— Панно, будь ласка, залишіть нас на хвилину, мені треба поговорити з приятелем про особисті справи.

Дівчина, що й досі схилялася над хворим і саме розгладжувала простирадло під стіною, повернула голову і спокійнісінько відказала:

— Пане, бачите, що він хворий і не може говорити ні про які особисті справи.

Спокій дівчини становив разючий контраст із розгніваним дядьком, що йому спершу неначе аж заціпило, проте невдовзі слова знову лились розбурханим потоком. Дівчина, певне, повторила останні дядькові слова задля зручності вислову, проте неупередженому спостерігачеві вони могли видатись глумом, і дядько, звісно, підскочив мов ужалений.

— Кляте дівчисько! — загорлав він, проте від люті та збудження його крик був досить нерозбірливий. К. перелякався, хоча й сподівався чогось такого, і підбіг до дядька з наміром обома руками затулити йому рота. На щастя, за дівчиною підвівся на ліжку хворий, дядько похмуро скривився, ніби ковтнув щось огидне, і сказав уже спокійніше: — Ми, звичайно, ще не втратили розуму; чогось неможливого я б не вимагав. А тепер, будь ласка, ідіть!

Дівчина випросталась коло ліжка, всім тілом обернувшись до дядька, і К. здалося, ніби він помітив, як вона погладила адвокатові руку.

— При Лені можна казати все, — озвався хворий, і в його голосі безперечно вчувалось наполегливе прохання.

— Ідеться не про мене, — пояснив дядько, — ця таємниця не моя. — І він обернувся, наче передумав говорити, проте часу на роздуми він, власне, й не мав.

— Про кого ж тоді йдеться? — запитав адвокат кволим голосом, знову лягаючи на подушки.

— Мого небожа, — відповів дядько, — я от привів його з собою. — І він представив: — Прокурист Йосиф К.

— Ox, — куди жвавіше вимовив хворий, простягаючи руку K., — вибачте, я й не помітив вас. — Лені, вийди, — звернувся він до дівчини, що вже й не боронилась, і подав їй руку, немов у них попереду була довга розлука. — Отже, ти, — нарешті заговорив адвокат до дядька, що, вгамувавши свій норов, підступив трохи ближче, — прийшов не провідати хворого, а в справах. — Мабуть, у гостей сформувалося хибне уявлення про стан хворого, бо адвокат видавався тепер набагато дужчим, він увесь час спирався на один лікоть, що, певне, потребувало значних зусиль, і повсякчас смикав себе за пасмо посередині бороди.

— Відколи та відьма вийшла, тобі наче й здоров’я додалося, — зауважив дядько і пошепки додав: — Б’юсь об заклад, вона підслухає! — Дядько метнувсь до дверей, але там не було нікого, він повернувся, зовсім не розчарований, тільки трохи, правда, пригнічений, немов відсутність підслухачки свідчила про ще більшу підступність.

— Ти просто її не знаєш, — сказав адвокат, облишивши боронити свою доглядачку; либонь, він хотів наголосити, що їй не потрібен захист. Але потім заговорив куди люб’язнішим тоном: — Що стосується справи твого шановного небожа, то я, зрештою, був би щасливий, якби мені вистачило сили для цього надзвичайно складного завдання; я дуже й дуже боюсь, що сили мені забракне, але, хай там що, я таки спробую; якщо моєї сили не стане, можна звернутись до когось іншого. Як по щирості, я так зацікавився цією справою, що мені, певне, було б несила зректися бодай малої участі в ній. Якби моє серце не витримало, я принаймні мав би поважну причину відмовитись.

К. навряд чи зрозумів бодай одне слово з цієї промови і подивився на дядька, наче шукаючи в нього пояснень, але той зі свічкою в руках сидів на тумбочці, з якої вже поскидав на килим пляшечки з ліками, кивав головою на кожне адвокатове слово, з усім був згоден і вряди-годи поглядав на К., очима вимагаючи такої самої згоди й від нього. Може, дядько ще раніше розповів адвокатові про процес? Але ж це неможлива річ, події сьогоднішнього вечора засвідчували якраз протилежне.

— Не розумію… — нарешті видушив К.

— А може, це я вас не розумію? — запитав адвокат, не менш здивований і збентежений, ніж К. — Я, напевне, трохи поквапився. Про що ви хочете зі мною говорити? Мабуть, про свій процес?

— Звичайно, — відповів дядько й запитав K.: — Чого ж ти тоді хочеш?

— Гаразд, але звідки ви знаєте про мене й мій процес? — не міг вийти з дива К.

— Ах, ось воно що! — засміявсь адвокат. — Я ж таки адвокат, я кручусь поміж судовців, там розмовляють про різні процеси, і найпомітніші з них, надто коли йдеться про небожа мого приятеля, залишаються в пам’яті. Тут нема чого дивуватись.

— Чого ж ти тоді хочеш? — знову запитав К. дядько. — Ти такий неспокійний.

— Ви знаєтеся з судовцями? — запитав К.

— Атож, — кивнув адвокат.

— Ти запитуєш, наче дитина, — дорікнув дядько.

— З ким же я маю знатись, як не з людьми свого фаху? — додав адвокат. Його відповідь видавалася такою неспростовною, що К. промовчав. «Таж ви працюєте в палаці правосуддя, а не в канцелярії на горищі», — хотілося сказати йому, проте він не мав сили навіть розтулити рота. — Подумайте про те, — провадив адвокат далі таким тоном, неначе він мимохідь і без усякої потреби пояснював щось очевидне, — подумайте про те, що завдяки такому спілкуванню я можу неабияк допомогти своїм клієнтам, і то багатьма способами, — про таке, власне, не варто й розводитись. Звичайно, тепер унаслідок хвороби я трохи відстав від життя, але ж мене провідують мої добрі приятелі з апарату правосуддя і про дещо я таки дізнаюся. Дізнаюся, може, навіть більше, ніж той, хто з найміцнішим здоров’ям цілий день просиджує в суді. От, скажімо, саме цієї миті мене провідує любий приятель, — дядько показав рукою в темний закуток.

— Де ж він? — з несподіванки майже брутально запитав його К. Він невпевнено озирнувся: маленька свічечка аж ніяк не спромагалась освітити протилежну стіну. А в кутку й справді щось заворушилось. Дядько високо підняв свічку, і тепер можна було добачити, як там за невеличким столиком сидить літній добродій. Він, напевне, й не дихав, якщо так довго про нього ніхто й не здогадувавсь. А тепер він повагом підвівся, вочевидь незадоволений тим, що на нього звернули увагу. Здавалося, ніби він руками, ворушачи ними, наче куцими крильцями, хоче відборонитись від будь-яких знайомств та привітань, ніби він нізащо не хоче заважати решті людей своєю присутністю й наполегливо просить, щоб його знову повернули в темряву й забули про його існування. Але цього йому вже не дозволили.

— Ваша несподівана поява трохи злякала нас, — сказав адвокат замість пояснення й підбадьорливо моргнув добродієві, щоб той підходив ближче, і незнайомець справді повільно, вагаючись, поводячи очима на всі боки, підступив до них, — пане начальнику канцелярії. Ох, даруйте, я не представив вас, це мій приятель Альберт K., це його небіж, прокурист Йосиф K., а це пан начальник канцелярії, — він був такий люб’язний, що теж провідав мене. Власне, по-справжньому оцінити ці відвідини можуть лиш утаємничені, знаючи, який переобтяжений роботою пан начальник. Але він таки навідався до мене, ми по-дружньому розмовляли, наскільки дозволяла моя хвороба, щоправда, не заборонили Лені приймати відвідувачів, бо нікого й не сподівались, проте тримались думки, що нам треба розмовляти віч-на-віч, аж тут, Альберте, ти грюкнув у двері, пан начальник канцелярії посунувся зі стільцем та столом у закуток, а тепер, проте, виявляється, що нам, можливо, тобто якщо в нас з’явиться бажання, треба обговорити спільну справу і можна зійтися всім докупи. Прошу, пане начальнику канцелярії, — адвокат, схиляючи голову й догідливо посміхаючись, показав на фотель поблизу ліжка.

— На жаль, я ще можу побути лише кілька хвилин, — приязно відказав начальник канцелярії, недбало сідаючи у фотель і дивлячись на годинника, — мене кличуть справи. Але, хай там як, я не можу проминути нагоди познайомитись із приятелем мого приятеля. — Він легенько нахилив голову в бік дядька, що, здається, був дуже задоволений новим знайомством, проте мав таку вдачу, що ніяк не міг виявити запобігливості й покори і через те супроводив слова начальника канцелярії збентеженим, але голосним підсміюванням. Яка прикра мить! К. міг спокійно до всього приглядатися, бо на нього ніхто не звертав уваги, начальник канцелярії — напевне, то була його звичка, яку він виявив лише щойно, — взяв керування розмовою в свої руки, адвокат, чия хвороба, можливо, була тільки приводом спекатись нових відвідувачів, приклавши руку до вуха, уважно слухав, а дядько як свічконос — він утримував свічку в рівновазі на коліні, адвокат не раз занепокоєно поглядав на нього — вже оговтавсь і лише чудувався тому, як своєрідно вимовляє слова пан начальник і якими м’якими хвилястими рухами рук він супроводить їх. К. прихилився до бильця ліжка, начальник канцелярії, либонь, зумисне навіть не дивився на нього, тож К. правив старим тільки за слухача. А втім, він навряд чи й розумів, про що точиться розмова, й думав скорше про дівчину і те, як брутально поставився до неї дядько, згодом про те, чи йому вже не доводилось бачити начальника канцелярії — можливо, навіть на зборах під час першого розслідування. Якщо він, може, й помиляється, то начальник канцелярії, напевне, все-таки був на зборах, ставши десь у першому ряду поміж літніх добродіїв з ріденькими бородами.