— Ви хочете поговорити про Гайдеґґера?

— Боже борони. Я не так високо залетів. Волію кайфувати над античними і східними філософами.

— Східними? — перепитала вона. — Якими східними?

— Китайськими, японськими… Лао-Цзи, Чжуань-Цзи… Взагалі я захоплююся і їхньою літературою. Ви читали Акутагаву Рюноске?

— Ні.

Ура! Один — нуль.

— А фільм Акіри Куросави «Расьомон» бачили?

— Звичайно. Я бачила кілька фільмів Куросави. А до чого тут «Расьомон»?

— Він знятий за новелами Акутагави.

— Правда?

В її очах спалахнула непідробна цікавість. Саме така, яка спалахує в очах рибалки, якому повідомляють місце, де клює риба.

— А ще, якби ви прочитали щоденники Сей Сьонагон, Кенко-Хосі чи Басьо або прозу Іхари Сайкаку! Це страшний кайф.

— А ви маєте ці книги?

— Я маю все, що видавалося з давньої східної літератури.

Ми плавно переходили з танцю в танець, не розтискаючи обіймів, а навпаки непомітно притискаючись чимраз тісніше так, що незабаром вона заплела свої руки у мене на шиї, і ми вже перейшли на шепіт. Віра пробувала здивувати мене тими авторами, яких вона прочитала, але це було неможливо. Я знав усе. Інша річ, що міг чимало з того не читати, в чому я чесно признавався, але всі прочитані й непрочитані автори були поскладані в моїй голові в акуратному порядку, я знав, що вони написали, і знав, чому їх не хочу читати. Зате Віру я потряс безліччю нечуваних книг. Вона ковтала інформацію з якоюсь фанатичною ненаситністю, вбирала її, як губка, і в цей час із нею, здавалося, можна було робити все. Принаймні ми не звільняли обіймів навіть у паузах між мелодіями. Врешті я вирішив перевірити, наскільки мені вдалося її причарувати, і виманив із повними келихами вина на балкон. Там я пригорнув її і став цілувати спочатку за вушком, ніби ненароком, потім мій язик легенько пірнув у саме вушко, і я відчув, як тіло її напружилося і вона починає водити голівкою, далі я перебрався до щічки, і знову вона, заплющивши очі, водила голівкою, то наближаючи свої вуста до моїх, то віддаляючи, але вже дозволяючи торкнутися їх насухо. Проте поцілувати себе все ж таки не дала, хоча я вже бачив, що знаходжуся на півшляху.

Отямилася вона о пів на дванадцяту і заявила, що їй час іти. Я пробував намовити її лишитися, але нічого з цього не вийшло. Я сказав, що проведу її, вона не заперечувала, і ми зникли з забави по-англійському. Дорогою продовжили наші інтелектуальні вправи, під брамою я пригорнув її знову, пожував вушко, цьомкнув єдине місце, яке вона мені вділила — щічку, і ми, обмінявшись телефонами, розпрощалися.

З того вечора ми почали стрічатися, але далі цьомчиків у вушко і щічку справа не йшла. Вона охоче поїхала до мене додому, аби насолодитися книгозбірнею, але все, чого я від неї добився — це нарешті поцілунок у вуста. Короткий і без особливого шалу. Вона поступалася, підкорялася, але тільки міліметр за міліметром, і, видається, не мала наміру пришвидшити хід подій. Це мене збуджувало і дратувало водночас, і не знати, як довго б я це терпів, якби не Ліда, яка перейняла на себе повністю всі мої сексуальні потреби. За такої умови приспішувати події з Вірою в мене не було потреби.

Кожна з моїх дівчат мала якусь свою неповторну грань, котрої не було в іншої. У Віри був інтелект. А дівчина з інтелектом трапляється ще рідше, ніж цілка. Ці тропічні рослини проростають переважно в сакральній тиші покоїв, забитих книгами, яких не читає більше ніхто, крім них. Поволі їм стає не досить того, що вони читають, і вони починають шкрябати щось на папері, роблячи таким чином дві непоправні дурниці: збільшуючи кількість книжок і зменшуючи кількість жінок. Відтоді вони вже перестають бути жінками й перетворюються на чарівниць, фей, небесних сотворінь, у їхніх жилах тече не кров, а нектар. Інтелектуальні панни мовчазні й замислені. Бо й справді, про що можна говорити з дівчиною, яка прочитала Гайдеґґера? З нею можна тільки мовчати. Якщо вам стрілить у голову з такою дівчиною познайомитися і ви почнете розмову про звичні у таких випадках дурниці, вона вас зміряє таким поглядом, що ви на цілих півроку залишитеся імпотентом.

Віра прочитала не лише Гайдеґґера, але й Ніцше, Фройда, Маркузе, Леві-Стросса, Юма, Поппера, Канетті, Сартра та безліч інших монстрів. Саме лиш усвідомлення того, що переді мною розкинулася така вражаюча скарбниця знань, викликало в мені якусь нестримну жагу, котру доводилось тамувати довго й методично. Коли я лежав на Вірі, мені здавалося, що переді мною вся книгозбірня світу. Граючи Віру, я грав Ґертруду Стайн, Вірджінію Вульф, Айріс Мердок, Емілі Дікінсон, Франсуазу Саган, Сільвію Плат, Наталі Саррот, Джоан Роулінз, Лесю Українку й Оксану Забужко. Вони лопотіли до мене всіма мовами світу, і я почувався поганським жерцем, який мусить безперестанно когось грати, надаючи таким чином руху цій гівняній планеті.

Піхва Віри нагадувала розкішний помаранчевий гай, і коли я прикладав до неї вухо, то ловив шум морського прибою, крики чайок, лопотіння вітрил кораблів, що прибували з Візантії, Ассирії, Єгипту, навантажені слоновою кісткою, імбиром, перцем кайєнським і цинамоном… Там, у її глибинах, билося серце океанів, дивні містичні риби зблискували очима в нетрях червоних коралів, вигиналися хтиво водяні пагони, і коли я занурював свого прутня, то навіть чув, як об нього чиркали риби й слизькі медузи, запліталися водорості й хороводи русалок.

Мені здавалося, що коли я зазирав у її піхву, то бачив усіх тих гайдеґґерів, як вони голі по пояс, засмаглі на шкварку, спливаючи потом, волочать величезні лантухи, розвантажуючи заморські кораблі. Сповзаючи вниз до Віриної піхви, я чув, як уся премудрість світу вливається в мене. І тоді мене охоплював страх. Як я смів проникати сюди своїм тупоголовим прутнем, цим брутальним тараном, який створений для руйнування варварських фортець, пробивання дубових брам, нищення Картагіни — сюди, у цю країну марев, у це тендітне полохливе літепло?!

Мені подобалося запихати носа в її піхву й уявляти себе маленьким пухнастим ведмедиком, а вдивляючись у неї в густій темряві, бачити, як довкола піхви сяє золотий німб, здавалося, от-от з неї зійде вранішнє сонце точнісінько так, як сходить воно з Величезної Піхви Небес і заходить у неї. Спробуйте покохати панну, розвернувши її розкішницею до сонця, мов сонях, — ви відчуєте, як якась сила втягує вас всередину, як піднімаються назустріч хвилі й обволікають прутня. Коли я торкався пальцями її піхви — оживали звуки невидимої таїни, неясні натяки звуків, меланхолія простору з безконечними коридорами лабіринту. Як і в більшості інтелектуальних панночок, піхва Віри була стулена, як черепашка вустриці. Чи смакували ви коли-небудь вустрицями? Вони на смак — як розкішниця Віри. Вустрицю їдять ще живою, присмачивши перцем, сіллю й оцтом, тоді вона починає пульсувати, дрижати, і власне таку оскаженілу вустрицю ковтають, запиваючи білим вином. Я ковтав Вірину розкішницю, нічим не присмачивши, а вона пульсувала, дрижала і скаженіла, засмоктуючи мого язика, засмоктуючи мене з головою, і руками, і ногами, засмоктуючи мене всього, і я перетворювався на безборонну вустрицю в гарячих вустах піхви, я не володів собою, я розчинявся у її соках, стаючи її частиною, малесенькою та непомітною.

Взагалі, коли чесно, Віра мала на мене найбільші права — адже це я її позбавив невинності. Живучи в Галичині, ви не можете бути певні того, що, привівши до хати дівчину, ба навіть лишивши її на ніч, ви її вграєте, вона може виявитися цілочкою і говорити щось про чисті почуття. Цілочки бувають різні, одні не дозволять скинути з себе навіть мештів, інші скинуть усе, але до істеричного стану будуть боронити свої майтки.

У жінок будь-якого народу є свої конкретні частини гардеробу, які вони захищають до останку. В галичанок — це майтки. Ви можете все з неї поздирати, гладити всюди, навіть у тих екзотичних місцях, які знаходяться в, — але зняти їх вона вам не дасть, вона вхопиться за них пальцями, аж ті побіліють, вона буде схрещувати ноги в такий замок, що, здається, лише смерть змусить його розімкнутися, буде викручуватися і брикатися, мов дика лошиця. Ціле щастя, що ми живемо в епоху майточок тендітних і тоненьких, які можна просто розірвати. А уявімо собі, як мучилися наші батьки, шарпаючи добротну й міцну фланель?..