Одразу після привітання — сідати у фотель, куди запросив його K., не було часу — дядько попросив свого небожа про коротку розмову віч-на-віч.

— Вона конче потрібна, — важко відсапувався він, — для мого спокою.

К. миттю вислав з кімнати служника, наказавши нікого не впускати.

— Йосифе, що я чую? — запитав дядько, коли вони залишились на самоті, й сів на стіл, підмостивши під себе, не дивлячись, різноманітні папери, щоб вигідніше сидіти. К. мовчав, він знав, що буде далі, але, раптом розслабившись після напруженої роботи, нараз віддався приємній утомі, дивлячись у вікно на протилежний бік вулиці, дарма що з місця, де він сидів, можна було побачити лише малий трикутник, частину глухої стіни між двома вітринами.

— Ти дивишся у вікно! — закричав дядько, здіймаючи руки. — Йосифе, ради Бога, відповідай мені! Це правда, невже це таки правда?

— Любий дядьку, — відповів K., струшуючи власну розвіяність, — я навіть не знаю, чого ти від мене хочеш.

— Йосифе, — застережливо мовив дядько, — наскільки я знаю, ти завжди казав мені правду. Тож чи треба твої останні слова розуміти тепер як лихий знак?

— Я вже здогадуюсь, чого ти хочеш, — покірливо мовив K., — ти, напевне, почув про мій процес.

— Так, — відповів дядько, поволі нахиляючи голову, — до мене дійшли чутки про твій процес.

— Від кого? — запитав К.

— Мені написала Ерна. Хоч вона й не спілкується з тобою, а ти, на жаль, не часто про неї згадуєш, але таки довідалась. Сьогодні я отримав листа від неї і, звичайно, відразу ж примчав сюди. Інших причин я не мав, але, здається, досить і цієї. Я тобі зараз прочитаю те місце, де пише про тебе. — Дядько витяг листа з кишені. — Ось воно. Вона пише: «Я вже давно не бачила Йосифа, на тому тижні заходила до банку, але Йосиф був такий заклопотаний, що я так і не потрапила до нього. Я прочекала майже цілу годину й була змушена йти додому, бо в мене мав починатись урок музики. Я б так хотіла з ним поговорити, але, можливо, ще колись трапиться нагода. На мої іменини він приніс мені велику коробку шоколадних цукерок, був дуже милий і люб’язний. Я тоді забула написати вам про це, а тепер, як ви запитали, пригадала. А шоколад, щоб ви знали, зникає, коли живеш у пансіоні, дуже швидко, ледве встигаєш усвідомити, що тобі подарували шоколад, як його вже нема. Але про Йосифа я вам хочу ще дещо написати. Я вже казала вам, що в банку мене до нього не пустили, бо він саме розмовляв із якимсь добродієм. Спокійно почекавши з півгодини, я запитала служника, чи довго ще триватиме розмова. Той відповів, що, напевне, так, бо, мабуть, ідеться про процес, який провадять проти пана прокуриста. Я запитала, що це за процес і чи служник часом не помиляється, але він запевнив, що ні, процес таки тягнеться, і то дуже важкий процес, а більше йому нічого не відомо. Він і сам з радим серцем допоміг би панові прокуристові, бо то добрий і справедливий чоловік, проте не знає, з якого боку братись, і йому лише хотілося б, щоб до справи втрутились якісь впливові люди. А таке, безперечно, станеться, і процес, зрештою, матиме втішний кінець, але поки що, як можна виснувати з настрою пана прокуриста, йому доводиться сутужно. Я, звісно, не надавала цим словам великої ваги, намагалася заспокоїти простосердого служника, заборонила йому розповідати комусь про це і вважала, ніби все те — балачки. А проте було б, мабуть, добре, якби ти, таточку, приїхавши наступного разу до міста, довідався про цю справу — адже тобі неважко докладно все з’ясувати і, коли справді виникне потреба, втрутитись, спираючись на свої численні та впливові зв’язки. А якщо такої потреби не буде, — напевне, що так, — принаймні твоя донька незабаром матиме нагоду пригорнутись до тебе і звеселити твоє серце». Добра дитина, — закінчив читати листа дядько і стер кілька сльозинок на очах. К. кивнув головою, закрутившись серед усякого дріб’язку, останнім часом він цілковито забув про Ерну, забув навіть про її день народження, а оті шоколадні цукерки вона просто вигадала, щоб захистити його перед дядьком та тіткою. Та вигадка дуже зворушлива, і навіть театральні квитки, що їх К. надумав раз у раз посилати відтепер дівчині, не зможуть винагородити її за виявлену шляхетність, але ходити до пансіону й розмовляти з малою вісімнадцятирічною гімназисткою К. не мав тепер ніякої охоти.

— Ну, а тепер що скажеш? — запитав дядько, що, прочитавши листа, забув про свій поспіх та збудження і, здавалось, узявся перечитувати його.

— Так, дядьку, це правда.

— Правда? — підскочив дядько. — Що правда? Як воно може бути правдою? Що це за процес? Сподіваюсь, не кримінальний?

— Кримінальний, — відповів К.

— І ти спокійно сидиш отут, коли в тебе на шиї кримінальний процес? — обурився дядько, ненастанно підвищуючи голос.

— Що менше я клопотатимусь, то більше шансів, що процес закінчиться добре, — втомлено відказав K., — тут не треба боятися.

— Це мене не заспокоїть! — загорлав дядько. — Йосифе, любий Йосифе, подумай про себе, про своїх родичів, про наше добре ім’я. Досі ти був честю нашої родини, і не можна, щоб ти став її ганьбою. Твоя поведінка, — він дивився на К., нахиливши голову вбік, — мені не подобається, звинувачений, якщо він невинний і ще не зневірився, так не поводиться. Швиденько розкажи мені, про що йдеться, щоб я міг допомогти тобі. Напевне, щось пов’язане з банком?

— Ні, — відповів Йосиф і підвівся. — Любий дядьку, ти розмовляєш надто голосно, служник, напевне, стоїть під дверима і слухає. Мені це прикро. Краще ходімо куди-небудь, і я тоді відповім, як зможу, на всі твої запитання. Я дуже добре знаю, чим я зобов’язаний своїй родині.

— Правильно, — схвалив дядько, — дуже правильно, тільки поквапся, Йосифе, поквапся!

— Я ще маю дати кілька розпоряджень, — мовив К. і по телефону покликав до себе свого заступника, той майже одразу прийшов. Дядько, ще досі збуджений, показував заступникові рукою, що К. гукав його, в чому, зрештою, й так не було жодного сумніву. K., стоячи коло столу, тихим голосом, показуючи ті або ті документи, пояснив молодикові, що тут треба доробити ще сьогодні за його відсутності, заступник слухав незворушно, проте уважно. Дядько заважав їм, бо спершу, вирячивши очі й нервово покусуючи губи, стояв поряд, хоча й не слухав, — заважав уже сам його вигляд. Далі він став походжати по кімнаті, інколи зупиняючись то перед вікном, то перед картиною, і вряди-годи вигукував:

— Для мене це незбагненна річ! — Або: — А тепер скажи мені, що нам діяти далі?

Молодик удавав, ніби нічого не помічає, спокійно дослухав усі настанови K., занотував щось і пішов, уклонившись і K., і дядькові, що, до речі, якраз повернувся до нього плечима, визирав з вікна і, випроставши руки, жмакав штори. Щойно зачинилися двері кабінету, як дядько закричав:

— Нарешті той писарчук забрався і нам уже можна йти! Нарешті!

На жаль, ніяк не щастило вблагати дядька нічого не розпитувати про процес у вестибюлі, де ходили окремі службовці та служники і де саме тієї миті крутився й заступник директора.

— Отже, Йосифе, — заговорив дядько, — ледве помітно відповівши на шанобливі уклони навколишніх, — тепер скажи мені відверто, що це за процес.

К. зронив кілька незначущих зауважень, на мить засміявся і лише на сходах пояснив дядькові, що нічого не хотів казати перед людьми.

— Правильно, — схвалив дядько, — а от тепер кажи. — Дядько слухав, схиливши голову й квапливо попахкуючи сигарою.

— Передусім, дядьку, — мовив K., — це не такий процес, який розглядає звичайне правосуддя.

— Це вже погано, — зітхнув дядько.

— Чого? — подивився на дядька К.

— Думаю, погано, — проказав дядько знову. Тепер вони вже стояли за дверима банку на сходах, але портьє, здається, нашорошив вуха, і К. потяг дядька вниз, жвавий вуличний рух підхопив їх. Дядько, вчепившись за К., уже не розпитував так настирливо про процес, якийсь час вони йшли навіть мовчки.

— Що, власне, сталося? — спитав нарешті дядько і зупинився так раптово, що перехожі, які йшли позаду, злякано відсахнулися. — Такі речі зненацька не стаються, до них готуються дуже довго, мали бути якісь провісники, — чому ти мені нічого не писав? Ти ж знаєш, для тебе я зроблю все, певного мірою я й донині твій опікун і досі я цим тільки пишався. Я, звісно, й тепер допомагатиму тобі, та коли процес уже йде, допомагати ой як важко. Хай там як, а тобі найкраще негайно взяти коротеньку відпустку й приїхати до нас у село. Я аж тепер побачив, що ти трохи змарнів. У селі ти наберешся сили, і це добре, бо попереду в тебе ще великі випробування. Крім того, так ти почасти уникнеш правосуддя. Тут суд має всі можливі засоби впливу і в разі потреби автоматично застосовує їх до тебе, натомість коли ти в селі, треба або делегувати туди судовий орган, або ж впливати там на тебе через листи, телеграф і телефон. Звичайно, сила правосуддя ослабне, і хоч визволення не буде, ти зможеш відітхнути.