- Ти гадаєш, я так добре знаю мову оджибве?

Я викотила очі. Абориген, який виріс у резервації - перепрошую, в тубільному селищі,- не розуміє мови своїх пращурів?!

Петрик дещо засоромився.

- Ну, у мене тільки тітка балакає на анішинабе-моўін… А ще я рік вивчав мову в Університеті…

- Хоч щось же ти маєш пам’ятати?

- Якщо я добре розчув, вона пробурмотіла три слова: «міст», «старигань» і «тепло»…

- Та-а-ак… «Тепло» нам ні до чого,- замислилась я.- Звісна річ, що після лісу в лікарні вона нарешті зігрілася… А от «міст» і «старигань» можуть дещо означати… щось важливе! Які у вас тут є мости?

Петрик потер пальцями цілком червоний від морозу ніс. Пічка в машині шпарила на повну, холод і нервове збудження потроху виходили з нас, у мене теж свербіло в носі, і кілька разів я поривалася чхнути - але останньої миті вдержувалася. Я дістала карту Буремної Затоки, з якою не розлучалася. На згинах папір уже потерся, місцями навіть довелося підклеїти скотчем, але зручнішої мапи міста й околиць годі було шукати.

Петрик увімкнув ліхтарик у стелі салону й нахилився над картою.

- Один міст є на водоспаді Какабека…

- Так, пам’ятаю, дерев’яний… Може, вона мала на увазі його?

- Навряд чи. Той хлопець упав далеченько від мосту через Какабеку… Є кілька мостів через Кам’янисту річку: бачиш, отут, біля Великого озера; потім трошки далі,- Петрик вів нігтем по карті,- це старий залізничний, зараз потяги уже не ходять… Є місток через Росомаху - це рукав Кам’янистої ріки…

- Добрий день у вашій хаті! - образилась я.- Та я щодня перетинаю цей місток, коли йду на автобус! Я ж тут мешкаю! Минулої весни, на Вербну неділю, я навіть посадила на березі Росомахи свячену вербу…

- Навіщо? - вилупився Петрик.

- Довго пояснювати… Український звичай… Верба - це оберіг. Ну, як у вас тютюн - чи майже так…

- Ага. А от є ще один міст - через Смарагдовий потік. Це теж рукав Кам’янистої річки, він петляє через весь Оджибве-парк і впадає в Смарагдове озерце.

- Це де?

- На протилежному боці від аметистової копальні,- пояснив Петрик.- Гніздо Буревісника якраз поміж аметистовою копальнею і Смарагдовим озером. По цей бік гори, ближче до копальні - наша резервація.

- Ну, дівчина ледве чи могла від Смарагдового озера довго плутати лісом по коліно в снігу, потім здолати Гніздо Буревісника й зрештою опинитися аж біля копальні, де ми її знайшли…

- Хтозна,- знизав плечима Петрик,- всяке буває.

- Добре, а «старигань»?

Замість відповіді Петрик увімкнув першу швидкість і рушив із місця.

- Звідки мені відати,- кинув він, вирулюючи зі стоянки біля лікарні,- який старигань привидівся Ожавашко, поки вона лежала у безпам’ятстві?

- Ожавашко? То ти її знаєш?!

Петрик різко натиснув на газ, і машина рвонула по заметеній трасі, тільки сніг із-під коліс порснув.

- Звісна річ, я її знаю! Ми виросли в одному селищі!

- Чому ж ти раніше і словом не обмовився?! Петрик навіть не глянув у мій бік. Мені зробилося трохи ніяково, що я так на нього напосілася. Справді, коли ми читали газетну замітку, звідки Петрикові було знати, що саме Ожавашко супроводжувала загиблого Романа Данильця? А потім якось і мова не заходила про той жахливий випадок…

- Дивне ім’я - Ожавашко,- мовила я примирливо,- щось означає на анішинабемоўін?

- Ожавашко - зелена. Вона вродилася з зеленими очима. Очі згодом потемніли, та ім’я лишилося… Тебе додому?

- Мабуть,- зронила я.- До речі, пів на десяту, я щойно з’явилася на світ.

- Мої вітання.

Петрик повернув на Вікторію - найдовшу вулицю у Буремній Затоці. Вікторія-Схід відлягала од Вікторії-Захід на кілька кілометрів, і у вересні, коли я регулярно влаштовувала собі піші ознайомчі екскурсії містом, мені знадобилося дибати годину сорок хвилин, щоб із дому добитися до Інтернаціонального скверу, де всі народи, котрі проживають у Буремній Затоці, встановили пам’ятники своїм покинутим батьківщинам.

Був там і український тризуб, аякже.

Я обернула голову, вдивляючись у темряву. Ось він - за колючим дротом величезний тризуб, ледве-ледве освітлений тьмяним ліхтарем… З нутра піднялося бентежне відчуття, яке щораз викликав у мене цей поневолений тризуб.

Ми саме проминали одноповерховий шоколадний будиночок, коли Петрик трохи пригальмував.

- Отут,- кивнув він,- мешкав загиблий хлопець.

- Роман Данилець?

- Роман Да… я не можу вимовити його прізвища.

- Звідки ти знаєш? Ти був із ним знайомий? Спершу Ожавашко, тепер будинок Романа Данильця… Петрикова обізнаність лякала. Ні, стривай, я не можу думати на людину, з якою їду в одній машині! Але, згодьтеся, історія темна…

- Я розпитував про Ожавашко і цього хлопця. Знаєш, як нестерпно жити з відчуттям, що нас, корінних жителів, білі зайди підозрюють у всіх гріхах?!

- Ану, зупини машину.

Петрик знехотя скорився. Він завернув за ріг і притулив машину у вузькому завулку з поетичною назвою Вільшанка. Двигуна Петрик не вимикав, і пічка жаром пахтіла мені в обличчя.

- Зараз я тобі щось запропоную,- мовила я, дивлячись просто перед собою у чорне провалля нічного завулка,- але ти не поспішай оголошувати мене божевільною…

У відповідь Петрик шморгнув носом.

- Роман Данилець мешкав у цьому будинку не сам? - спитала я.

- Сам,- відповів Петрик.- Цей будиночок розрахований на двох студентів, але, наскільки я зрозумів, тут місце не надто вигідне, тож другого пожильця поки що не знаходилося…

- Чудово. Бо в мене виникла одна геніальна ідея.

- Незаконне проникнення? - здогадався професор Аніт і ще раз шморгнув носом.

- А звідки ще починати розслідування, як не з перевірки помешкання? - знизала я плечима.- Ти хіба детективів не читав?

- А ти знаєш, що нам за це світить?

- Здогадуюся. У вас тут закони про приватну власність суворі.

Петрик вимкнув двигун і відчинив бардачок. Я підтягла до себе коліна, щоб не заважати. Серед купи запорошеного мотлоху професор Аніт знайшов ліхтарик і складаний ніж, тоді подумав іще, дістав засмальцьовані нитяні рукавички й запхнув усе добро собі в кишеню пальта. У мене рукавички були теплі, шкіряні.

Ми вилізли з машини, і Петрик обережно причинив дверцята, щоб голосно не брязкати. У завулку Вільшанки не світилося жодного ліхтаря, і червона Петрикова машина видавалась у темряві чорним силуетом великого звіра.

Ми ступили кілька кроків у бік Вікторії. Серце моє шалено калатало. Вчинити незаконне проникнення в чужій країні, та ще й коли в кишені не лежить навіть паспорта, та ще й у компанії червоношкірого аборигена, а на них, як відомо, білі полюбляють вішати нерозкриті справи…

Світло блимнуло так нагло, що я остовпіла. Майнула химерна думка, що тут - засідка, і поліція нас знімає на камеру. Я ще здивувалася, навіщо знімати тут, надворі, коли ми не встигли здійснити протиправних дій,- і нарешті побачила, що то спалахнув ліхтар над ґанком. У Буремній Затоці люблять економити на сірниках: вішати над дверима ліхтарі на фотоелементах, а в хаті цілодобово палити світло в усіх кімнатах.

Я вистрибнула з кола світла.

- Боже, як я налякалася!

Петрик зловтішно підсміювався.

Ми повернули за ріг і зупинилися, зачувши слабке торохтіння автомобільного двигуна. З сусіднього провулка виїхав зелений пікап. У Майкла така машина, зринуло в пам’яті, а нам зараз зовсім не потрібна зайва компанія… Та, зрештою, в Буремній Затоці мужчини полюбляють напіввантажні джипи: і на полювання зручно їздити, і влітку вибратися відпочити - є де намети поскладати, а раптом забагнеться втекти від дружини, можна навіть прихопити улюблений диванчик… Ні, то не може бути Майкл - що йому робити тут поночі!

Перетнувши вулицю, ми підійшли до шоколадного будиночка.

Парадні двері були заклеєні жовтою стрічкою з загрозливим написом «МІСЦЕ ЗЛОЧИНУ. НЕ ПЕРЕТИНАТИ», і хоча я точно знала, що жодного злочину тут не трапилося, бо Роман Данилець загинув на водоспаді, я мерзлякувато стенула плечима. Незаконне проникнення в опечатаний будинок, бігме, ще гірше, ніж просто незаконне проникнення.