Та все ж: уперед.

Він стиснув коліньми боки мула, цокнув язиком, і Бітсі знову рушила вперед. Алюр був рівний, а отже, вона трималася правого боку стежини. А її спокій свідчив, що небезпеки вона не відчуває. Принаймні поки що, та й що міг мул знати про небезпеку? Це Тім мусив оберігати її. Зрештою, він був головний.

«Ох, Бітсі, — подумав він. — Якби ж ти тільки знала».

Чи далеко він уже заїхав? Скільки ще їхати? Скільки ще йому схочеться проїхати, перш ніж він облишить це божевілля? Для матері він був єдиною рідною людиною в світі, на яку вона могла покластися. Тож скільки ще їхати?

У нього було таке відчуття, неначе він проїхав уже десять коліс чи більше, відколи пахощі дерев блоссі лишилися позаду, але він розумів, що це не так. Так само, як розумів, що шелест, який він чув, створював вітер Широкої Землі у вітті дерев, а не якийсь безіменний звір, котрий скрадався позаду з роззявленою пащекою, наперед смакуючи свою невеличку вечерю. Він дуже добре це знав. То чому ж вітер так нагадував чиєсь дихання?

«Полічу до ста і розверну Бітсі», — сказав Тім собі, та коли дійшов до сотні й у непроглядній темряві досі не було нікого, крім нього та відважного маленького мула («А ще тварюки, яка за нами крадеться й підходить усе ближче та ближче», — нашіптував йому зрадливий розум), він вирішив долічити до двохсот. А коли вже нарахував сто вісімдесят сім, то почув, як хруснула галузка. Він запалив лампу і, високо її підіймаючи, рвучко розвернувся. Похмурі тіні наче відступили, та потім знову вистрибнули вперед і вхопили його в свої лабета. І чи йому здалося, а чи щось відступило в пітьму, злякавшись світла? Він бачив, як зблиснуло червоне око?

Авжеж, ні, проте…

Тім втягнув крізь зуби повітря, повернув ручку, щоб перекрити паливо, і цокнув язиком. Але цокати довелося двічі. Раніше спокійна, Бітсі тепер нервувалася і не хотіла йти вперед. Втім, як добра й слухняна істота, вона послухалася його наказу і знову пішла. Тім відновив лічбу і незабаром дорахував до двохсот.

От долічу назад від двохсот до нуля, і якщо й тоді його ніде не буде, справді розвернуся й поїду додому.

Він почав рахувати і дорахував до дев’ятнадцяти, аж раптом попереду ліворуч зблиснув помаранчево-червоний вогник. То було світло багаття, і Тім не мав сумнівів щодо того, хто його розклав.

«Звір, який мене переслідував, був не позаду, — подумав він. — Він попереду. Те світло, може, й від багаття, але це те око, яке я бачив. Червоне око. Треба вертатися, поки ще є час».

Але він торкнувся щасливої монетки на шиї й рішуче поїхав уперед.

Тім знову запалив лампу і підняв її над головою. Від головної стежини відгалужувалося чимало бічних коротких доріжок, що їх називали відрізками. Попереду, прибита гвіздком до берези, виднілася дошка, що позначала одну з них. «КОУЗІНҐТОН-МАРЧЛІ» — чорною фарбою було написано на ній. Тім знав цих людей. Пітер Коузінґтон (котрого теж того року спіткала лиха година) і Ернест Марчлі були лісорубами, що багато разів приходили на вечерю до Росів, та й сім’я Рос частенько навідувалася пообідати чи повечеряти до одних та інших.

— Хороші хлопці, але вглиб заходити не хочуть, — сказав Великий Рос синові після однієї такої вечері. — Близенько до блоссі чимало хорошого залізного дерева лишилося, але справжній скарб, найщільніше, найчистіше дерево, — в глибині, ближче до того місця, де закінчується стежина, на краю Фаґонара.

То, може, я проїхав усього колесо чи два, просто в темряві все здавалося інакшим.

Він повернув Бітсі на стежину Коузінґтона-Марчлі і менш ніж за хвилину опинився на галявині, де перед багаттям, що весело потріскувало, на колоді сидів Збирач.

— А ось і юний Тім, — сказав він. — Ти хоробрий, як справжній мужик, хоч і ще який рік чи три не заростеш волоссям. Підійди, сядь, поїж рагу.

Тім не був певен, чи хоче знати, що цей дивний чоловік їв на вечерю, але з собою він їжі не взяв, а з казанка, який висів над вогнем, надто вже смачно пахло.

Прочитавши думки юного гостя, та ще й так точно, що Тіма це злякало, Збирач сказав:

— Не бійся, юний Тіме, ти не отруїшся.

— Я не боюся, — відказав Тім… але після згадки про отруту він уже не був у цьому такий упевнений. Та все одно чекав, коли Збирач насипле йому на бляшану тарілку повний черпак варива, і взяв бляшану ложку, погнуту, проте чисту.

У їжі нічого магічного не виявилося. Рагу було з яловичини, картоплі, моркви й цибулі, і все це плавало у пахучій підливці. Тім присів навпочіпки, їв і спостерігав, як Бітсі обережно підходить до чорного коня. Жеребець торкнувся носом до носа скромного мула і відвернувся (презирливо, подумав Тім) до того місця, де Збирач розсипав на землю цілий мойт вівса, попередньо розчистивши її від гострих уламків дерева, що їх лишили по собі сеї Коузінґтон і Марчлі.

Поки Тім їв, Збирач податків не робив спроб зав’язати розмову, лише зрідка постукував по землі підбором чобота, видовбуючи невеличку ямку. Біля неї стояла миска, яку Тім бачив на Збирачевих ґунна. Йому не вірилося, що мати була права — миска зі щирого срібла коштувала б цілий статок, — але на вигляд вона була як срібна. Скільки ж це зливків треба було переплавити, щоб вийшла така річ?

Підбор чобота натрапив на корінь дерева. З-під мантії Збирач витяг ножа, довгого, як Тімове передпліччя, і одним ударом розітнув перепону. А тоді продовжив свою розвагу: стук, стук, стук.

— Навіщо ти копаєш? — спитав Тім.

Збирач на мить підняв очі й обдарував хлопчика білозубою усмішкою.

— Може, ти й дізнаєшся. А може, й ні. Думаю, дізнаєшся. Ти доїв?

— Еге ж, і кажу спасибі. — Тім тричі постукав себе по горлу. — Було смачно.

— Добре. Поцілунки — річ нетривала, на відміну від куховарства. Так кажуть манні. Бачу, тобі подобається моя миска. Гарна, чи не так? Це реліквія з Ґарлена. У Ґарлені були справжні дракони, і я певен, що у надрах Нескінченного лісу їх ще живе велика кількість, цілі огнища. А це, юний Тіме, наука тобі. Багато левів — це прайд, багато ворон — зграя, багато шалапутів — трокет, а багато драконів — це огнище.

— Огнище драконів, — смакуючи слова, промовив Тім. І раптом до нього дійшло, що насправді сказав Збирач. — Якщо дракони Нескінченного лісу живуть у глибині…

Та не встиг Тім закінчити думку, як Збирач його перебив.

— Та-та, ша-ша, на-на. Облиш ненадовго свої здогади. Поки що візьми миску й принеси мені води. Знайдеш її на краю галявини. Тобі знадобиться твоя маленька лампа, бо світло багаття так далеко не досягає. А на одному з дерев сидить пукі. Він роздутий, тобто не так давно поїв, але на твоєму місці я б не став набирати воду під ним. — Збирач знову сяйнув усмішкою. Доволі жорстокою, як здалося Тіму, та нічого дивного в цьому не було. — Хоча хлопчик, достатньо хоробрий для того, щоб прийти у Нескінченний ліс, маючи за супровід лише мула свого батька, мусить чинити так, як йому заманеться.

Миска справді була срібна — жоден інший метал не був би таким важким. Тім незграбно ніс її під пахвою. У вільній руці він тримав лампу. Вже наближаючись до краю галявини, він відчув запах чогось огидно-нудотного і почув тихе булькання, наче плямкало багато маленьких ротиків. І зупинився.

— Цю воду пити не можна, вона стояча.

— Не кажи мені, що можна і чого не можна, юний Тіме, просто набери у миску води. І прошу, стережися пукі.

Хлопчик став навколішки, поставив миску перед собою і подивився на млявий потічок. У воді кишіло жирними білими жуками. Їхні величезні голови були чорні, очі ворушилися на ниточках. Вони скидалися на водяних хробаків і, здавалося, перебували в стані війни. Через хвилину споглядання Тім збагнув, що вони пожирали один одного. Рагу забулькало у нього в шлунку.

Згори долинув звук: неначе чиясь рука провела по довгій смузі наждачного паперу. Тім підняв лампу над головою. На нижній гілляці залізного дерева ліворуч висіла, згорнувшись кільцями, величезна змія. Голова її нагадувала лопату і була більша за будь-який з кухонних горщиків його мами. Вона сонно дивилася на Тіма бурштиновими очима з чорними вузькими зіницями. З рота висунулася й затанцювала роздвоєна стрічка язика, та й рвучко сховалася з тихим сьорбанням: сьооорп.