Хоббі зачекав, поки стих гамір.
— Люди геть подуріли! — промовив він, дзвінко сміючись.— Подумати тільки! Я ж свиснув тільки так, щоб було більше гармидеру, Мод. Як поживаєш, girl [4]? And how are you, old chap? [5]
Аж тепер вони нарешті змогли спокійно привітатися.
Усіх трьох єднала справжня й на диво щира дружба. Аллан добре знав про колишні почуття Хоббі до Мод, і хоч про таке ніколи не згадувалося й словом, ця обставина надавала взаєминам обох чоловіків особливого тепла й своєрідної привабливості. Хоббі й досі був трішечки закоханий у Мод, але мав досить такту й здорового глузду, щоб цього не показувати. Проте несхибне жіноче чуття Мод було важко обманути. Закоханість Хоббі її тішила й викликала в ній таємний тріумф, що його іноді можна було прочитати в теплому погляді її карих очей; на почуття Хоббі Мод відповідала щирою відданістю сестри. За будь-яких обставин усі троє залюбки допомагали одне одному, робили послуги. Мак почував себе особливо вдячним товаришеві: кілька років тому Хоббі роздобув для нього п'ятдесят тисяч доларів на технічні досліди та будівництво його заводу, давши за ті гроші особисту поруку. Крім того, протягом останніх тижнів Хоббі представляв інтереси Аллана перед залізничним королем Ллойдом і виступав посередником у їхній майбутній зустрічі. Хоббі захоплювався Алланом і ладен був зробити для товариша все можливе. Навіть тоді, коли Аллан іще не створив нічого, крім своєї алмазної сталі «алланіт», Хоббі любив казати знайомим: «До речі, а ви знаєте Аллана? Того, що винайшов «алланіт»? О, ви про нього ще почуєте!» Друзі бачилися кілька разів на рік — або Аллани приїздили до Нью-Йорка, або Хоббі навідував їх у Буффало. Щоліта вони проводили разом три тижні серед пагорбів Беркшіру в скромному маєтку Мод — на фермі «Беркшір-брук». Кожна така зустріч була для них справжньою подією. Вони поверталися подумки на три-чотири роки назад, і всі ті веселі, задушевні години, проведені колись разом, ніби оживали в їхніх серцях.
Цілу зиму друзі не бачились, і ця зустріч була особливо радісна. Вони оглядали одне одного з голови до ніг, як великі діти, і кожне бурхливо виявляло задоволення від того, що всі мають прекрасний вигляд. Мод сміялася з елегантних лакованих черевиків Хоббі з носаками із блискучої шкіри,— ті носаки скидалися на ріг носорога,— а Хоббі, мов справжній знавець моди, висловлював свою думку про костюм Мод та новий Маків фрак. Як і щоразу, коли друзі довго не бачились, вони навперебій закидали одне одного десятками коротких запитань і так само коротко на них відповідали, ні на чому детально не спиняючись. З Хоббі, як завжди, за цей час сталося багато найдивовижніших і найнеймовірніших пригод, і він починав розповідати то про одну, то про іншу. Потім мова зайшла про концерт, про останні події та спільних знайомих.
— А до речі, вам подобається концертна зала? — запитав Хоббі й тріумфально всміхнувся, знаючи, що скажуть у відповідь друзі.
Мак і Мод похвали не пошкодували. Все тут викликало у них захват.
— А вестибюль?
— Grand [6], Хоббі!
— Тільки зала, як на мене, надто розкішна,— зауважила Мод.— Хотілося б, щоб вона була затишніша.
Архітектор доброзичливо всміхнувся:
— Ну звісно, Мод! Ти мала б рацію, якби люди приходили сюди слухати музику. Та про це вони й не думають! Люди приходять сюди для того, щоб чим-небудь позахоплюватись та щоб ними позахоплювались. Консорціум так і сказав: «Створіть нам феєрію, Хоббі. Зала має затьмарити все, що було досі!»
Аллан розумів Хоббі. Та що вражало його в цій залі насамперед, то це не її декоративний блиск, а смілива конструкція вільно завислого кільця лож.
Хоббі задоволено примружив очі.
— О, це було зовсім не просто! — сказав він.— Довелося попосушити мізки. Поки зшивали кільце, вся ця споруда хиталася від кожного кроку. Отак...— Хоббі погойдався на ногах.— Робітники набралися страху...
— Хоббі! — скрикнула Мод з перебільшеним жахом і відступила від балюстради.— Не лякай мене!
Хоббі засміявсь і торкнувся її руки.
— Не бійся, Мод. Я сказав тим хлопцям: «Ви тільки почекайте, ось кільце зімкнеться, і тоді ніщо в світі, хіба лиш динаміт...» Хелло! — крикнув він раптом у партер, звідки його гукнув, згорнувши рупором програмку, якийсь знайомий. І Хоббі завів розмову, яку чула б ціла зала, якби водночас усі довкола не розмовляли так само невимушено й голосно.
Багато людей уже впізнали характерну голову Хоббі. Він мав найсвітлішу чуприну в усій залі — лискучу сріблясто-біляву чуприну, ретельно зачесану на проділ і пригладжену, а також безтурботне, вузьке хлопчаче обличчя яскраво виявленого англійського типу з трохи кирпатим носом і майже білими віями. На противагу Макові він мав вузькі плечі й ніжну, як у дівчини, статуру. Вмить усі біноклі повернулися на нього, і з усіх боків почулося його ім'я. Хоббі був однією з найпопулярніших постатей у Нью-Йорку й одним із найулюбленіших чоловіків у товаристві. Екстравагантність і талант швидко зробили його знаменитістю. Не минало й тижня, щоб газети не розповіли про який-небудь смішний випадок з його життя.
У чотири роки Хоббі геніально малював квіти, в шість — коней (за п'ять хвилин він накидав на папері цілий табун скакунів), а тепер це був геній від заліза та бетону і зводив хмарочоси. Хоббі славився своїми любовними пригодами, а в двадцять два роки програв у Монте-Карло ціле багатство — сто двадцять тисяч доларів. З року в рік він, незважаючи на величезні свої прибутки, залазив у борги по саму біляву свою маківку, проте не завдавав собі клопоту бодай на мить про це замислитись.
Якось серед білого дня Хоббі прокатався верхи на слоні по Бродвею. Це він торік чотири дні «корчив із себе мільйонера» — вирушив у вагоні «люкс» до Йєллоустонського парку, а звідти приїхав гуртоправом. Хоббі поставив рекорд у грі в бридж — сорок вісім годин. Кожен трамвайний вагоновод знав Хоббі й був із ним мало не на «ти». Серед людей ходили численні дотепи Хоббі — він був зроду жартун і вигадник. Уся Америка реготала з дотепу, який він утнув із приводу авіаційного суперництва між Нью-Йорком та Сан-Франціско. Хоббі взяв участь як пасажир у польоті відомого мільйонера й спортсмена Вандерштіфта, і скрізь, де збиралися натовпи людей, він кидав з висоти восьмисот — тисячі метрів записки, які закликали: «Вилазь сюди, нам треба з тобою побалакати!» Хоббі й сам був у такому захваті від свого жарту, що невтомно повторював його обидва дні, поки вони летіли. А кілька днів тому він знову приголомшив Нью-Йорк незвичайним, настільки ж геніальним, як і простим, проектом: «Нью-Йорк — американська Венеція!» Суть його ось у чому: оскільки земля в діловому кварталі так подорожчала, що купити її вже просто неможливо, то він, Хоббі, пропонував позводити посеред Гудзону, Іст-Ріверу та Нью-Йоркської бухти гігантські хмарочоси — цілі вулиці на бетонних квадрах — і з'єднати їх розвідними мостами, щоб великі океанські судна вільно пропливали між ними. «Геральд» опублікувала захоплюючі малюнки Хоббі, і цей проект зачарував усе місто. Хоббі сам годував цілу ватагу журналістів. День і ніч він докладав зусиль, щоб «подати про себе звістку»,— цей чоловік не міг жити, коли суспільство раз у раз не підтверджувало, що знає про його існування.
Ось хто такий Хоббі. І заразом це був найобдарованіший і найпопулярніший архітектор у Нью-Йорку.
Хоббі урвав розмову з партером і знов обернувся до друзів.
— То що там поробляє маленька Едіт? Розказуй же, Мод! — промовив він, хоч перед цим уже й питав про свою хрещеницю.
Жодне інше запитання не розчулило б Мод так, як це. В ту хвилину вона була від Хоббі «просто в захваті». Мод зашарілась і звела на нього вдячний, замріяний погляд своїх лагідних карих очей.
— Я ж тобі вже казала, Хоббі, що Едіт з дня на день стає дедалі чарівнішою! — по-материнському ніжно відповіла Мод, і очі її засяяли радістю.
