«Оце до діла!» сказав плечистий і кремезний парубок, що мали його за найпершого паливоду та гультяя на селі. «Мені все якось нудно, коли не вдасться погуляти гаразд та штук натворити. Усе наче бракує чогось. Так, немовби загубив шапку чи люльку; одно слово, не козак та й годі».

«Чи згода ваша подратувати сьогодні як слід голову?»

«Голову!»

«Еге, голову. Що він собі справді вигадав! Він верховодить у нас, наче гетьман який. Мало йому, що коверзує, наче над своїми холопами, так ні, він ще й під'їжджає до дівчат наших. Адже, мабуть, нема на все село гарненької дівчини, щоб до неї не лицявся голова».

«А так, а так», гуртом закричали всі хлопці. «Що ми, хлопці, за холопи? Хіба ми не такого роду, як і він? Ми, слава богу, вольні козаки! Покажімо йому, братця, що ми вольні козаки!»

«А й покажемо!» загукало парубоцтво. «Та як голову, то вже й писаря не минути!»

«Не минемо й писаря! А в мене, як на те, склалася славна пісня про голову. Ходім-но, я вас її навчу», казав далі Левко, вдаривши по струнах бандури. «Та слухайте: попереодягайтеся, хто там у що може!»

«Гуляй, козацька голово!» казав кремезний гультяй, вдаривши ногою об ногу й ляснувши руками. «Що за розкіш! Що за воля! Як візьмеш дуріти, то здається, наче давні літа згадуєш. Любо, вольно на серці; а душа наче в раю. Гей, хлопці! Гей! гуляй!..»

І ватага галасливо понеслася вулицями. І благочестиві бабусі, розбуджені криком, одчиняли віконця і хрестилися сонними руками, примовляючи: «ну, тепер гуляють парубки!»

Водній тільки хаті кінець вулиці ще світилося. То господа голови. Голова вже давно скінчив свою вечерю і, напевне, давно б уже й заснув; та в нього був саме гість, винокур, що його прислав будувати винокурню поміщик, який мав невеликий шматок землі між вольними козаками. На покуті, на почесному місці, сидів гість — низенький, товстенький чоловічок, з маленькими, сміхотливими оченятами, де, здавалося, написано було, як то йому любо курити свою коротеньку люльку, щохвилини спльовуючи і притоптуючи пальцем перегорілий уже на присок тютюн, що з неї вилазив. Димові хмари швидко розросталися над ним, одягаючи його в сивий туман. Було схоже, ніби широкому коминові з якоїсь винокурні набридло сидіти на своєму даху, і він надумав прогулятися та й засів собі звичайнісінько у хаті в голови. Під носом стирчали в нього коротенькі і густі вуси; але вони так невиразно мелькали крізь тютюновий дим, що здавалось, наче то миша, яку винокур упіймав та й держав у роті в себе, підкопуючись під монополію комірного кота. Голова, як господар, сидів у самій сорочці та полотняних шароварах. Орлине око його, як вечірнє сонце, помалу починало мружитись і примеркати. Кінець стола палив люльку один із сільських десяцьких, які складали команду голови, що сидів задля пошани до господаря у свитці.

«Чи скоро ж ви думаєте», сказав голова, обертаючись до винокура й кладучи хреста на рот, саме-бо позіхнув: «поставити свою винокурню?»

«Як бог поможе, то цієї осені, може, й закуримо. На Покрову, то я ладен на що хочете битися об заклад, якщо пан голова не буде ногами німецькі кренделі виписувати по дорозі».

На цім слові оченята винокурові зникли: замість них протяглися промені до самих вух; увесь тулуб заколивався од сміху, і веселі губи випустили на якусь мить димучу люльку.

«Дай-то, боже», сказав голова, удавши на обличчі своєму щось подібне до усмішки. «Тепер іще, слава богу, винокурень розвелось трохи. А от за давнього часу, коли проводжав я царицю по переяславській дорозі, ще небіжчик Безбородько…»

«Ну, свате, згадав часи! Тоді від Кременчука аж до Ромен не налічив би і двох винокурень. А тепер… Чи чув ти, пак, що повигадували кляті німці? Незабаром, кажуть, будуть курити не дровами, як усі чесні християни, а якоюсь чортячою парою». Теє кажучи, винокур задумано дивився на стіл і на розставлені на ньому руки свої. «Як це парою — далебі, не знаю!»

«Що за дурні, прости господи, оті німці!» сказав голова. «Я б їх батогом, сучих дітей! Чи чувана річ, щоб парою та можна було варити що. Виходить, ложку борщу не можна піднести до рота, не засмаживши губ, замість молодого поросяти…»

«І ти, свате», обізвалася, Сидячи з підгорнутими ногами на лежанці, своячениця: «увесь цей час житимеш у нас без жінки!»

«А навіщо вона мені? Коли б іще хоч що добре було». «Начебто не гарна?» спитав голова, навівши на нього око своє.

«Де там гарна! Стара, як біс/Пика вся в зморшках, немов порожній гаманець». І низенька постать винокура захиталася знову од реготу.

При цих словах щось почало шарити за дверима; двері одчинились, і чоловік, не скидаючи шапки, ступив за поріг та й став, наче у роздумі, посеред хати, роззявивши рота й оглядаючи стелю. Це був знайомий нам Каленик.

«От я й додому прийшов!» говорив він, сідаючи на лаву біля дверей і не зважаючи анітрохи на присутніх. «Ач, як розтяг вражий син, сатана, дорогу! Ідеш, ідеш, і кінця нема! Ноги наче попереламував хто. Дістань-но там, стара, кожуха, підстелити мені. На піч до тебе не прийду, їй-богу, не прийду: ноги болять! Дістань його, там він лежить, коло покуття; гляди, тільки не перекинь горшка з тертою табакою. Або ні, не займай, не займай! Ти, може, п'яна сьогодні… Хай уже я сам дістану…»

Каленик підвівся трохи, але непоборна сила прикувала його до лави.

«За це люблю», сказав голова: «прийшов до чужої хати та й порядкує, як у себе дома! Витурити його, доки живий та цілий!..»

«Нехай він собі, свате, відпочине!» сказав винокур, спиняючи його за руку. «Це корисна людина; коли б тільки таких було більше — і винокурня наша славно пішла б…»

Проте не з добродушності ішли ті слова. Винокур вірив у всі прикмети, і зараз-таки вигнати людину, що сіла вже на лаву, означало в нього накликати біду. «Що то, як старість прийде!..» бурмотів Каленик, лягаючи на лаві. «Хай би вже, сказать, був п'яний; так ні ж таки, не п'яний, їй-богу, не п'яний! Чого б я брехав? Я ладен сказати це хоч і самому голові. Що мені голова? Бодай він здох, сучий син! Плював я на нього! Бодай його, одноокого чорта, возом переїхало! Що він обливає людей на морозі…»

«Еге! влізла свиня в хату та ще й ногами на стіл преться», сказав голова, гнівно підводячись зі свого місця; але в цей час важкенький камінь, розбивши вікно вдрізки, полетів йому під ноги. Голова спинився. «Коли б я знав», сказав він, підіймаючи каменя: «що це за шибеник шпурнув, я б навчив його, як кидатись! Які капості!» провадив він далі, розглядаючи камінь на руці лютим поглядом. «А бодай він подавився цим каменем…»

«Стривай, стривай! Боже тебе борони, свате!» підхопив, сполотнівши, винокур. «Боже борони тебе, і на тім, і на цім світі, поблагословити когось такою лайкою!»

«Ото найшовся заступник! Хай він пропаде!..» «І не думай, свате! Ти не знаєш, певне, що сталося з покійною тещею моєю?»

«З тещею?»

«Еге, з тещею. Увечері, трохи, може, раніш, ніж оце тепер, посідали вечеряти: небіжчиця теща, небіжчик тесть, та наймит, та наймичка, та дітей штук із п'ятеро. Теща одсипала трохи галушок з великого казана в миску, щоб не такі були гарячі. По роботі всі виголодались і не хотіли чекати, доки прохолонуть. Ото понастромлювали на довгі дерев'яні шпички тії галушки та й почали їсти. Аж тут хто зна відкіля взявся якийсь чоловік, якого він роду, бог його знає, проситься й собі до трапези. Як не нагодувати голодного чоловіка! Дали і йому шпичку. Тільки ж гість лигає галушки, наче корова сіно. Доки ті з'їли по одній і опустили шпички по другій узяти, дно було гладеньке, як папський поміст. Теща насипала ще; думає, гість наївся, то буде уминати менше. Куди там! Ще краще взявся трощити! і другу спорожнив. «А бодай ти подавився цими галушками!» подумала голодна теща; а той раптом похлинувся та й упав. Кинулись до нього — а він уже й богові душу оддав. Подавився». «Так йому, ненажері клятому, й треба!» сказав голова.