«Граматику» був закладений зошит Я розгорнув той зошит (хай простить мiй друзяка мою цiкавiсть!). На першiй сторiнцi починався «Щоденник Робiнзона Кукурузо». Що там таке — ви вже анаєте; «пригоди» i «неприємностi» першого дня. «А що далi?» — зацiкавивсь я. Перегорнув сторiнку i… витрiщив очi. Далi йшли вправи. Майже пiв-зошита було списано вправами з граматики — i на дiєслово, i на iменники,i на прикметники.

Вправи були написанi олiвцем — так само як i щоденник. Сумнiву не було — все це писалося вже тут, на островi.

Так он воно що!

Робiнзон Кукурузо, який збирався прожити на безлюдному островi двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв, готувався до осiнньої переекзаменовки.

Ах ти ж хитрун! Ах ти ужака! Твоя гордiсть, твоя шалена гордiсть заводiяки й отамана не дозволила тобi признатися, що ти ретельно готуєшся до переекзаменовки, i ти втiк од людських очей на острiв i там зубрячиш граматику. Тепер зрозумiло, чому ти саме так назвав свiй острiв… Ну, стривай! Ну, пожди! Я тобi…

А втiм, що «стривай», що «пожди»? Хiба я скажу йому що-небудь? Хiба я хочу, щоб вiн провалився, щоб вiн залишився на другий рiк?

Та нi! Звичайно ж, нi! I я нiчого йому не скажу, нi слова, нi пiвслова. Хай думає, що я нi про що не догадуюсь. Хай думає!

Я швиденько поклав зошит i «Граматику» на мiсце й притрусив листям, нiби й не чiпав.

Вiд цього вiдкриття менi одразу стало легко й весело — немов пiсля дощу сонце засвiтило. Про сором свiй я й думати забув.

Бадьоро зашив я труси й зовсiм iншою людиною вискочив з куреня. Всi помiтили змiну в моєму настрої i тепер смiливо почали посмiхатися.

А Кукурузо сказав:

— Велике дiло труси. Без трусiв — нема людини, а в трусах — е людина, ще й посмiхається, — i хихикнув, блимнувши на Вальку. Йому хотiлося бути дотепним сьогоднi. I хоч дурний був його дотеп, я не образився.

Несподiвано з плеса залунало:

— Го-го! Он ви де!

До острова пiдпливав ще один човен. У човнi сидiв Гришка Бардадим i кiлька наших хлопцiв-юннатiв.

— Майже годину вас шукаємо, — сказав вожатому Бардадим, вилазячи на берег. — Нас Фарадейович прислав. Запрошує вас до себе. Хоче показати свої новi сорти овочiв та фруктiв i почастувати.

— Ой! Нащо ж я так наїлася! — розпачливо скрикнула Оксана.

Всi засмiялись.

— Нiчого! Поки доїдемо — утруситься, — заспокоїв її вожатий. — Ну що ж, друзi, збираймося!

Зчинилася метушня.

— О! А ви що тут робите, босяки? — здивовано вигукнув Бардадим, помiтивши нас.

— У них дiло! Секретне! — таємничо сказала Оксана.

— Що-о?! — скривився Бардадимю — Дiло? Яке дiло? У цих-о? У цих-о жевжикiв? Брешуть вони! Це ж вiдомi на все село босяки. Мабуть, щось уже вигадали, якусь капость. Крiм капостей, нiяких у них дiлов не буває…

Нiхто навiть не засмiявся. Мабуть, усi вiдчували незручнiсть i мовчали.

Ми стояли червонi, мов два помiдори.

Ми ладнi були крiзь землю провалитися.

Ех! Якби ми були такi здоровi, як ти! Ми б тобi показали! «Дiлов! Дiлов!» — говорити спершу навчися!

— I нiчого вони не босяки, а хорошi хлопцi! — вигукнула раптом Валька.

— Правильно! — пiдхопив Iгор.

— Хорошi, хорошi, хорошi! — заверещала Оксана.

— Тiльки так! — вигукнув Сашко-«штурман».

— Ну хай! Хай! Хай! — замахав руками Бардадим. — Ви — нашi гостi, не будемо сваритися. Поїхали швидше! Фарадейович давно чекає.

Нас оточили Iгор, Валька, Сашко-«штурман» та iншi пiонери. Залунали вигуки:

— Прощавайте!

— До побачення!

— Бувайте здоровi!

Ми всiм по черзi потиснули руки. I тут Валька, простягаючи руку Кукурузовi, сказала:

— Шкода, що ми не дiзнаємось, як, закiнчилося ваше секретне дiло…

Вона сказала це з щирим жалем, i я помiтив, як знову почервонiв Кукурузо. I раптом в очах у Вальки спалахнули вогники:

— А знаєте що! А ви напишiть нам! Я вам залишу адресу, а ви напишiть, добре?

— Напишiть!

— Звичайно!

— Хай напишуть обов'язково.

— Напишiть! Напишiть' — залунало звiдусiль.

— Тiльки так! — вiдрубав Сашко-«штурман».

А Валька вже писала на якомусь папiрцi адресу.

— На, — сказала вона, просгягаючи папiрець Кукурузовi — Тiльки гляди, не загуби!

Кукурузо нiчого не сказав — мовчки сунув папiрець за пазуху.

Вони сiли в човни.

— Заспiваймо їм на прощання пiсню! — вигукнула Валька. — Заводь, Сашко!

I вони заспiвали.

Ми довго стояли на березi, їх давно вже не було видно, а пiсня ще лунала з-за очеретiв i розлягалася на всi плавнi.

А потiм Кукурузо лежав у травi на галявинi i мовчки дивився в небо. Я теж лежав i дивився. Небо — це така штука, що дивитися в нього можна годинами. Дивитися и думати Я не знаю, про що думав Кукурузо, але я зовсiм не здивувався, коли вiн раптом зiтхнув i сказав:

— Да зараз технiка, воно не те що… а взагалi… звичайно… Кажуть, в отакому гудзику — приймач, у портсигарi — телевiзор. А фотоапарат — так той взагалi пiд нiготь сховати можна.

— Що ж ти хочеш — на транзисторах, напiвпровiдниках — сказав я i почервонiв. Убийте мене, щоб я хоч приблизно знав, що таке є — транзистори, напiвпровiдники. Та й Кукурузо, звичайно, теж. Нiчого ми не знали. Нiчогiсiнько… А Iгор знав. Звичайно, знав, раз сам робив приймачi на отих транзисторах.

Кукурузо зiтхнув i раптом мрiйно промовив:

— А здорово було б зробити щось таке… на транзисторах. Iнтересне й незвичайне. Наприклад… Наприклад, керування коровою на вiдстанi по радiо. Мiж рогами натягнена антена У вухо вставлений маленький приймач (на транзисторах, звичайно).

Пасти таку радiо корову — одна насолода.

Сидиш собi десь за три кiлометри на баштанi в дiда Салимона, уминаєш кавуна пресолодкого (я найдужче оту середину, отого червоного вовка в кавуновi люблю А ти? Ага… Да-да). Отож сидиш, хрумкаєш кавуна. Потiм глянув у кишеньковий телевiзор, бачиш — твоя Манька у шкодi, в колгоспному просi. Натискаєш кнопку i: «Манько-о! Ану верни, проклятуща! Га-ля-ля-ля!» I Манька — як нiби її хто пужалном уперiщив — назад. А ти знову сидиш i наминаєш кавуна. Красота! Скажи!