Перші чотирнадцять днів батьки не зважувалися зайти до його кімнати, і Ґреґор часто чув, як вони хвалили сестру, що та опікується ним, — хоч раніше не раз лаяли, що з неї нема ніякої користі. Тепер вони обоє — і батько, й мати — чекали перед Ґреґоровою кімнатою, поки сестра прибирала там, і як тільки вона виходила, вимагали докладно розповісти, який вигляд має кімната, що Ґреґор їв, як він цього разу поводився і чи йому, бува, не стало краще. Та минув якийсь час, і мати захотіла сама відвідати Ґреґора, але батько з сестрою розраяли її: Ґреґорові, що дуже уважно слухав розмову, їхні докази видалися цілком слушними. Та згодом її вже доводилося стримувати силоміць; Ґреґор чув, як вона кричала: «Пустіть мене до Ґреґора, він же мій нещасний син! Невже ви не розумієте, що я мушу піти до нього?». І думав, що, може, краще було б, якби мати справді заходила, звичайно, не щодня, але хоч раз на тиждень; вона ж бо дала б усьому лад набагато ліпше, ніж сестра, яка попри всю свою мужність була ще тільки дитиною і, власне, чи не з самої лише дитячої легковажності взялася до такої роботи.
Невдовзі Ґреґорове бажання здійснилося: він побачив матір. Удень з поваги до батьків він не хотів показуватись у вікні, по кількох квадратних метрах підлоги багато не налазишся, лежати нерухомо набридало вночі так, що він на ледве міг дочекатися ранку, їжа теж скоро перестала давати йому хоч якесь задоволення, тож врешті він знайшов собі іншу розвагу: лазив вздовж і впоперек по стінах та по стелі. Особливо любив він приліплюватись до стелі; це було зовсім не те, що лежати на підлозі; легше дихалось, по тілі пробігали мурашки; і бувало так, що Ґреґор майже в щасливому забутті несподівано для самого себе пускався лапками стелі й летів на підлогу. Але тепер він, звичайно, володів своїм тілом набагато краще, ніж раніше, тому, падаючи навіть із такої висоти, не забивався. Сестра відразу зауважила, яку розвагу знайшов для себе Ґреґор, — на стіні подекуди позалишалися клейкі сліди від його лапок, — і тоді їй спало на думку забрати з кімнати меблі, насамперед скриню та письмовий стіл, щоб Ґреґор мав більше місця лазити. Сама сестра не здатна була повиносити їх, батька вона не зважилася попросити, а служниця їй не могла допомогти; ця дівчина, якій ледве минув шістнадцятий рік, мужньо залишилась у них після звільнення куховарки, але випросила для себе пільгу: завжди замикатись на кухні і відчиняти тільки в нагальних випадках. Тому сестрі не залишалося нічого іншого, як покликати на допомогу матір, коли батька не буде вдома. Мати схвильовано загомоніла з радощів, підійшла до дверей, але на порозі замовкла. Звичайно, спершу сестра сама заглянула до кімнати, чи там усе як слід, а вже потім упустила матір. Ґреґор квапливо зсунув простирадло ще нижче і позбирав ще більше в згортки, аби здалося, що його хтось випадково накинув на канапу. Ґреґор цього разу не виглядав із-під простирадла: хай уже він сьогодні не побачить матері, зате хоч знатиме, що вона в кімнаті.
— Заходьте, його не видно, — мовила сестра, мабуть, ведучи матір за руку.
Ґреґор чув, як вони, дві слабосилі жінки, зрушили з місця досить-таки важку скриню, і як сестра весь час намагалася взяти на себе більшу вагу, не слухаючи матері, яка боялася, щоб дочка не підвередилася. Морочились вони довго, десь із чверть години, а потім мати сказала, що, може, краще залишити скриню на місці, бо вона надто важка, і їм годі впоратися, поки прийде батько, а покинута напівдорозі, вона заважатиме ще більше: до того ж, хтозна, чи Ґреґорові ліпше буде в порожній кімнаті. Її саму, навпаки, голі стіни пригнічували, то чи не буде те саме й Ґреґорові? Адже він давно звик до меблів і в порожній кімнаті почуватиметься самотнім.
— І чи не вийде, — додала тихо мати, вона взагалі говорила майже пошепки, наче не хотіла, щоб Ґреґор, який причаївся хтозна-де, чув навіть її голос, а що він не розуміє слів, мати була певна, — чи не вийде, що ми, забравши меблі, тим самим ніби покажемо Ґреґорові, що втратили надію на його одужання й остаточно полишили на самого себе? Мені здається, що краще не чіпати в кімнаті нічого, хай Ґреґор, коли він знову повернеться до нас, знайде все на своєму місці, так йому легше буде забути те, що сталося.
І тоді Ґреґор збагнув, що, втративши людську мову і ведучи таке самотнє життя в сім’ї, він за ці два місяці відбився й глузду: бо ж хіба інакше він міг би щиро забажати, щоб його кімнату спорожнили? Невже йому справді захотілося, щоб його теплу, гарно обставлену родинними меблями кімнату обернули на порожню коробку, в якій він хоч і міг би вільно лазити, куди хотів, але водночас швидко й цілковито забув би, що колись був людиною? Він і так уже почав усе забувати, і тільки материн голос, якого давно не чув, вернув його до пам’яті. Хай нічого не забирають, хай усе залишиться, як є — без цілющого впливу меблів з ним хтозна-що станеться, а що вони заважають йому по-дурному лазити куди очі бачать, то це невелика шкода, а навіть краще.
Та, на жаль, сестра була іншої думки; вона звикла, щоправда, не зовсім безпідставно, виступати перед батьками великим авторитетом у Ґреґорових справах, то ж і тепер, вислухавши материну пораду, заявила, що треба зробити якраз навпаки: винести не тільки скриню та письмовий стіл, як думалося спочатку, а й решту меблів, окрім справді необхідної Ґреґорові канапи. Звичайно, сестра наполягала на своєму не тільки через дитячу впертість та несподівано й важко здобуту за останній час самовпевненість, а й тому, що справді бачила, як багато Ґреґорові треба місця, щоб він міг лазити собі, де схоче, а меблями він, як видно, зовсім не користується. А може, тут певну роль відіграла нестримна уява, властива дівчатам її віку, яка в кожній події шукає для себе задоволення і яка й підбила Ґрету зробити Ґреґорову тюрму ще страшнішою, щоб потім мати змогу ще більше йому прислужитися. Бо до кімнати, де Ґреґор сам-один лазить по голих стінах, мабуть, ніхто, крім Ґрети, не зважиться зайти.
Так мати й не зуміла переконати сестру, бо від хвилювання почувала себе в цій кімнаті непевно; вона скоро замовкла і знову з усієї сили взялася до скрині. «Ну, без скрині ще в крайньому разі можна обійтися, — подумав Ґреґор, — але вже письмовий стіл конче треба залишити». І тільки-но жінки, крекчучи від натуги, вибралися із скринею за поріг, Ґреґор висунув голову з-під канапи, щоб поглянути, чи не можна обережно і якомога делікатніше порятувати від них письмовий стіл. Та, на жаль, мати перша вернулася назад — Ґрета тим часом у сусідній кімнаті марно намагалася сама зрушити скриню з місця, обхопивши її руками. А мати ж не звикла до Ґреґорового вигляду, їй могло б стати зле, якби вона побачила його, тому Ґреґор злякано позадкував під канапу. Але мати помітила, як заворушилося простирадло, вона зупинилась, хвильку постояла і тихо вийшла з кімнати.
Хоч Ґреґор весь час і переконував себе, що нічого особливого не сталося, просто мати й сестра трохи переставили меблі, проте, як він швидко переконався, їхнє вештання, перемовляння, рипіння меблів, весь цей гармидер дратував його. Він щулився під канапою, тулився до підлоги і бачив уже, що довго не витримає. Вони спустошували йому кімнату, забирали все, що він любив; скриню, в якій лежав лобзик та інше начиння, вже винесли; тепер зрушили з місця письмовий стіл, що за довгий час міцно вгруз у підлогу; біля цього столу Ґреґор працював, як був студентом комерційного училища, готував уроки, як учився в середній школі, ба навіть, як ходив іще до початкової школи, — тепер він справді не мав більше часу думати про добрі наміри матері та сестри, він, власне, майже забув про їхню присутність, бо вони потомилися і працювали мовчки, тільки чути було важкий тупіт їхніх ніг.
І він вискочив з-під канапи — мати й сестра саме відсапувалися у вітальні, спершись на письмовий стіл, — і заметушився по кімнаті, не знаючи, що йому найперше рятувати. Тоді йому впав у вічі портрет дами в хутрах, що висів на порожній уже стіні; він мерщій виліз на стіну і притиснувся до скла, яке його добре тримало і приємно холодило гарячий живіт. Принаймні цей портрет, який Ґреґор увесь затулив собою, в нього вже напевне ніхто не забере. Голову він повернув до дверей вітальні, щоб бачити, як заходитимуть мати й сестра.
