Він пильно роздивився отриману в руки річ — від мідної основи до свинцевого наконечника.

— О боги, важкий! І довгий! Мабуть, якщо в когось таким стрельнути, він уже не встане.

— Так. Патрон — небезпечна річ. Але й красива. Показати тобі фокус?

— Авжеж.

Я забрав у нього патрон і став перекочувати його з кісточки на кісточку. Мої пальці хвилеподібно здіймалися й опадали. Малий Білл зачаровано дивився широко розплющеними очима.

— Як ти це робиш?

— Так само, як усі люди щось роблять, — відповів я. — Практика.

— А мене навчиш?

— Дивитимешся уважно — сам зрозумієш, як це робиться. Ось він є… а ось уже нема. — Я сховав патрон так швидко, що він зник, а сам при цьому думав про Сюзен Дельґадо (як, власне, й завжди думатиму в майбутньому, коли виконуватиму цей фокус). — А ось він знову тут.

Патрон танцював швидко… потім повільно… потім знову швидко.

— Води за ним очима, Білле, і спробуй зрозуміти, як я змушую його зникнути. Не відводь погляду. — Я стишив голос до заспокійливого бурмотіння. — Стеж… стеж… стеж. Тобі хочеться спати?

— Трошечки, — сказав Білл. Його очі поволі заплющувалися, потім повіки знову піднялися. — Я вчора вночі погано спав.

— Справді? Дивись, як він зникає. Дивись, як виринає. Зникає, а потім… знову прискорюється, дивись.

Вперед-назад бігав патрон. Віяв вітер, заколисуючи мене так само, як Білла заколисував мій голос.

— Спи, якщо хочеш, Білле. Слухай вітер і спи. Але й мій голос теж слухай.

— Я чую тебе, стрільцю. — Його очі знову заплющилися і цього разу вже не розплющувалися. Руки він тримав кволо зчепленими на колінах. — Дуже добре тебе чую.

— Ти бачиш патрон, адже так? Навіть із заплющеними очима.

— Так… але тепер він більший. Спалахує, мов золото.

— Справді?

— Так…

— Занурюйся глибше, Білле, але слухай мій голос.

— Я чую.

— Я хочу, щоб ти звернув свої думки до минулого вечора. Думки, очі й вуха. Зробиш це?

Його чоло прорізала зморшка.

— Я не хочу.

— Не бійся, ти в безпеці. Усе це вже в минулому. До того ж я з тобою.

— Ти зі мною. І в тебе револьвери.

— Атож. З тобою нічого не станеться, поки ти чуєш мій голос, бо ми разом. Я подбаю про тебе. Ти це розумієш?

— Так.

— Твій тато сказав тобі заночувати під зорями, правильно?

— Еге ж. Ніч мала бути тепла.

— Але насправді його спонукало до цього щось інше?

— Так. То було через Елрода. Одного разу він підняв кицьку з барака за хвіст і крутив її в повітрі, після того вона втекла й не повернулася. Іноді він тягає мене за волосся і співає «Хлопчика, який любив Дженні». Тато не міг йому завадити, бо Елрод здоровенний. А ще в нього ніж у чоботі. Він міг ним кого завгодно підрізати. Але до звірюки він не дістався. — Його стиснуті руки посмикувалися. — Елрод мертвий, і це добре. Решти шкода… і тата мого, не знаю, що я без нього робитиму… але щодо Елрода я радий. Більше він мене не дражнитиме. Більше не налякає. Я радий, так.

Отож він справді знав більше, ніж йому дозволяла пригадати верхівка айсберга свідомості.

— Зараз ти на вигоні.

— На вигоні.

— Під ковдрою та шинні.

— Шедді.

— Під ковдрою та шедді. Ти не спиш, можливо, дивишся на зорі, на Стару Зорю й Стару Матір…

— Ні, я спав, — заперечив Білл. — Але мене розбудили крики. Крики з барака. І звуки боротьби. Щось ламалося. І щось ревло.

— Білле, що ти зараз робиш?

— Іду до барака. Мені страшно, але тато… там мій тато. Я зазираю у вікно на дальньому кінці. Воно затягнуте промасленим папером, але я добре крізь нього бачу. Більше, ніж хочу бачити. Бо я бачу… я бачу… містере, можна я прокинуся?

— Ще ні. Пам’ятай, що я з тобою.

— Містере, а ви витягли револьвери? — Він увесь тремтів.

— Так. Щоб захистити тебе. Що ти бачиш?

— Кров. І звіра.

— Що це за звір, можеш сказати?

— Ведмідь. Такий високий, що голова торкається стелі. Він іде серединою барака… між ліжками, на задніх ногах… і хапає чоловіків… хапає чоловіків і роздирає їх на шматки величезними довгими лапами з пазурами… — З-під заплющених повік потекли по щоках сльози. — Останнім був Елрод. Він побіг до чорного ходу… де за дверима лежить купа дров… а коли зрозумів, що тварюка схопить його до того, як він відчинить двері й вискочить, то розвернувся, щоб прийняти бій. У нього був ніж. Він замахнувся, щоб ударити звіра…

Повільно, немов під водою, права рука хлопчика піднялася з колін, де лежала досі. Пальці були стиснуті в кулак. Білл зробив нею випад, наче бив ножем.

— Ведмідь схопив його за руку й відірвав її від плеча. Елрод закричав. Він кричав, наче кінь, якого я одного разу бачив, коли той вступив у кротову нору і поламав ногу. Тварюка… вона вдарила Елрода по лиці його власною рукою. Бризнула кров. Сухожилля довгими нитками хляснули на шкіру. Елрод упав спиною на дверей і почав сповзати. Ведмідь ухопив його, підняв і вгризся йому в шию… а потім той звук. Містере, воно відкусило Елроду голову. Я хочу прокинутися. Будь ласка.

— Ще трохи. Що ти після цього зробив?

— Побіг. Хотів було до садиби, але сей Джеферсон… він… він…

— Він що?

— Вистрелив у мене! Думаю, він не хотів. Просто побачив мене краєм ока і подумав… я почув, як повз мене вжикнула куля. Вжжж! Ось як близько вона була. Тому я побіг у загін. Проліз між жердинами. Поки ліз, почув ще два постріли. І крики. Я не озирався, але знав, що то кричав сей Джеферсон.

Про це ми знали зі слідів і залишків: як істота вибігла з барака, як вона схопила чотиристріл і зігнула ствол, як роздерла хазяїну ранчо черево, витягла кишки й закинула тіло в барак до робітників. Куля, котру сей Джеферсон випустив у Малого Білла, врятувала хлопчику життя. Якби не вона, він би побіг прямісінько до садиби і втрапив у лапи до звіра разом з жінками Джеферсона.

— Ти біжиш у сарай, де ми тебе знайшли.

— Еге ж, біжу. І ховаюся під збруєю. Але потім чую… як воно йде.

Він знову виповідав свої спогади в теперішньому часі, й слова текли повільніше. Раз у раз їх переривали схлипи. Я знав, що йому боляче, бо пригадувати кошмари завжди болісно, проте наполягав. Я мусив, бо те, що сталося в тому покинутому сараї, було важливо, і Малий Білл був єдиним живим очевидцем. Двічі він спробував у своїй оповіді перейти до тодішнього стану подій, до минулого часу. Це було ознакою того, що він намагається самотужки вийти з трансу, тому я повів його глибше. І врешті-решт отримав повну картину.

Увесь жах, який він відчув при наближенні потвори, що порохкувала і відсапувалася. Те, як мінялися звуки, перетікаючи в гарчання кота. Один раз він проревів, сказав Малий Білл, і коли він почув цей звук, то напудив від страху в штани. Не втримався. Він чекав, коли кіт зайде в сарай, знаючи, що той унюхає його у схованці (за запахом сечі), але кіт не зайшов. Стояла тиша… тиша… а тоді вереск.

— Спочатку верещав кіт, потім крик змінився на людський. Високий, наче жіночий, та потім став нижчати й перетворився на чоловічий. Воно волало і волало. Мені аж самому нестерпно захотілося закричати. Я думав…

— Думаю, — виправив я його. — Ти думаєш, Білле, бо це відбувається зараз. Тільки зараз я з тобою і я тебе захищу. Мої револьвери напоготові.

— Я думаю, в мене голова зараз лусне. Та потім крик обривається… і воно заходить.

— Іде сараєм до інших дверей?

Хлопчик похитав головою.

— Не йде. Човгає. Хитається. Наче воно поранене. Проходить повз мене. Він. Це чоловік. Він мало не падає, але хапається за дверцята стійла і підводиться. Йде далі. Рухається вже трохи краще.

— Сильнішим став?

— Еге ж.

— Ти бачиш його обличчя? — Хоча мені здалося, що відповідь на це запитання я вже знаю.

— Ні, лише ноги, крізь збрую. Місяць зійшов, і мені їх дуже добре видно.

Може, й так, але впізнати шкуряка за ногами ми не могли — я був цілковито певен цього. Я розтулив було рота, щоб почати виводити його з трансу, та тут він знову заговорив.