Дiду!

— Га?

— Я тiльки на пару днiв. З мене ж усе село смiється пiсля вчорашнього… От якi ви, їй-богу!

— Ото не швендяй, де не треба! Хто тебе у кукурудзу погнав?

Знову помовчали.

— Дiду?

— Га?

Довго канючить Кукурузо. Нарештi дiдовi уривається терпець i вiн каже:

— От бiсова дитина! Зовсiм замучив. Ну йди вже, щоб я тебе не бачив. Тiльки на днiв два, не бiльше. Та якщо тiтка Ганна скаже, що вроки не вчив, — цього держака скуштуєш. Двоєшник!

Кукурузо не став баритися, бiгцем побiг у хату (а то ще передумає дiд!), схопив «Граматику» i — до ворiт. Тодi раптом спинився, обернувся, потупцяв на мiсцi, зiтхнув: