Коли я вдруге врятувала теку й обтрусила її від снігу й землі, мужчина вже стояв на ногах. На чорному пальті наліпилося трохи снігу, і він обтріпував припіл, а очей не відривав від папки, яку я тримала міцно, не віддаючи йому.

— Е-е-е… можна? — невпевнено спитав він, виставляючи долоню в чорній рукавичці.

— Що? — здивувалась я.

— Ну… цей…

— А!.. Зараз!

Ще раз обтрусивши течку, я передала її мужчині. Він церемонно вклонився. За цей час загусла темрява, ліхтар загорівся позаду невдачливого пішохода, й мені не видно було його очей, та здалося, що він підсміюється і з власної незграбності, і з моєї загальмованості.

— Дякую, — нарешті сказав він, коли пауза просто непристойно затяглася.

— Прошу.

— Сходинка яка… підла.

Я загиготіла. Уявила собі дорослого дядька, який, мов голопуцьок, розтягнувся на асфальті, й не могла стримати сміху. Він щось пробував сказати, а я лишень відмахувалась і реготала, аж сльози виступили.

— Вибачте… вибачте… — давилася словами.

— Та нічого… я сам… треба частіше під ноги дивитися… Як вас на ім’я й по батькові?

— Наталя Тарасівна.

— А я Ростислав Костянтинович.

— Рос-ти-слав Кос-тян-ти-но-вич, — повторила я, перекочуючи слова в роті, мов горіхи. — Постаралися батьки, вас називаючи. З першої спроби й не вимовиш.

— Що є, те є… А ви не знаєте тут поблизу якого-небудь ресторанчика? Я сьогодні не обідав.

— А он, бачите, за стоянкою…

— Складете мені компанію, рятівнице?

— Зізнаюся вам, — мовила таємничим шепотом, — я сьогодні ще навіть не снідала, тільки чаю похлебтала.

У маленькому ресторанчику, де, наче у їдальні, столики туляться поздовж стін довгої, як кишка, зали, подавали східну кухню. У вітрині ми вибрали смажене м’ясо, до нього дивний різнокольоровий салат, і насамкінець — чай із тістечком. З мене такий їдець, що тістечко, либонь, виявиться зайвим, проте Ростислав Костянтинович наполіг.

Я вперше добре роздивилася супутника: мав дуже світлі, майже прозорі очі, а в них опуклими чорними цятками плавали чоловічки.[3] Темно-русявий чуб підмащений чи то гелем, чи то воском. Тонкий запах одеколону. А руки великі, робочі.

Ми зайняли столик біля вікна, де в чорному квадраті шибки — веселі неонові вивіски крамниць. Сусіди не галасливі, у повітрі літають смачнющі запахи, музика спокійна й тиха, а поруч зі мною — цікавий мужчина в самому розквіті сил.

М’ясо було гаряче й гостре, сливовий соус ледь солодкуватий, а в салаті траплялися пагони пророслої пшениці. В якийсь момент я піймала себе на тому, що зовсім забула про недавні свої страхи.

— Як вам тут? — спитала я, аби щось спитати. Від ситої тісноти у шлунку мене потягло в сон.

— Нічогенько. У нас іще нема таких ресторанчиків, тільки або зовсім дешеві генделики, або вже захмарне дорогі заклади для вибраних.

— У вас — це де?

Він назвав містечко під Києвом. Колись-то я була там. Центральна вулиця, кілька крамниць, школа, лікарня, якісь підприємства. Всього міста — за півгодини пішки перейдеш із кінця в кінець. А ще там є чудове озеро: з одного боку — піщаний укіс, а з іншого — плавні. Верба росте просто з води.

— І ви?..

— Нещодавно, — пояснив мій супутник, — відкрився бетонний завод. Я там технічним директором.

— Серйозна робота. Знавала я одного технічного директора, то він працював по вісімнадцять-двадцять годин на добу.

— І таке буває.

На деякий час запала мовчанка. Я попивала гарячий чай із цитриною, Ростислав Костянтинович уже розправився зі своїм тістечком і пожадливо позирав на моє. Дивина: звідки в худих людей береться такий апетит? Коли я кивнула в бік своєї тарілки, припрошуючи його до частування, супутник без жодних вагань заліз своєю виделкою у тістечко. Це дивним чином зблизило нас і розтопило деяку ніяковість короткого знайомства.

— А вам ніхто не говорив, — раптом вигукнув Ростислав, — що ви схожі на Марію Каллас?

— Оперну співачку? — здивувалася я. Здається, крім горбатого носа і карих очей, грекиня з божественним сопрано нічого спільного зі мною не має. Тим паче, що в мене — абсолютна музикальна глухота.

— Так! — не здавався Ростилав. — Ви мені вельми, вельми її нагадуєте… Я дуже оперу люблю, навіть на «Запорожця за Дунаєм» ходив чотирнадцять разів, хоча, звісна річ, це не…

І він подивився на мене затуманеним поглядом.

Шкода, що у цьому закладі не подавали вина. Спокій огорнув мене, і захотілося отак сидіти довго-довго, з бокалом «Сапераві», з хмелем у чубку, не дослухаючись до ледь чутної мелодії з магнітофона, а легко занурюючись у її хвилі, і ні про що не думати. Напевно, я вигадала собі і таємне послання на дзеркалі, і зсунуті зі звичного місця книжки, і кошмар невпинного переслідування, доскіпливого погляду у спину, — все це лишилося далеко-далеко, за межею реальності, нічним жахіттям сновиди, що прокидається раптом на самому краєчку даху…

— Ви спите? — усміхнувся мій супутник, сьорбаючи з філіжанки несолодкий чай. — Що вам наснилося?

— Мені? О, мені наснилася бетономішалка і чоловік у захисній куртці й червоній касці, який керує процесом…

— Поетично, — іронічно гмикнув мій співрозмовник.

Дівча у білому фартушку змінило диск у магнітофоні. Натиснуло кнопку.

«Я піду в далекі гори,
На широкі полонини,
I попрошу вітру зворів,
Аби він не спав до днини…»

— Приїздіть до мене в четвер у гості, — мовив Ростислав Костянтинович. — Ми робимо таку традиційну вечірку, ми стараємося так щомісяця збиратися своєю компанією, щоб не розгубити зв’язків. Знаєте, усі ж працюють, часу обмаль… Я за вами машину вишлю, ви тільки скажете мені адресу…

* * *

Будинок Ростислава Костянтиновича мав сім кімнат — три на першому поверсі і ще чотири на другому. Проект заморський, бо у нас так не будують: величезна зала, вікна на всю стіну, а решта — кімнатки крихітні, мов номери в готелі. І всюди вбудовані шафи з розсувними — книжечкою — дверима. А зрештою, цей сучасний дім мав загадкову ауру. Вхід центральний, який веде просто до вітальні. З коридорчика біля кухні — вихід у гараж, а вже звідти — ще одні двері надвір. Вітальня розділена двома арками навпіл, і еркер — самі вікна, як на веранді. Звідси — ще одні двері у двір. В коридорчику ще й сходи — в підвал і на другий поверх, і здається: в будинку стільки таємних переходів, що люди можуть нипати ним тиждень, одне з одним так і не зустрівшись.

Компанія зібралася невелика: сам господар, його товариш Ілля Дерихвіст із дружиною Іриною. Вони чи то в школі вчились усі разом, чи то в інституті, обмовилися про це мимохідь, а я не допитувалася. Цікаво було спостерігати за ними: розуміли одне одного з півслова, сміялися на відомі лишень їм жарти, але якось дивним чином примудрилися відлюдькувату мене миттєво втягнути у своє коло.

Запізнився, але все-таки приїхав їхній спільний приятель Пилип на прізвище Прокопович, про якого вони згадували, підсміюючись, що він, певно, сидить у бібліотеці й знову шукає котресь далеке відгалуження свого генеалогічного древа. Ростислав його так і представив — Пилип Прокопович, зробивши особливий наголос на прізвищі.

Останньою влетіла до вітальні дзвінкоголоса Людмила, тоненька й маленька, як дівчинка, скинула берет — і до самого долу посипалося буйне чорнюще волосся, яке ледь кільчилося на скронях, а ззаду під власною вагою зависало прямовисно й тільки поважно гойдалося, коли його власниця робила різкий рух.

— Запізнилася, як завжди! — радісно вигукнула Людмила.

— Причому могла й геть запізнитися на найважливішу церемонію, — суворо пригрозив їй пальцем Ілля. — Ми схилили Наталію Тарасівну до того, щоб перейти на «ти». І маємо за це випити.

— Секунду! — вигукнула Людмила. — Я до вас приєднаюся — тільки роззуюся.

вернуться

3

Чоловічки — зіниці.