— Еге ж, — кивнув Тім. Йому відлягло від серця, і він навіть спромігся всміхнутися. — Кажу спасибі!

Повітря стало ще теплішим. Сидячи в кріслі-гойдалці, яке так любив Великий Рос у літні вечори, вдова сказала:

— Таке відчуття, ніби це потепління перед старкбластом. Можеш вважати мене божевільною… не ти перший, не ти останній… але якось воно так.

— А що це таке, сей?

— Та не зважай, мабуть, це пусте… якщо, звісно, не побачиш сера Трокена, який танцюватиме в сяйві зірок чи дивитиметься на північ, здійнявши догори писок. У цих краях не було старкбластів, відколи я ще пішки під стіл ходила, а то багато-багато років тому. Але в нас є інші теми для розмови. Тебе ще щось турбує, крім того, що той звір зробив з твоєю матір’ю?

Тім зітхнув, не знаючи, з чого почати.

— Бачу, в тебе на шиї монетка. Здається, її носив твій батько. Може, з цього тобі й варто почати. Але є ще одна річ, яку нам потрібно обговорити. Я про те, щоб захистити твою маму. Я б відправила тебе до констебля Говарда, хоч уже й пізно, але в його будинку темно й віконниці зачинені. Я сама бачила дорогою сюди. Але це й не дивно. Усім відомо, що, коли в Лісове приїздить Збирач, Говард Таслі завжди знаходить привід заховатися. Я стара жінка, а ти мале дитя. Що ми зможемо вдіяти, якщо Берн Келз прийде закінчити те, що почав?

Тім, котрий більше не почувався дитям, сягнув рукою до пояса.

— Монетка мого батька — не єдине, що я нині надбав. — Він витяг сокиру Великого Роса і показав учительці. — Це також було татове, і якщо він насмілиться вернутися, я всаджу її йому в голову, бо там їй і місце.

Вдова Смек хотіла було запротестувати, та побачила вираз його очей і змінила думку.

— Розкажи мені свою історію, — попросила вона. — Тільки ні слова з неї не замовчуй.

Коли Тім закінчив свою розповідь (пам’ятаючи прохання вдови ні слова не випускати, він не оминув увагою слів матері про те, що чоловік зі срібною мискою чомусь не змінюється зовні), його стара вчителька якусь мить сиділа мовчки… хоча її вуаль моторошно тріпотіла на вечірньому вітерці, й складалося враження, що вдова кивала.

— А знаєш, вона правду каже, — мовила нарешті вдова Смек. — Той клятий вершник ні на день не постарів. І збір податків — не його робота. Я думаю, це його захоплення. Так, у нього їх чимало. Він має свої маленькі розваги. — Вона підняла пальці, кілька секунд пороздивлялася їх перед вуаллю і знову опустила руку на коліна.

— Вони не тремтять, — обережно зауважив Тім.

— Так, сьогодні не тремтять, і це добре, якщо я хочу пильнувати біля ліжка твоєї матері. А я на це налаштована. Ти, Тіме, зроби собі постіль за дверима. Буде незручно, та якщо твій вітчим повернеться і якщо ти хочеш його подужати, то заходити мусиш ззаду. Не зовсім, як Хоробрий Білл у казках, так?

Тім стиснув кулаки, та так міцно, що нігті врізалися в долоні.

— Так само той виродок вчинив з моїм батьком. Іншого він не заслуговує.

Вона взяла його за руку і ніжно розняла кулак.

— Все ’дно він, мабуть, не повернеться. А надто якщо думає, що вбив її. Крові було так багато, що він цілком може так думати.

— Виродок, — тихим здушеним голосом повторив Тім.

— Напевно, він зараз десь валяється п’яний. Завтра ти мусиш піти до Простака Пітера і Тугодума Ерні, бо тіло твого тата лежить на їхній ділянці. Покажи їм свою монетку і розкажи, як ти її знайшов у валізі у Келза. Поліція може зібрати загін, розшукати Келза і надійно замкнути його за ґратами. Знайти його буде неважко, а коли він проспиться, то стверджуватиме, що гадки не має, як міг таке скоїти. І це може бути правдою, бо в чоловіків, коли їм у горло потрапляє міцний напій, наче завіса перед очі опускається.

— Я піду з ними.

— Ні, це діло не для маленького хлопчика. І так погано, що тобі сьогодні доведеться чатувати на нього з сокирою твого батька. Сьогодні ти маєш бути чоловіком. Завтра знову зможеш стати хлопчиком, а місце хлопчика, коли його мати так важко поранена, — біля її ліжка.

— Збирач сказав, що залишиться на Стежині Залізних Дерев ще на ніч-дві. Може, мені варто…

Рука, що кілька секунд тому ніжно гладила його руку, вхопила Тіма за зап’ясток, там, де шкіра була дуже тонка, і стисла міцно, аж до болю.

— Навіть не думай про це! Чи ж він не достатньо накоїв?

— Що ви таке кажете? Хіба це він винен? Мого тата вбив Келз, і Келз побив маму!

— Але то Збирач дав тобі ключа, і хтозна, що він ще міг зробити. Чи зробить, якщо йому випаде така нагода, бо по собі він лишає тільки руїни і плач, і так було з незапам’ятних часів. Думаєш, люди його бояться лише тому, що він може вигнати їх у світ, якщо вони не сплатять Баронії податку? Ні, Тіме, ні.

— А ви знаєте, як його звуть?

— Ні, та мені це й не потрібно, бо я знаю, хто він такий. Він жива чума. Колись давно-предавно, по тому, як він зробив тут свою брудну справу, про яку я не розповідатиму малому хлопчикові, я набралася рішучості з’ясувати, що до чого. Я написала листа в Ґілеад одній чудовій жінці, прекрасній і здатній зберігати таємниці, а це дуже рідкісне поєднання. І заплатила дзвінким сріблом за те, щоб посланець доправив листа і привіз відповідь… котру моя приятелька з великого міста благала спалити. Вона написала, що ґілеадський Збирач, коли не присвячує час своїй розвазі — збиранню податків, яке зводиться до вичавлювання сліз із нещасного робучого люду, — працює радником у лордів з палацу, які називають себе Радою Ельда. Хоча лише вони самі вважають, що мають кревні зв’язки з родом Ельдовим. Кажуть, що він великий чаклун, і частка правди в цьому є, бо його чари ти бачив на власні очі.

— Бачив-бачив, — кивнув Тім, згадавши миску. І те, як сей Збирач наче виростав, коли гнівався.

— Жінка, з якою я листувалася, написала, що деякі люди стверджують, буцімто він — сам Мерлін, той, що був придворним чаклуном у самого Артура Ельда, бо Мерлін, кажуть, безсмертний, він істота, для якої час плине у зворотний бік. — Під вуаллю пролунало зневажливе пирхання. — Та в мене від самої думки про це голова болить, бо це повне безглуздя.

— Однак у легендах Мерлін був білим чаклуном.

— Ті, хто каже, що Збирач — це сам перевдягнений Мерлін, також розповідають, що його перетягла на свій бік чорна магія Чародійської Веселки, бо йому доручили берегти її ще до падіння Ельдового королівства. Інші подейкують, що у своїх мандрах після падіння він знайшов якісь артифакси Древніх, вони його зацікавили, і його душа почорніла аж до дна. І начебто це сталося в Нескінченному лісі, там він досі тримає чарівну хатину, де час стоїть непорушно.

— Щось не дуже віриться, — сказав Тім… хоча думка про магічну хатину, де ніколи не рухалися стрілки й пісок ніколи не сипався на дно пісочного годинника, неабияк його зацікавила.

— Брехня собача це все, от що! — А помітивши його шокований погляд, додала: — Благаю прощення, та іноді висловитися можна лише лайкою. Навіть Мерлін не може бути в двох місцях одночасно: блукати Нескінченним лісом на одному краю Північної Баронії та прислуговувати лордам і стрільцям на іншому. Ні, податківець — не Мерлін, але він чаклун, і то чорний. Так сказала дама, яка колись була моєю ученицею, і я в це вірю. Саме тому ти не повинен більше до нього наближатися. Будь-яке добро, яке він запропонує тобі зробити, буде облудою.

Поміркувавши над цим, Тім запитав:

— Сей, а ви знаєте, що таке ші?

— Авжеж. Ші — це феї, які, за переказами, живуть у лісових хащах. Про них згадував темний чоловік?

— Та ні, то Солома Віллем розказував мені якусь казку на тартаку.

А нащо я збрехав?

Та глибоко в душі Тім знав відповідь.

Тієї ночі Берн Келз так і не повернувся, і це було на краще. Тім збирався стояти на чатах, але він був лише змученим маленьким хлопчиком. «Я лише на кілька секундочок заплющу очі, щоб вони відпочили», — так він сказав собі, коли лягав на солом’яну підстилку, яку спорудив за дверима материної спальні. Відчуття справді було таке, наче минуло кілька секунд, проте, коли він знову розплющив очі, хатину заливало вранішнє світло. Сокира його тата лежала поряд на підлозі, там, куди впустила її розслаблена рука. Він підняв її, запхав знову за пояс і побіг у спальню до матері.