— Звичайно, якщо не мати зеленого поняття про існування чого-небудь, то звідки може виникнути потреба в ньому?

— Коли ви ці книги купували, то знали, що це якраз те, чого ви потребуєте?

— Як коли. Інколи я купую книги наосліп, хвильку погортавши. Буває, що помиляюся, і книга виявляється непотребом.

— Як мало ще я знаю, — зітхнула вона.

— На що ти натякаєш? Можливо, варто перед самогубством зайнятися самоосвітою?

— Ні, не думаю. Я вважаю себе цілком сформованою особистістю, а зайва інформація уже нічого не змінить. Я хочу кави.

— Зараз приготую.

— Ні-ні, я не це мала на увазі. Я сама приготую каву.

І вона збігла сходами на кухню. Я показав їй, де кава, і поставив воду на вогонь. Мар’яна прискіпливим оком дослідила горнятка, які помила напередодні Ліда, і визнала їх придатними для вживання.

— Може, ти голодна? — спитав я.

— Ще ні. Ваші панни геть вас занехаяли. Чому ви їх не приженете навести порядок?

— Останнім часом я зустрічаюся тільки з тобою.

— Ага, то тепер цей невдячний обов’язок прибирання авгієвої стайні ліг на мене?

— Виходить, так.

— Ну що ж, я готова.

Вона відміряла чотири ложечки кави до окропу, довела до кипіння і, знявши з вогню, з якоюсь загадковою міною накрила тарілочкою. А потім, попиваючи каву, змусила мене читати уривки з «Мальви» з невеликою перервою на пізній обід. Вона слухала значно уважніше, ніж зазвичай слухають жінки, з виразу її обличчя й окремих рухів — обличчя в долонях, сплетені пальці біля грудей, зціплені кулачки на колінах — видно було, що вона всім єством своїм пірнула в текст, у дивовижні лабіринти, і тепер далеко-далеко, поза часом і простором, і повернути її вдасться лише тоді, коли я скінчу читати. Обережно, щоб не сполохати її мерехтливе серце, я підвів читання до кінця, стишуючи голос до напівшепоту, до напівподиху, а сутінки тим часом прикрасили кімнату широкими мазками темно-синього пензля, і тоді я витяг пляшку вина й зиркнув у дзеркало: що вона в мені знайшла? Я запалив свічки і вимкнув світло, у присмерку вона стала виглядати старшою років на п’ять. Це мені додало відваги. Мар’яна сиділа на канапі, я простягнув їй келих вина, вона взяла, навіть на нього не зиркнувши, і промовила:

— Я… я хотіла сказати, як мені подобається те, що ви пишете…

Келих ледь-ледь тремтів у її пальцях, вино погойдувалося, билося об стінки, а вона все ще була далеко, хоч і значно ближче, ніж тоді, коли я читав, а все ж не тут, не поруч, вітер ще тільки ніс її сюди, і коли я побачив, що вона вже тут, то сказав:

— Ти ще нічого не випила.

Я цокнувся з нею, і вона пригубила келих, якусь хвилю повагалася і випила духом, як воду, враз укрившись рум’янцем. Після цього замовкла. Я сів біля неї, обережно, мов біля метелика, якого боявся сполохати. Головне — не нахабніти, тихо, спокійно, ще один келих… Можливо, ще один — і вона буде готова — я це відчував. Але найбільше, що я міг собі зараз дозволити — це бавитися її волоссям. Другий келих вона пила трохи довше, а коли допила, і наступні п’ять років лягли на її обличчя, я пригорнув її до себе, вологі вуста в якомусь напівсонному стані розхилилися, в примружених очах заграло полум’я свічок. Її помада мала смак невинності. Цілувалася вона невміло і сковано, вуста були напружені й прохолодні. За хвилю вона різко відсунулась, стулила долоні й стиснула їх колінами, нахилившись уперед так, мовби вчинила щось заборонене й негідне, і знову помандрувала кудись у темінь, але вже недалеко, на досяг голосу.

Я налив їй ще. Нас обволікала тиха скрадлива музика, Мар’яна в такт злегка погойдувалася, здавалося, вона вимкнулася, і все, що її оточувало, нараз перестало існувати, але я помітив, що погляд її сумний, вуста напнуті, а стиснуті пальці аж побіліли. Про що вона зараз думає? А може, не думає, а радиться з тими, хто її послав по мене? Вочевидь, вони мали поставити їй якісь умови, а вона бачить, що не може їх дотриматися, і тепер іде торг… Я стежив за нею, не відводячи очей, але їй це не заважало — здавалося, вона взагалі мене не помічає, вуста її ледь помітно здригалися, якісь беззвучні слова спурхували з них і летіли до світла свічки, щоб за мить спалахнути і щезнути, але ще в леті їх встигав перехопити той, кому ті слова адресувалися, і вона злегка кивала головою, мовби вислуховуючи його репліки. Я відчув наплив ревнощів, бо ясно бачив, що цієї хвилини вона не належить мені, а комусь таємничому, комусь, хто, можливо, створив її і на правах творця продовжує провадити у сліпучій пустелі життя.

Я знову пригорнув її, і вона, покірно притулившись до мене, спитала пошепки:

— Ти знаєш, скільки я маю років?

Вона вперше звернулась до мене на «ти», але я помітив це не відразу, і жодним чином не прореагував.

— А хіба це так важливо?

— В листопаді буде шістнадцять.

— Чудово. Ти й тут мене піддурила, сказавши, що закінчуєш школу.

— Ні, я закінчила щойно дев’ятий клас. Такої юної ти ще не мав ніколи, правда?

— Правда, — збрехав я.

— А тоді, коли ти сам мав шістнадцять?

— Ні. Тоді теж не мав, — вдруге збрехав я.

— Тепер будеш мати, — сказала вона якимсь дивним тремтячим голосом з ноткою непевності, а за мить я відчув, що й сама вона тремтить, мов у пропасниці. — Скажи, — промовила, — якби ти мав на вибір: негайну смерть або життя на безлюдному скелястому острові серед океану, де тебе чекатиме голодна смерть, повільна і болісна, однак не цієї хвилини, а за якийсь час — що б ти вибрав?

— Вибрав би острів. Бо залишалась би все-таки надія, що якось врятуюся.

Вона відхилилась від мене і знову скулилася, сховавши долоні між коліна.

— Але як? Довкола самі скелі, жодної рослини, — докинула таким тоном, мовби від моєї відповіді не знати що залежало.

— Можливо, вдалося б піймати якусь рибу чи назбирати водоростей, а ще є надія, що приплине корабель.

— А якби ти знав, що не приплине? — вона говорила, дивлячись не на мене, а кудись уперед, у сутінь, що причаїлася за вікном. — Якби ти знав, що в тих місцях взагалі ніколи не пропливають кораблі? А довкола скелястого острова не водяться риби, і береги такі стрімкі, що хвилі на них нічого не викидають, тоді що?

— Все одно якась надія жевріла б. Скільки б ти не вносила уточнень, навіть якби сказала, що я буду прикутий до скелі ланцюгами, то й тоді б я вибрав острів.

Тепер вона повернула голову до мене і подивилась так, мовби бачила вперше, щось я сказав таке, що її зачепило за живе, але що це було, я не міг зрозуміти, розпитувати ж її цієї миті я вважав за недоречне, бо, обнявши її, відчув, що вона тремтить іще дужче, я зазирнув у її очі й побачив сльози.

— Що сталося? Ти плачеш?

— Ні-ні, нічого, — закліпала вона рясно і, рішуче вхопивши келих, стала пити якось спазматично і нервово, а сльози текли по її личку і мішалися з вином, рука з келихом тремтіла, і я не знав, що маю думати. Потім, відклавши келих, вибігла з покою до лазнички.

Я налив собі вина і теж випив, але зі злості. Чому мені так фортунить на істеричок? Чого вона розплакалася? Може, я поводився нетактовно? Що я вчинив не так? На вулиці захлюпотів дощ, пориви вітру шмагали гілками дерев по шибах — чудова погода, щоб запорпатися у ліжко з книжкою, а ще краще з книжкою і Вірою-Лідою-Лесею, і читати вголос щось стильне, душевне, руками водночас пестячи одне одного, але так злегка, без напруження, ледь-ледь ковзаючи пальцями, щоб за якусь годину, а то й дві, відклавши книжку, сплестися в гарячий клубок і буквально за лічені хвилини отримати одночасний оргазм.

Хлюпання води у лазничці припинилося, і Мар’яна з’явилася знову свіжа й усміхнена.

— І що це з тобою було? — поцікавився я.

— Нічого особливого. У мене закрутилася голова… я забагато випила… з незвички.

— Але я б не сказав, що ти п’яна.

— Ні, але я трішки сп’яніла. Не звертай уваги. Краще поцілуй мене.

Цього разу поцілунок вийшов пристраснішим, а коли моя рука ковзнула під майку і торкнулася перса, вона вже не опиралася. Всі її рухи були, мовби у сні, вона дозволяла себе роздягати з якоюсь приреченою покірністю, усміхаючись комусь невидимому, але не мені, вона в цей час дивилася кудись убік, але не на мене, а я стягав із неї усе за порядком, не кваплячись, а так, ніби роздягав заснулу дитину, яку нізащо не хотів розбурхати, і, коли вона залишилася зовсім гола, очі її заплющилися, і вона, здавалося, дозволила себе затопити справжньому сну. Тіло її було покірне і тепле, я пригортав її без зусиль, і вона тулилася до мене з радісною усмішкою, але жодних зустрічних рухів не робила. Я гладив її невеликі круглі й налиті перса, відчуваючи, як під пальцями бубнявіють пуп’янки, а далі… далі, скажу вам, той, хто не гладив живіт юнки, ніколи не збагне дивовижного відчуття і насолоди від доторку до цієї ніжної шовкової шкіри, просяклої якоюсь особливою теплотою і свіжістю, я відчував таке ж сп’яніння, яке відчуває мандрівник, проникаючи у місцини, в які досі не потрапляла жодна людська душа, і хоч зовсім недавно та сама долоня досліджувала екваторіальну частину тіла Віри з не меншим захватом першопрохідця, а все ж різниця була велика, бо Віра вже дозріла була для любощів, тіло її налите було сексом по самі вінця і спрагло приймало мій дослідницький порив, тоді як тут мене чекала настороженість, подив і вдавана апатія, а непокірні кучерики, в яких заплутувалися пальці, кучерики не підстрижені і їжакуваті, а пружні й гойдливі, наче хвилі морські, з яких так легко зісковзнути у літепло вологого раю, ще й досі сняться моїм пальцям. Покірність Мар’яни незабаром виявилася оманливою, вона хоч і лежала із заплющеними очима і без опору підкорялася моїм рукам, проте ноги тримала вкупі, і мій палець даремно ковзав, стараючись дістатися глибше. А коли я ліг на неї, у мене виникло відчуття, що я спробував проникнути в неї, мов святотатець у храм, якого має намір осквернити, принаймні рухався я так само скрадливо й обережно, боячись, що мене ось-ось сполохають, викриють і заарештують. Я кохав її лише самим кінчиком, бо ніг вона не розводила, і тільки-но я починав напирати, ураз стискала м’язи. Врешті я змирився з цим і, завершивши справу в простирадло, ліг поруч. Вона зробила вигляд, ніби мені віддалася, а я зробив вигляд, ніби її взяв.