— Еге ж. Крім того, настоятелька казала, що має для мене дещо.

— А що це, не знаєш?

Я похитав головою.

Еверлін, жінка-гора, з широко розкритими обіймами повним ходом мчала на нас через усе подвір’я. Я мало не піддався боягузливому бажанню втекти. Відчуття було таке, наче стоїш на шляху у велетенського ваговоза, що їздили на нафтових родовищах біля Куни.

Та замість збити з ніг вона пригорнула нас до своїх неосяжних грудей. Пахло від неї дуже приємно: цинамоном, чебрецем й випічкою. Вона поцілувала Джеймі в щоку, і він зашарівся. А мене обдарувала смачним поцілунком у губи. На мить нас огорнуло її складне пишне вбрання і сховала від світу широчезна шовкова мантія. А потім вона відсторонилася і подивилася на нас сяючими від щастя очима.

— Яку неоціненну послугу ви зробили цьому місту! Які ж ми вам вдячні!

Я всміхнувся.

— Сей Еверлін, ви надто добрі.

— Ні, навпаки, я недостатньо добра! Ви ж пополуднуєте з нами? І трав’яного винця скуштуєте, зовсім трішки! Увечері вам перепаде чималенько випивки, не сумніваюся. — Вона хитро позирнула скоса на Джеймі. — Але будьте насторожі, коли підуть тости. Забагато випивки може з чоловіка зробити жалюгідну подобу чоловіка й затьмарити спогади, які він хотів би зберегти. — Вона замовкла, а потім розпливлася в сороміцькій усмішці, яка не дуже пасувала до її ряси. — А втім… може, й ні.

Джеймі ще сильніше зашарівся, але нічого не сказав.

— Ми бачили, як ви їхали, — сказала Еверлін. — Є ще одна людина, яка б хотіла вам подякувати.

Вона відійшла вбік, і виявилося, що за спиною в неї стояла крихітна сестра Безтурботності на ім’я Фортуна. Вона досі була перебинтована, але виглядала вже менш схожою на безтілесний привид, і той бік обличчя, що був відкритий нашим очам, сяяв од щастя і полегшення. Вона несміливо виступила вперед.

— Я знову можу спати. А іноді навіть без кошмарів.

Вона підсмикнула поли своєї сірої сутани і — мені стало дуже незручно — впала перед нами на коліна.

— Сестра Фортуна, колишня Енні Клей, каже вам спасибі. Як і ми всі, але ця подяка йде від мого серця.

Я делікатно взяв її за плечі.

— Підведися, жінко. Не ставай навколішки перед такими, як ми.

Вона подивилася на мене сяючими очима і поцілувала в щоку тим боком губ, який ще здатен був цілувати. І побігла через подвір’я туди, де, як я гадав, була їхня кухня. З того боку гасі вже линули чудесні пахощі.

Еверлін провела її поглядом і усмішкою, сповненою любові, та повернулася знову до мене.

— Є один хлопчик… — почав я.

Вона кивнула.

— Білл Стрітер. Я знаю його ім’я та його історію. Ми до міста не їздимо, але часом місто приїздить до нас. Дружні пташки приносять на хвостиках новини, якщо ви розумієте, про що я.

— Розумію, — кивнув я.

— Привозьте його завтра, коли ваші голови зменшаться до звичайного розміру, — сказала вона. — У нас тут самі жінки, але ми радо приймемо до себе хлопчика-сироту… принаймні поки він не подорослішає і над верхньою губою в нього не стане пробиватися волосся. Після цього жінки починають турбувати хлопчика, і для нього ж буде краще, якщо він звідси поїде. А тим часом ми навчимо його читати, писати й рахувати… якщо він досить розумний, щоб навчатися. Як ти думаєш, він кмітливий, Роланде, сину Ґабріели?

Дивно було чути, як мене називають іменем матері, а не батька, проте й приємно, ніде правди діти.

— Я б сказав, що він дуже кмітливий.

— Тоді добре. А коли йому настане час від’їжджати, ми знайдемо йому домівку.

— Клапоть землі й хату, — сказав я.

Еверлін розсміялася.

— Еге ж, саме так, як у казці про Тіма Хоробре Серце. А зараз розламаємо хліб разом. І піднімемо келихи з трав’яним вином за доблесть молодих людей.

Ми їли й пили, і загалом трапеза вдалася на славу. Коли сестри взялися прибирати зі столів, настоятелька Еверлін повела мене в свої приватні покої, які складалися зі спальні й набагато більшого кабінету, де в смузі сонячного світла на широчезному дубовому столі, заваленому паперами, спала кицька.

— Мало хто з чоловіків побував тут, Роланде, — сказала вона. — Одним з них був той, з ким ти, напевно, знайомий. У нього було біле обличчя і чорне вбрання. Знаєш, про кого я говорю?

— Мартен Бродклоук. — Смачна їжа, що потрапила була в мій шлунок, зненацька скисла від ненависті. І, мабуть, ревнощів — не лише за свого батька, якого Ґабріела з Артена прикрасила гіллястими рогами. — Він із нею бачився?

— Вимагав, але я не дозволила і відправила його геть. Спочатку він відмовлявся, та я показала йому свій ніж і сказала, що в Безтурботності є й інша зброя, і є жінки, які вміють нею користуватися. І серед зброї є рушниця. Я нагадала йому, що він зараз у глибині гасі і порадила йти швидше, якщо літати не вміє. Він так і зробив, але перш ніж піти, прокляв мене. І наш притулок. — Вона завагалася, погладила кицьку і підвела погляд на мене. — Свого часу я думала, що шкуряк — то його рук справа.

— Cумніваюся, — сказав я.

— Я теж, але тепер уже ми ніколи не дізнаємося, чи не так? — Кицька спробувала вилізти на неозорий гральний майданчик її колін, та Еверлін її кишнула. — В одному я впевнена: він таки розмовляв з нею. Чи то через вікно її келії пізно вночі, чи то в її тривожних снах, тепер уже ніхто не довідається. Ту таємницю вона забрала з собою на галявину, бідолашна.

На це я не відповів нічого. Коли хтось приголомшений і пригнічений, краще мовчати, бо в такому стані кожне слово буде неправильним.

— Твоя мати поїхала від нас невдовзі по тому, як ми вигнали цього Бродклоука. Вона сказала, що має виконати одне завдання і багато гріхів спокутувати. Вона сказала, що сюди приїде її син. Я спитала, звідки вона знає, і Ґабріела відповіла: «Бо ка — це колесо, і воно завжди обертається». Вона залишила це для тебе.

Відкривши одну з численних шухляд свого стола, Еверлін витягла звідти конверт. На ньому добре знайомим мені почерком було написано моє ім’я. Лише мій батько міг знати той почерк краще. Колись та рука гортала сторінки гарної старої книжки, коли мати читала мені «Вітер у замкову шпарину». Еге ж, і ще багато різних книжок. Я любив усі оповідки, записані на сторінках, що їх перегортала та рука, але ту руку я любив понад усе. А ще більше любив голос, який їх читав під акомпанемент вітру надворі. То було в ті дні, коли її ще не збили з пуття і вона не впала в розпусту, яка зрештою і привела її під приціл револьвера в іншій руці. У моїй руці, у моїй.

Еверлін підвелася і розгладила свій величезний фартух.

— Я мушу йти подивитись, як там у інших краях мого маленького королівства. Поки що прощаюся з тобою, Роланде, сину Ґабріели, і прошу лише про одне: зачини двері, коли йтимеш. Замкнуться вони самі.

— Ви довірите мені свої речі? — спитав я.

Вона розсміялася, вийшла з-за столу й знову мене поцілувала.

— Стрільцю, та я тобі й життя своє довірю. — І вона пішла, така висока, що мусила нагнути голову, коли виходила у двері.

Я довго сидів і дивився на останнє послання Ґабріели Дескейн. Моє серце переповнювали ненависть, і любов, і жаль — усе те, що переслідувало мене з дня її смерті. Я хотів було спалити його непрочитаним, та зрештою розірвав конверт. Всередині лежав один-єдиний аркуш паперу. Рядки були нерівні, чорнило, яким вони були написані, вицвіло в багатьох місцях. Думаю, жінка, яка писала ті рядки, щосили чіплялася за жалюгідні рештки здорового глузду. Навряд чи багато людей зрозуміли б її слова, та для мене вони мали сенс. Я певен, мій батько б теж їх зрозумів, та я ніколи не показував йому листа й не розказував про нього.

Пишний обід який я з’їла був зіпсутий

палац виявився тюрмою

як пече Роланде

Я згадав Веґа, що помирав од укусу змії.