Та почасти саме цим тісним зв’язком мене й приваблює одруження. Рівність, яка потім зайшла б між нами і яка припала б тобі до душі, як жодна інша, бачиться мені такою чудовою саме через те, що тоді я позбувся б почуття провини, став би вільним, вдячним і щирим сином, а ти — нічим не пригніченим, позбавленим деспотизму, чуйним, задоволеним батьком. Але щоб досягти цієї мети, потрібно все, що сталося, зробити таким, що не сталося, тобто обох нас викреслити.

Та коли вже ми такі, які є, то одруження — не для мене саме через те, що в цій сфері повновладний господар — ти. Часом я уявляю собі розіслану мапу світу й тебе, розпростертого впоперек неї. І тоді в мене складається враження, ніби мені лишається жити тільки в тих краях, котрі або не опинилися під тобою, або недосяжні для тебе взагалі. А таких — коли зважити на те, який ти, за моїми уявленнями, великий, — зовсім небагато, й вони не вельми привабливі, а для мого одруження в них і геть нема місця.

Уже саме це порівняння показує, що я аж ніяк не хочу сказати, нібито своїм прикладом ти витіснив мене зі сфери подружнього життя, наче ото з крамниці. Навпаки, попри всю далеку подібність, ваше подружнє життя в моїх очах багато в чому взірцеве — взірцеве вашою вірністю одне одному, взаємною підтримкою одне одного, тим, скільки у вас дітей, і навіть тоді, коли діти повиростали й почали дедалі частіше порушувати сімейний спокій, вашого союзу це не похитнуло. Саме на цьому вашому прикладі, мабуть, і склалося моє високе уявлення про подружнє життя; а тому, що моє прагнення до нього виявилося марним, були інші причини. Полягали вони у твоєму ставленні до дітей, про яке і йдеться в усьому моєму листі.

Дехто гадає, нібито страх перед одруженням іноді народжується з боязні, щоб потім діти не помстилися нам за те, в чому ми самі прогрішилися перед власними батьком-матір’ю. У моєму випадку це не має, думаю, аж такого великого значення, адже причиною мого почуття провини став, по суті, ти, до того ж воно надто просякнуте усвідомленням своєї винятковості, ба більше, це усвідомлення винятковості — невіддільна частина його болісної природи, повторення годі собі й уявити. І все ж я мушу визнати, що такий безмовний, глухий, черствий, слабовитий син, як я, мені був би нестерпний; я, коли б іншої ради не лишалося, від нього, либонь, утік би, куди-небудь виїхав би, як ти хотів зробити вже хоч би через мій намір одружитися. І це також вплинуло, мабуть, на мою нездатність узяти шлюб.

Та куди важливіший у такому разі страх за самого себе. Розуміти це треба так: я вже згадував про те, що моє прагнення писати й усе, що з ним пов’язане, — це мої скромні намагання домогтися самостійності, намагання втекти; успіх вони мали мізерний і навряд чи увінчаються чимось більшим, підтверджень цьому я маю багато. І все ж таки мій обов'язок чи, радше, сенс мого життя полягає в тому, щоб їх зберегти, зробити все, що мені до снаги, аби відвернути від них будь-яку небезпеку, ба навіть можливість такої небезпеки. Одруження — це і є можливість такої небезпеки, щоправда, воно здатне стати й великим стимулом, але мені вже досить і того, що таку небезпеку воно в собі приховує. Що я робитиму, якщо одруження і справді обернеться небезпекою? Як я житиму в шлюбі з відчуттям цієї небезпеки — відчуттям, можливо, й безпідставним, але запевне неспростовним?! Маючи таку перспективу, я, щоправда, можу вагатись, але остаточний результат сумніву не викликає: я мушу відмовитись. Прислів’я про синицю у жмені й журавля в небі тут не дуже до місця. У жмені в мене порожньо, в небі — все, а проте я маю спинити свій вибір на цій порожнечі — таке рішення диктують життєві тяготи й умови боротьби. Так само, до речі, я змушений був вибирати колись і професію.

Та найбільшу перешкоду на шляху до одруження становить уже саме нездоланне моє переконання: для того, щоб зберегти сім’ю (а для того, щоб нею керувати — й поготів), потрібне все, чого я навчився в тебе, і то все разом: добре й погане, в такому органічному поєднанні, як у тебе, — тобто сила й наруга над рештою людей, здоров’я й певна непомірність, хист до слова й недорікуватість, упевненість у собі й невдоволення будь-ким, зверхність і деспотизм, знання людей і недовіра до більшості з них, далі — позитивні риси без жодних негативних, як, наприклад, старанність, терплячість, цілковите самовладання, безстрашність. Порівняно з тобою я майже нічого цього не маю або коли й маю, то лише дуже мало. То чи хотів я за таких умов усе ж таки зважитися на одруження, усвідомлюючи, що навіть тобі в подружньому житті доводиться вести тяжку боротьбу, а в протистоянні з дітьми навіть зазнавати поразки? Цього запитання я собі так чітко, звісно, не ставив, і чіткої відповіді на нього не даю, а то мене опанували б звичайні роздуми й нагадали б мені про інших чоловіків, не таких, як ти (щоб далеко не ходити, назву бодай дядька Ріхарда, що так відрізняється від тебе), хоч вони все ж таки поодружувалися й через це навіть не повмирали, що вже само собою непогано, а для мене було б цілком достатньо. Та якраз цього запитання я й не ставлю, я живу з ним від самого дитинства. Я ж бо влаштовував собі іспити не тільки щодо подружнього життя, а й щодо будь-якої дрібниці; щодо будь-якої дрібниці ти своїм прикладом і своєю системою виховання, як я намагався тут описати, переконував мене в моїй неспроможності, й те, що виявлялося слушним і підтверджувало твою правду щодо будь-якої дрібниці, мало бути безсумнівно слушним, певна річ, і щодо найважливішого — подружнього життя. До своїх спроб одружитись я жив, приблизно мов такий собі комерсант, що день при дні хоч і крутиться в турботах і з недобрими передчуттями, зате принаймні не веде докладного бухгалтерського обліку. Часом йому перепадає невеличкий прибуток, але це трапляється так рідко, що чоловік весь час з любов’ю згадує про нього й перебільшує його, та загалом щодня зазнає лише збитків. Усе він записує до бухгалтерських книг, однак балансу ніколи не зводить. Та ось настає потреба підбити підсумок, тобто спробувати одружитись. І коли суми, з якими тут доводиться рахуватись, великі, то виходить так, немовби ніколи не було навіть найменшого прибутку, — кругом суцільна величезна заборгованість. А тепер спробуй одружитися без того, щоб не збожеволіти!

Так завершується дотеперішнє моє життя з тобою, і такі перспективи на майбутнє воно з собою несе.

Ознайомившись з обґрунтуванням мого страху перед тобою, ти можеш відповісти: «Ти стверджуєш, нібито я полегшую собі життя, пояснюючи своє ставлення до тебе просто твоєю провиною; я, однак, вважаю, що ти, попри всі свої демонстративні зусилля, не лише не завдаєш собі більшого клопоту з’ясувати істину, а й не хочеш робити цього взагалі. Спершу ти також заперечуєш будь-яку власну провину й відповідальність, і в цьому сенсі ми поводимось однаково. Та коли потім я відверто, як і думаю, складаю всю провину на тебе, ти намагаєшся бути «надрозважливим» і «надщиросердим» водночас і теж знімаєш із мене будь-яку провину. Звичайно, це останнє тобі вдається лише про людське око (більшого тобі ж бо й не треба), і поміж рядків, попри всі «загальні фрази» про суть, і натуру, й суперечності, й безпорадність, прозирає звинувачення в тому, нібито першим виступив з нападками я, тоді як усе, що робив ти, було всього-на-всього самозахистом. Отож ти міг би багато чого досягти вже самою своєю нещирістю, адже ти довів три речі: по-перше, що ти не винен, по-друге, що винен я, по-третє, що ти просто з великодушності не лише ладний мені пробачити, але й — а це й більше, і менше — довести, навіть і сам повірити, буцімто я, всупереч істині, також не винен. Цим ти вже тепер міг би вдовольнитись, але ж ні, тобі й цього мало. Річ у тім, що ти забрав собі в голову бажання жити лише й тільки моїм коштом. Я визнаю, між нами точиться битва, але битви бувають двох видів: є битва лицарська, коли силою міряються двоє самостійних супротивників, кожен б’ється сам за себе, програє за себе, виграє за себе. І є битва паразита, який не лише жалить, а й, щоб підтримувати в собі життєву силу, одразу висмоктує кров. Це — справжній професійний вояк, такий, як ти. Ти не пристосований до життя, але, щоб влаштуватися у ньому зручно, безтурботно й без докорів самому собі, намагаєшся довести, нібито всю життєздатність у тебе відібрав і сховав до своєї кишені я. Що тобі тепер до того, що ти нежиттєздатний, адже відповідальність за це падає на мене, а ти спокійнісінько лягаєш собі й даєш мені тягти тебе — фізично й духовно — через життя. Приклад: коли нещодавно ти хотів одружитись, ти водночас — адже ти сам зізнаєшся в цьому листі — й не хотів одружуватись, але при цьому хотів, не бажаючи марнувати власних зусиль, щоб не одружуватись допоміг тобі я, заборонивши робити це через «ганьбу», яку той твій шлюб, мовляв, накликав би на мене. Але робити це мені й на думку не спало. По-перше, я не хотів у цьому випадку, як і завжди, «ставати на заваді твоєму щастю», а по-друге, не хочу почути коли-небудь такий самий докір від власної дитини. Та хіба мені хоч трохи допомогло те, що я, пересиливши себе, дав тобі самому, вирішувати — одружуватися, чи ні? Анітрохи. Моє неґативне ставлення до твого наміру на перешкоді тобі не стало б, навпаки, воно вже саме собою лише підхльоснуло б тебе одружитися на тій дівчині, бо так «спроба втекти», як ти любиш висловлюватись, була б утілена повною мірою. А своїм дозволом на одруження я б не уник твоїх докорів, адже ти однаково намагаєшся довести, нібито в тому, що ти не одружився, в будь-якому разі винен я. Проте загалом у цьому випадку, та й у решті випадків також, ти довів мені лише те, що всі мої докори були справедливі й що з-поміж них бракувало тільки одного, особливо справедливого, а саме: докору за нещирість, за облесливість, за паразитизм. Якщо я не дуже помиляюся, ти паразитуєш на мені й самим цим листом».