— Чому, питаєш? Ну, як вам сказати… Ви ж іще малі.

Максим скипів.

— Ми дачники, і якщо нас батьки відпустили, значить, ми вже не маленькі! — ображено відповів він, підкресливши слова «не маленькі».

— Ну й живіть собі у дядька Нака, хто ж вам не дає. Дача для гостей.

Максим сердито махнув рукою:

— Побачимо, в чому тут справа! То меблів немає, то для гостей! Побачимо!

Розсердившись, хлопці вийшли й подались до бай Нака. Хотіли попросити його, щоб сам поговорив з головою. Марно тільки час згаяли з цим бюрократом!

Бай Нако чистив на подвір'ї свіжу рибу. В місто він не поїхав. Усі четверо стали навколо нього, і Максим тактовно, здалеку почав пояснювати, що, мовляв, буде краще, якщо вони переберуться в якусь із дач, що немає ніякої потреби завдавати клопоту його сім'ї, що незабаром повернеться його син, а вони, мовляв, думають лишитися тут аж до початку навчального року. Вони, звичайно, заважатимуть, та й взагалі, навіщо турбувати людей. Максим серйозно побоювався, щоб бува капітан не поламав їхніх планів. Бай Нако чистив рибу, мовчки кивав головою і посміхався у вуса.

— Шибеники! — добродушно сказав він. — Що ви мені баки забиваєте? Знову якісь витівки у вас в голові, не інакше! Чи бува не скарб відкрили?

Максимові раптом захотілося розповісти все дядькові, але він рішуче утримався, тому що насправді ще нічого певного не було, йому самому в цю мить усі підозри здалися смішними й безглуздими. Махнувши рукою, хлопець роблено усміхнувся:

— Насміхайся, насміхайся! І навіщо ото нагадувати, аби тільки нас дратувати? Ти б краще сказав, чи говоритимеш із головою про дачу Чепкова.

— Була колись Чепкова!.. — суворо зауважив капітан. — Можу поговорити. Чому б не поговорити? То я вас і тут цілими днями не бачу, а там і поготів. Обережно, чуєте? Не забувайте, чиї ви, хлопці!

Бай Нако вмився на кухні, і вони пішли. Голова управи тільки-но звідкілясь повернувся. Капітан зайшов до нього, поговорив, і справа була вирішена. Зрадівши, хлопці надавали цілу хуру обіцянок оберігати народне майно, заповнили адресні листки у секретаря, який, — наче й не було нічого, люб'язно передав їм низку ключів, і випорхнули надвір. Бай Нако вибіг за ними:

— Гей, шибеники! А могорич буде? Закуска моя.

Посідали в казино, на відкритій терасі. Сонце вже зайшло, але було ще видно. По набережній гуляли хлопці й дівчата — дачники. З моря повертались човни. З рибальської пристані вітер приносив запах смоли й риби.

Бай Нако замовив склянку білого вина, а хлопці — по келиху пива. Андрій, який відповідав за касу, незадоволено нахмурив брови, та нічого не вдієш: перемогу треба було відзначити. Капітан дістав строкату хустку, повну сушеного заргану ^[3] , смачнішого навіть від тарані, а Максим відніс його на кухню, нагрів на плиті, пооббивав як слід і повернувся до столика.

— Ну, шибеники! — промовив капітан, — дивіться мені, чуєте? Щоб там чого не натворили, бо це вже вам не дача Чепкова! Будьмо!

Вминаючи смачний зарган, хлопці знову почали щедро обіцяти, що все буде гаразд. Біля столів з'явився Мортій, кинув погляд на компанію, несміливо й люб'язно привітався з капітаном і ввійшов у казино. Він був середній на зріст, худорлявий, з обвітреним чорним і вилицюватим обличчям, хитрими вирячкуватими очима й високим інтелігентним лобом. «Певно, з освітою», подумав Сашо. Одягнений був у темносиній костюм, досить потертий, але не важко було помітити з його покрою, що колись Мортій був елегантною людиною. Він і зараз був чистий, в білосніжній випрасуваній сорочці. Хлопці втупились у нього з підкресленою цікавістю, і це не уникнуло гострого погляду колишнього бакалійника, який у містечку мав репутацію полохливої людини, що примирилась з усім. Сашо похнюпився.

— Ви його знаєте? — запитав бай Нако, коли той зачинив за собою двері. — Ага, значить, знаєте. Ви не дивіться, що він такий потертий. Це він тільки про людське око. Б'юсь об заклад, що у Мортія не менше п'яти нових костюмів, та ще зо два літніх, білих, але він не наважується їх надівати. Корчить із себе бідного, нещасного. Правда, ослаб старий лев, обскубли йому трохи гриву Дев'ятого вересня ^[4] і в тюрмі посидів, але все одно ще у нього залишилось чимало всього. Хитрий, як чортяка. І золото у нього є, і обстановка. Килими і таке інше. Тепер тільки розпродує. Та побачимо, доки він продаватиме. Всьому настає кінець!

— Де він зараз працює? — запитав Колка.

— Ніде. Розпродує все. Правда, часом виходить у море, але й то більше аби показатись. Дивіться, мовляв, я теж людина трудова. А займається іншим: продає рибу своїм квартирантам.

— Мабуть, велика у нього хата, — обізвався Андрій. — Та й добра, видно, чимало.

— Аякже! Хіба мало здирає! Я вже не раз казав в управі: приборкайте нарешті цього типа! Доки можна! Досить уже експлуатації! А вони тільки сопуть. Мовляв, немає підстави. Невже нема? Ану дайте його мені в руки, я вам покажу, чи є, чи нема! — капітан Нако спересердя з огидою плюнув на пісок. — Та стривайте, ще доберемося до нього, — заспокоював він сам себе. — Воно-то, правда, квартплату нормували, та все одно, тринадцять кімнат — це тобі не жарти! Тільки подумайте: тринадцять кімнат! Візьми в середньому по два, а то й по три-чотири ліжка — скільки виходить! Дере хапуга!

Хлопці замислено мовчали. Бай Нака їхнє мовчання образило:

— А ви що? Може, думаєте, що я йому заздрю? Плював я на його кімнати! Але не можна так: хто мав колись, той і тепер має! Хіба для цього нас били в застінках, га?

Сашові було дуже незручно говорити про Мортія, і він спробував перевести розмову на іншу тему, та марно. Колка ненаситно почав розпитувати капітана. Завагавшись на якусь мить, бай Нако махнув рукою і почав розповідати… Давненько вже, десь у тридцятому чи в тридцять другому році Мортій переїхав сюди з Констанци. Сам він родом з Добруджі. Жінка в нього гречанка. Красуня. Дочка в неї вдалася. В Констанці Мортій мав шинок, та, певно, то був не шинок, а морський бар. Звідти він привіз дві баржі добра. Тут відкрив великий шинок, почав торгувати рибою, та й усім, що йому потрапляло до рук. Само собою зрозуміло, під час війни підтримував дружні стосунки з гітлерівцями. Влаштовував великі банкети, але дружину держав під замком. Нікому її не показував, нікуди не пускав саму. Люди бачили її тільки на пристані, коли вони приїхали. А з самого Дев'ятого вересня н до цього часу ніхто й оком не бачив. Ходять чутки, що він її б'є, а за що — ніхто не знає. Кажуть, він потайна, підозріла й непевна людина.

— Чи не займається бува контрабандою? — запитав Колка, і від цієї думки аж мурашки полізли у нього по спині.

— Еге, шибеники! — доброзичливо посміхнувся бай Нако. — Вам скрізь тільки і ввижається контрабанда. Хіба він зважиться! Мортій полохливий, як жаба.

— А чому він переїхав сюди? — нетерпляче запитав Максим.

— Хто його знає! — задумався капітан. — Різні балачки ходять, та біс його зна, кому вірити… Кажуть, що мати Доменіки була… ммм… ну, дама з його бару, що Мортій убив якогось багатого румуна і Доменіка ніби дочка цього румуна. Взагалі, темні діла. Навіть говорити совісно. А може, все й брехня. Все може бути на білому світі!

Хлопці засмучені мовчали. Нестерпний біль роздирав Сашове серце. До нього й раніше доходили такі чутки, але він тоді не цікавився ними, та й не дуже приємно було їх слухати. А тепер розповідь дядька Нака вразила Саша прямо в серце. І навіщо було Колці його розпитувати! Зрозуміло, це він робить навмисне. Ні, шановний, помиляєшся! Хіба дівчина винна? І все-таки йому було дуже прикро, що навколо батьків Доменіки ходять такі брудні плітки. «Прокляте життя»! думав збентежений Сашо. Він підвівся й пішов на рибальську пристань.

— Що з ним? — запитав бай Нако.

— Нічого… — поквапливо відповів Максим. — Здається, на сонці перегрівся.