Я нiчого не вiдповiв: я ж знав, що там — у щоденнику.

— Слухай, давай у цурки-палки зiграємо. Я так давно не грав! — запропонував несподiвано Кукурузо.

— А що, можна, — погодивсь я.

I старi стрiлянi качури, банькатi жаби, полохливi очеретянки та iншi жителi плавнiв уперше, мабуть, в своєму життi почули одчайдушне й протяжне:

— Цурки-палки-накувалки накую-ю-ю…

Аж дотемна грали ми з Кукурузом. Припинили тiльки тодi, коли вже нi цурки, нi навiть палки не було видно.

Ще вiд час гри, чим бiльше темнiло, тим бiльший неспокiй огортав мене. Я, звичайно, намагався не виказуванi його Кукурузовi, але з кожною хвилиною щось дедалi дужче муляло менi всерединi. А коли зовсiм стемнiло, я вже був, як то кажуть, готовий: ледве стримувався, щоб не цокотiчи зубами.

— Ну, поїхали на Високий, — сказав Кукурузо. Вiн витяг з куреня рушницю, зарядив.

Ми сiли в човен. Кукурузо на носi з рушницею, я грiб. Нiч, як па зло, знову була хмарна, беззоряна, наче хтось накрив землю чорним рядном.

— Значить, план такий, — шепотiв Кукурузо. — Я з рушницею, ти — з лiхтариком. Я кажу: «Руки вгору!», ти в цей час свiтиш лiхтариком i гукаєш: «Товаришу Валiгура, заходьте справа! Миколо Iвановичу, заходьте злiва!» Щоб вiн думав, нiби нас багато. Так навiть справжнi прикордонники роблять, коли затримують шпигуна.

— А… а що ми потiм робитимем? Коли затримаємо його? — поцiкавивсь я.

— Як-що? Передамо в мiлiцiю. Товаришу Валiгурi передамо.

— То, значить, ти свiй острiв покинеш i не будеш бiльше Робiнзоном? Розсекретиться ж усе.

Ох, i нащо я це сказав!

— Нi, нi в якому разi! — категорично прошепотiв Кукурузо. — Я залишусь на островi. А ти повезеш його в мiлiцiю.

Менi стало зовсiм погано. Я мало не випустив весло з рук.

— Та що… та як… та ну… — забелькотiв я.

— Подумаєш! Одведеш до мiлiцiонера, товариша Валiгури,i все.

— Та Валiгура ж ще спатиме, — мало не заплакав я. — Що ж я з цим злодюгою робитиму вночi сам? Вiн же мене придушить.

— Не бiйся! Я тобi дам рушницю. Потiм привезеш.

— Н-не-треба. Н-не давай! — тепер уже категорично прошепотiв я. — Я б-боюсь. Я рушницi боюсь ще бiльше, нiж Книша. Ненароком стрельну, вб'ю його, i мене тодi розстрiляють.

Я вже остаточно зрозумiв, що у Кукурузо нiякого плану не було. Вiн усе продумав тiльки до того моменту, коли скаже: «Руки вгору!» — i Книш стане, хитаючись, з пiднятими руками. А далi, виходить, усе повинен робити я. Дзуськи!

— Нi! Так не буде! Я сам Книша не повезу, як собi хочеш.

— Та гаразд уже! До села вдвох довеземо, а тодi я вернусь. От нюнi розпустив! Не знав я, що ти такий боягуз!

Менi стало соромно. Кукурузо таки був набагато хоробрiший за мене. Iч, як тримається впевнено!

Ми пристали до Високого острова. Хвилини зо днi сидiли в човнi нишком, загамувавши подих, — прислухалися. Нiде нiщо анiчичирк! Бурмила нема (човна не видно). Послухався-таки Книша, лишився вдома, щоб не заважати…

Загнали ми свiй човен в очерет, замаскували. Самi залiзли на березi в кущi — я по один бiк стежки, що до озерця веде, Кукурузо — по другий. Тепер нам лишилося одне — ждать, довго ждать, може, навiть усю нiч, аж до свiтання, поки не приїде Книш.

— Спати не можна. Нi хвилини. Бо як почнемо куняти, розморить, — будем, як мокрi курки, i нiчого не вийде, — тихо сказав Кукурузо.

— Твоя правда, — зiтхнув я. Менi вже зараз хотiлося спати.

Я широко розплющував очi, вдивляючись у темряву, в якiй ледь-ледь можна було розрiзнити на тлi неба обриси очеретiв, але очi самi собою стулялися, i доводилося раз у раз протирати їх.

Мабуть, немає нiчого важчого, як не спати, коли хочеться спати. I, мабуть, немає довших хвилин, нiж отi хвилини напiвсонного чекання в темрявi.

— Не спи, бо прогавимо, — шипить з кущiв невидимий Кукурузо.

Якби вiн знав, як менi хочеться саме прогавити! Та хiба з ним прогавиш, з таким завзятим? Невже вiн справдi не боiться?

Уява малює менi страшнi картини: Книш, вищирившись по-хижацькому, б'є мене веслом по головi, потiм кидає в рiчку, я ковтаю воду, задихаюся-задихаюся, водоростi обплутують мене i… Менi навiть справдi стало важко дихати. I нащо ми вталапалися в цю справу? Дiйсно, хтозна-що може бути. А що, як трапиться оте, що я тiльки-но уявляв? Це ще добре, коли знайдуть нашi тiла. Тодi будуть гучнi похорони, з музикою, з промовами. Ховатиме вся школа, все село. Всi плакатимуть. I Гребенючка, розмазуючи по щоках сльози, говоритиме: «А я ж бачила його напередоднi. Вiн був такий хороший, такий чемний — допомагав менi витягати воду з криницi. I Ганею назвав. Я ще йому дев'ять копiйок пезичила. Знала — я б йому п'ятдесят оддала назовсiм. Який буз хлопець!»

Менi стає так шкода себе, i я здаюся собi таким нещасним, що починає щемiти в горлi.

Але Кукурузо нiчого цього не розумiє. Вiн знову шипить з кущiв:

— Не спи!

I я трагiчно шепчу у вiдповiдь:

— Та не сплю я, не сплю, чого ти!

Час iде. Чи то очi звикли до темряви, чи стає свiтлiше, але вже краще видно очерети, i вода виблискує, i клубочаться в небi хмари. А може, то вже свiтає? Бо в мене таке враження, що ми сидимо цiлу вiчнiсть.

I враз — наче хто штрикнув мене чимсь гострим у груди. З темряви вигулькнув човен. Вiн плив прямо до берега. Ближче, ближче. В човнi грiзна постать гребе веслом.

Серце повисло в мене на тоненькiй ниточцi — от-от обiрветься. i тут у кущах клацнув курком Кукурузо i зривисто-басовито крикнув:

— Р-руки вгор-ру!

Я забув про лiхтарик, забув, що менi треба кричати, i панiчно вереснув:

— Дядя мiлiцiонер, сюди! Дядя мiлiцiонер, туди!

I завмер, злякавшись власного голосу. «Ой що ж це ми робимо! Що ми робимо! Вiн же ще нiчого шпигунського не робив, а ми вже: „Руки вгору!“ Ой, що ж це буде!»

— Руки вгору! Руки вгору! — знову, але вже не так басовито повторив Кукурузо i теж розгублено замовк.

Якусь мить було тихо, потiм…

— Га? — наче не дочувши, спитала «грiзна постать».

I щось глухо вдарилось об землю — то випала з Кукурузових рук рушниця. А я на все небо роззявив вiд несподiванки рота. I, тiльки зараз згадавши про лiхтарик, стиснув його рукою.

Перед нами був… дiд Варава.

— Дiду це ви? — плаксивим, розгубленим голосом спитав нарешi Кукурузо.

— Та я ж, я, — сказав дiд, вилазячи на берег. — Не впiзнали, жовгодзьоби?..