Один пасок, призначений для руки, порвався — мабуть, солдат затяг його надто туго. Він показав офіцерові відірваний шматок і попросив допомогти. Офіцер таки підійшов до нього; повернувши голову в бік мандрівника, він сказав:
— Машина дуже складна, часом то те, то те рветься або ламається; але це не має збивати з пуття, коли давати їй загальну оцінку. До речі, паску можна знайти заміну відразу; зараз я скористаюся ланцюгом; щоправда, права рука вібруватиме вже не так м'яко. — І, закріплюючи ланцюга, додав: — Тепер нам кошти на утримання машини виділяють дуже обмежені. При колишньому коменданті я міг вільно розпоряджатися готівкою, призначеною лише на такі витрати. Тут був склад, де зберігалися найрізноманітніші запасні частини. Сказати правду, я гроші просто-таки тринькав — тобто тринькав колись, не тепер, як це стверджує новий комендант; він тільки й шукає приводу, щоб скасувати колишні порядки. Тепер кошти на утримання машини в його руках, і коли я посилаю кого-небудь по новий пасок, то від мене як доказ вимагають порваного, і надійде новий аж за десять днів, та ще й гіршої якості, ні на що не придатний. А як я доти працюватиму на машині без паска — те нікого не цікавить.
Мандрівник міркував: «Рішуче втручатися в чужі справи — це завжди ризик». Він не мешкав ані в цій виправній колонії, ані в країні, якій колонія належала. Щойно він спробує засудити таку страту чи, тим більше, стати їй на заваді, як йому скажуть: «Ти тут — чужоземець, отож помовч». На це він не матиме нічого заперечити, а лише зможе додати, що в цьому випадку не розуміє навіть сам себе, адже подорожувати він пустився тільки задля того, щоб побачити світу, але в жодному разі не задля того, щоб змінювати правосуддя в чужих країнах. Щоправда, обставини тут складалися надто вже спокусливі. Несправедливість судочинства й жорстокість страти не викликали сумніву. Ніхто не міг звинуватити мандрівника в корисливості, адже засуджений не був йому ані знайомий, ані земляк, та й узагалі не викликав жодного співчуття. Зате мандрівник мав рекомендації високих установ, приймали його тут з великою шанобою, навіть запросили на цю страту, і це свідчило, мабуть, про те, що від нього очікують відгуку про місцеве судочинство. Це скидалося на правду, тим більше, що новий комендант — у чому він, мандрівник, переконався аж надто добре — прихильником такого судочинства не був і до офіцера ставився майже вороже.
Зненацька мандрівник почув крик розлюченого офіцера. Той саме запхав — не без зусиль — до рота засудженому повстяного шпеника, аж раптом засуджений, не годен стримати нудоту, заплющив очі й почав блювати. Офіцер притьма смикнув його зі шпеника вгору, щоб повернути обличчям до ями, та було пізно: блювотина вже потекла на машину.
— Це комендант у всьому винен! — кричав офіцер, нестямно торгаючи латунні штанги. — Машину мені загиджують, як свинарник! — Тремтячими руками він показував мандрівникові на те, що сталося. — Хіба я годинами не втовкмачував комендантові, що за день до виконання вироку годувати засудженого треба припинити?! Але ж прибічники нового, м’якого курсу думають інакше. Перед тим, як засудженого вести сюди, комендантові панії напихають його солодощами. Усе життя чоловік харчувався смердючою рибою, а тепер мусить їсти солодощі! Та це ще півбіди, щодо цього я не мав би нічого проти, але чому ніяк не придбають нову повсть? Я ж бо прошу його про це вже цілих три місяці! Хіба можна без огиди взяти до рота оцей кляп, обсмоктаний і покусаний перед смертю доброю сотнею людей?!
Засуджений поклав голову на ложе, і вигляд він мав сумирний; солдат уже заходився обтирати машину сорочкою засудженого. Офіцер підійшов до мандрівника, який, ніби щось запідозривши, ступив крок назад; але офіцер узяв його за руку й потяг убік.
— Хочу сказати вам кілька слів конфіденційно, — промовив він. — Ви ж бо дозволите?
— Звичайно, — відповів мандрівник, слухаючи з опущеними очима.
— Це судочинство й така страта, бути свідком якої вам випала щаслива нагода, тепер у нашій колонії не має жодного відвертого прихильника. Лише я виступаю на їхній захист і водночас на захист спадщини колишнього коменданта. Про подальше вдосконалення цього судочинства мені тепер і думати зась, усі свої сили я кладу на збереження того, що є. Поки жив попередній комендант, у колонії було повно його прихильників; сила переконання, яку він мав, почасти властива й мені, одначе влади його я не маю, анітрохи; тому його прихильники зачаїлися, їх ще багато, але ніхто з них у цьому не зізнається. Якщо ви сьогодні, тобто в день страти, зайдете до чайної і прислухаєтесь до розмов, то почуєте, либонь, тільки двозначні натяки. То все — прихильники коменданта колишнього, але при нинішньому з його нинішніми поглядами мені з тих прихильників пуття ніякого. Тож я питаю вас: невже через отакого коменданта з його жіноцтвом, під п’ятою якого він ходить, оця справа всього життя, — він показав на машину, — має пропасти? Хіба можна таке допустити? Навіть коли ви — чужоземець і приїхали на наш острів усього-на-всього на кілька днів! А гаяти часу не можна, проти мого правосуддя тут щось замишляють; у комендатурі вже збирають якісь наради, й мене на них не запрошують; навіть цей ваш візит, як на загальну ситуацію, мені видається досить показовим; самі бояться й посилають спершу вас, чужоземця… А як зовсім по-іншому відбувалася страта в минулі часи! Уже за день до виконання вироку всю долину заповнювали люди; всі сходилися лише задля такого видовища; рано-вранці з’являвся комендант зі своїми паніями; весь табір будили фанфари; я доповідав про цілковиту готовність; усе товариство — не прийти не мав права жоден високий чиновник — розташовувалося навколо машини; оця купка плетених крісел — жалюгідні рештки тих часів. Свіжоначищена машина виблискувала, перед виконанням вироку я майже щоразу брав нові запасні частини. На очах у сотень людей — глядачі стояли навшпиньках аж до отих он пагорбів — комендант власноруч укладав засудженого під борону. Те, що тепер доручають робити простому солдатові, належало до почесних обов’язків голови суду, тобто мене. І ось страта починалася! Жоден розлад не порушував роботи машини. Дехто на неї вже й зовсім не дивився, а лежав із заплющеними очима на піску; усі знали: нарешті настав момент справедливості. У тиші було чути лише стогін засудженого, притлумлений повстю. Нині машина вже не в змозі видавити із засудженого такий глибокий стогін, щоб його не заглушила повсть; а тоді із зубців-пер борони скрапувала їдка рідина, яку тепер застосовувати забороняють. І ось наставала година! Годі було задовольнити прохання всіх тих, хто хотів подивитися на дійство зблизька. Комендант розважливо давав вказівку пропускати наперед дітей; сам я, з огляду на мої обов’язки, завжди мав можливість лишатися поблизу машини; частенько я сидів он там навпочіпки й у кожній руці тримав по маленькій дитині. Ох, як же всі ми намагалися піймати на змученому виду момент просвітління, як підставляли свої обличчя сяєву тієї нарешті досягнутої й уже згасаючої справедливості! Ото були часи, друже мій!
Офіцер вочевидь забув, хто перед ним стоїть; він обійняв мандрівника й поклав йому на плече голову. Мандрівник непомалу розгубився й терпляче поглядав поверх офіцера. Солдат почистив машину й на завершення витрусив з бляшанки в миску рештки рисової каші. Щойно засуджений, який, здавалося, вже цілком оговтався, це завважив, він одразу потягся язиком до каші. Солдат раз у раз його відтручував (кашу мали залишити, мабуть, на пізніше), однак поводився, певна річ, теж непристойно, бо запускав у кашу свої брудні руки й запихався нею на очах у зголоднілого засудженого.
Офіцер хутко опанував себе.
— Я не хотів вас розчулити абощо, — сказав він. — Я розумію, пояснити тепер, як воно було за тих часів, неможливо. А втім, машина й далі працює і промовляє сама за себе. Вона промовляє за себе, навіть коли стоїть у цій долині сама. І насамкінець мертве тіло зрештою щоразу так само незбагненно плавно падає в яму, хоч її, на відміну від тих часів, уже й не обліплюють зусібіч, як мухи, сотні людей. Тоді нам навіть довелося поставити навколо ями міцний бар’єр, тепер його давно вже знесли.
