Художник Вадим Ігнатов

Уважний читач, щойно візьме цю повість до рук, відразу помітить, що вона не “наукова”, а “граматична”. Але хай це не лякає його. Автор аж ніяк не мав наміру викладати тут граматику: йшлося лише про те, щоб уважний читач ще раз перечитав у шкільному підручнику правила українського правопису й правильно розплутав 33 шифровки, які виникають кожного разу саме там, де події набувають найнебезпечнішого для героїв повороту.

До речі, коли вже зайшла мова про дешифрування, то слід пам’ятати, що його треба робити не будь-де (не на клаптиках паперу і тим більше не на сторінках книжки), а в спеціально заведеному для цього зошиті, який повинен зберігатися в надійному, недоступному для “піратів” місці: у портфелі чи в шухляді.

В уважного читача може виникнути запитання: де хлопці взяли корабель та інше космічне спорядження, адже такі речі на дорозі не валяються? Усілякі деталі купили в Києві в магазині “Юний технік” за гроші, зароблені влітку. Скафандри десь дістали готові. Звичайно, нових їм ніхто не дав, цього не можна сподіватися навіть у далекому майбутньому, тому ці їхні обладунки такі поношені й застарілі. А от корабель склепали самі у верболозах (бо ж де ще інакше, як не там, хтось із них пощербив сокиру?). Адже в космічну мандрівку їх покликали фантазія і власна уява, а може, їм дещо привиділось у сні. Через те, мабуть, і деякі закони фізики в їхньому кораблі не такі нещадні, як у кораблях, побудованих висококваліфікованими спеціалістами на космічних корабельнях.

Кілька слів про героїв. Це звичайнісінькі собі хлопці, яких можна впізнати по тому, що на уроках мови, і не тільки мови, вони час від часу замріяно дивляться кудись у вікно. Чому Капітана прозвали Капітаном, а Граматика — Граматиком, я гадаю, не треба пояснювати. Але Незнайко… Дехто його обзивав бараном, інші — дурнем, телепнем. Проте ці означення зовсім несправедливі. Найкраще для нього все-таки підходить прізвисько Незнайко, бо, вже давно хтось з українців сказав: “Незнайко на печі лежить, а Знайко по дорозі біжить”. А письменник Григорій Тютюнник у романі “Вир” написав: “Федот навмисне удавав із себе незнайка”.

Хто ж такий Гарріс? Чи капіталіст? Аж ніяк. Це маніяк-злочинець, якому без будь-якого труда дісталися незліченні багатства і який хоче мати їх ще більше. Навіщо? Навряд чи й він сам знав навіщо. Бо якби хоч трохи він задумувався над тим “навіщо”, то не плекав би таких людоїдських планів.

Дуже багато всіляких пригод довелося пережити хлопцям. Але з кожпого скрутного становища вони виходять переможцями. Чи випадково це? Зовсім ні. Уважний читач повинен помітити, що дві речі їм кожного разу ставали в пригоді: справжня, непідробна людяність і рідне слово. Вони завжди дбають насамперед не про себе, а про товариша, про інших людей. А рідне слово, яке йде з глибоких віків, додає їм сили, витривалості, розраджує їх у тяжкі хвилини.

Автор

Наближався до кінця останній травневий день.

Щоправда, над Келебердою ще стояв гомін: десь на вибоїнах бряжчала бортами вантажна автомашина, хтось клепав косу, когось гукали, де-не-де ліниво озивався собака, часом поважно мукала корова. Але то був вечоровий гомін, коли все лаштується до спочинку після виснажливої денної праці.

На протилежний, правий берег Дніпра, заволочений прозоро-бузковою млою, вже лягли нерівними плямами перші сутінки й поповзли, наче розколини, по зеленому шумовинню густих заростей. Потемніли старезні тополі круг Шевченкової могили. А за ними, з-за Канівських гір, виткнулася темно-синя хмара, готова розпростерти свої пощерблені крила над розімлілою від денної спеки землею.

Сонце скотилося майже до самого обрію, але, помітивши зловісну, темно-синю стіну на заході, раптом застигло на місці. Йому, певне, стало жаль того чудового світу, що, залитий буйною зеленню та рясним цвітом, красувався по обидва боки величної річки. І воно ще раз, востаннє зібравши сили, щедро сипнуло навсібіч гарячими стрілами променів.

Посвітлішали верхівки дерев. То тут, то там у небесній безкрайності спалахнули сліпучо-білі, опалові, жовтогарячі, червоні мазки хмаринок. Забіліла срібляста смуга, залишена реактивним літаком. Барви яріли, мінилися, переходили одна в одну й нарешті меркли, щоб знову злитися з синявою неба. Тільки вихоплена сонцем з небесної безодні прозора пелюстка молодого місяця не тьмарилася, не танула, а наливалася світлом і ставала дедалі виразнішою.

Ніби якийсь невидимий художник-велетень на очах творив дивну космічну картину. Неповторну, казкову, розкішну — аж дух перехоплювало. Здавалося, в грудях від неї народжувалася й ширяла, заполонюючи і тебе, і весь простір довкола, беззвучна музика, пройнята незбагненним щемом, сповнена гармонії й довершеності.

Саме в цей час на вулицю з хати вийшов досить високий широкоплечий хлопець років чотирнадцяти. Вій прихилився до стовпця хвіртки і так і завмер, прикипівши очима до цього захоплюючого видива. Не помічав нічого: ні комарів, що надокучливо дзижчали навколо його пелехатої голови, ні куща шипшини, всипаного запахущими квітками, ні гомону, який плив над селом. Тільки вбирав у себе мінливі барви заходу і вслухався в бентежну мелодію, іцо розливалась над світом.

Потім затримав мрійливий погляд на вузькій пелюстці Місяця, довго вдивлявся в його тонкі, мов мереживо, обриси, ніби щось вичитував з нього. А тоді глибоко вдихнув свіжого повітря, що накочувалося з дніпрових лугів на Келеберду, і перевів очі на дорогу, яка бігла в лози.

Поволі осідала курява, збита худобою. Перевальцем, покахкуючи, брели качки від ставка. Якийсь чоловік підгрібав натрушену біля воріт солому. Дві жінки зупинилися на узбіччі — про щось жваво розмовляли між собою.

З гілки, що нависла над хвірткою, хлопець машинально зірвав зелену вишню, розкусив її і, скривившись, виплюнув. Тоді відщипнув кілька молоденьких вишневих листочків, поклав у рот і став жувати. А в його очах, що пильно стежили за дорогою, росла невідома тривога. Щось, видно, дуже непокоїло його.

Аж раптом у кінці вулиці, від верболозів, знову знялася курява: запізнілий пастух настирливо підганяв корову з телям. Обличчя в хлопця, що стояв біля хвіртки, розпогодилося, він ляпнув долонею себе по шиї, проганяючи в’їдливого комара, і ступив назустріч товаришеві.

— Ну, що, знайшов? Де була? — запитав він пастуха, коли той порівнявся з ним.

— Та знайшов, — відповів товариш. — Ніг під собою не чую. Мало не до Канівської греблі забрела.

— Швидше повертайся, Граматику, не барися довго. Є новий цікавий матеріал, — хлопець торкнувся рукою задньої кишені сіро-синіх дешевих джинсів, з якої стирчала газета. — Та й про нашу експедицію треба докладніше поговорити.

— Я миттю, Капітане. А ти, щоб не нудився без діла, ось прочитай, — і Граматик тицьнув йому в руку складений учетверо аркуш із зошита.

Той, кого було названо Капітаном, залишився чекати. А Граматик, — безперечно, Капітанів однокласник, трохи нижчий від нього й дрібніший, з акуратно підрізаною над лобом і пригладженою чуприною, так само в дешевих джинсах, що колись були голубого кольору, і босий, — щодуху погнав корову додому.

Капітан тим часом розгорнув папірець, і в очі йому впав якийсь незрозумілий, химерний набір слів. Став поволі читати: