Юхрим підозріло черкнув мене поглядом раз, удруге і в'їдливо запитав:

— У тебе, жовтодзюбе, є баланс у голові?

— Натурально! — зопалу відповідаю Юхримовим словом, а воно одразу спалахує в круглих очах інспектора таким зеленим зловістям, що я враз прикушую язик і розпутую ноги.

— Ти ще смаленого вовка не бачив? — пригинаючись, посунув на мене Юхрим.

Я опиняюсь за ковшем і звідти здивовано й перелякано перепитую:

— Смаленого?.. Ні, не бачив.

— То побачиш! — обіцяє Юхрим і намагається вхопити мене рукою за вухо. Я відскакую далі, а фінінспектор стає на моє місце й продовжує: — Побачиш, побачиш! Як не тепер, то в четвер. Без смаленого вовка в тебе не обійдеться…

І Юхрим таки вгадав: не один раз у недобрі четверги крутився біля мого слова той смалений вовк, який одне око засклив вульгарним соціологізмом, а друге гнітючо-сірою підозрою…

Та це було потім… А зараз я маю неждану допомогу. До Юхрима підходить отой дядько Шевко, що вилітає з усіх служб, і презирливо питає:

— Ти чого, огиднику, причепився до дитини? Ще рано з неї податки тягнути — дай підрости.

— Та хіба я за податком? — розгубився Юхрим.

— А що ти інше вмієш? Ти вже й на рідну матір, і на стеблину, і на зернину дивишся очима збірщика. Нападлючив у селі, нападлючиш і в місті.

— А ви не збирали в селі подать із городів? — ошкірився Бабенко.

— Так то ж була весела подать. У тебе на таку ніколи не вистачить кебети, — неждана добрячо-хитра посмішка починає решетувати на обличчі дядька Шевка усі його веснянки: чоловік, певне, згадує свою останню посаду, прицмокує устами й нічутінку не журиться.

Минулого року його таки призначили уповноваженим по розподілу садибних ділянок. Дядько Шевко охоче взявся за цю роботу і встановив собі за наділ садиби незаконну оплату: дві пляшки самогону, десять яєць і кусень сала. Правда, увечері він свій прибуток чесно пропивав із людьми, — нічого не приносив додому. І все б у нього було гаразд, якби одна тіточка, в якої не було шматка сала, не поскаржилась на нього дядьку Себастіяну.

За Шевка взявся громадський суд. Судили його в школі, згадували провини в минулому і дивувались, як він знову проліз на посаду. Нарешті хтось запитав Шевка:

— І ти, дрібносовісний, не міг нарізати бідній жінці город без сала?

— А на чому б я тоді яєчню пряжив? — обурено відповів Шевко. І це наївне оправдування привернуло всіх до бідного дядька Шевка. Школа затряслась од сміху: реготали і слухачі, і судді, і позовниця. Вона першою сказала:

— Відпустіть його додому пряжити яєчню.

Шевко закліпав повіками і зворушено заговорив до позовниці:

— Спасибі, серце, і ходім до мене на вечерю. Я, чуєш, як добре попоїм, то моя душа тоді наче на подушці лежить…

А от на мене вітром налітає чорнобородий журавлистий мельник Іван, який живе за річкою і має дуже гарну жінку. Він теж, як більшість дорослих, має звичку прикидатися, не впізнавати тебе і так говорити з меншими, ніби вони тільки сьогодні побачили світ. Але хіба нам звикати до цього?

— Ти що, приїхав сюди зуби продавати? — гримає дядько Іван і одразу робить три справи: грізно витріщує очі, трясе бородою і витрушує з неї муку.

— Нащо мені ця кумедія? — споважнівши, відповідаю на запитання запитанням і, статечно торкнувшись рукою шапки, вклоняюсь мельникові.

— А чого ж ти щоки, як на вітер, надимаєш?

— Щоб краще вітряк молов.

І це дуже подобається мельникові. Тепер уже він сам починає сміятися:

— То ти, видать, хазяйська дитина. Чи не пристанеш до нас у прийми?

Тут уже я не знаю, що відповісти, тільки мовчки дивуюсь: чого це всі дорослі так люблять говорити дітям про сватання, одруження і прийми? Деякі родичі підбирали мені молоду ще тоді, коли я й до школи не ходив. Напевне, думають: нам оте в голові, що і їм? Дядько Іван, очевидно, догадався, що передав куті меду, і вже підходить з іншого боку:

— Ну, а ти часом не циганське або волоське дитя?

— Та ні, я біленький. А от ваша Люда чорнява, — може, вона волошка?

— То ти навіть мою Люду знаєш? Чий же ти будеш?

Ой дядьку, дядьку, добре ви знаєте, чий я, і краще б не питали цього. Мені одразу стає незатишно на серці, бо згадую одну з своїх найбільш нецікавих пригод.

Вітряки завжди вабили нас, малечу, і своєю красою, і якоюсь таємничістю, і розмовою з самим небом, і особливо крилами, до яких, коли вони поволі рухались, можна було причепитись, на дурничку покружляти, завмираючи, побачити невидимі з землі села, ще й показати пастушкам свою одчайдушність. Робили це хлопчаки, робив і я. І от одного разу, коли, затаївши подих, я розкошував на крилі, хтось неждано зв'язав мене руками, віддер од крила, а далі вліпив кілька ляпасів по тому місці, яке найбільше провинилося перед людьми. І тільки після такої операції я побачив не так сердитого, як наляканого дядька Івана. Раптом він пригорнув мене до себе, і в його очах я побачив велику тугу.

— Що ти робиш, дитино? — аж застогнав мельник. — Зірвешся з крила — батька-матір осиротиш або на безвік залишишся калікою. Жаль буде життя, та нічого не зробиш… Не гнівайся на мене — бив тебе не я, а моя печаль.

Оті слова і туга в очах одразу розтопили біль і образу.

— Не будеш більше так робити? — провів дядько рукою по очах.

— Ні.

— Побожись.

Я побожився.

— От і маю собі хрещеника, — посміхнувся мельник і попрощався зі мною, як з дорослим…

Напевне, й дядько Іван згадав оте давне, але заговорив про інше:

— В тебе яка гречка?

— Яка ж вона може бути?

— Золота чи проста?

— Мішана: трохи золота, а трохи проста.

— Значить, на багатство йдеться, — жартуючи, дядько Іван засипає в ківш моє зерно, а мене ставить до мучника.

— Чого ви пропустили на дурняк замурзу? — невдоволено забурчав Юхрим Бабенко.

— Бо нема в дитини ні галіфе, ні бекеші, — безжурно відповів мельник.

— Еге ж, еге ж, — погодилось кілька голосів. — Малого треба раніше відпустити. — І добрі людські очі своїм теплом огрівають мене.

Я червонію од людської доброти і схиляю голову до мучника. А в нього вже летить-труситься мука, ще й окантовує себе чорною лускою. Це ж так приємно рукою вибирати тепле-тепле борошно, дихати його пилком, ще й прислухатися, як хтось над тобою, біля ковша, веде небилицю:

Увесь вітряк одразу вибухає реготом, а Юхрим знизу, від мучника, починає шпетити когось найнепотрібнішими словами.

— Аса, прояво! Хіба це про тебе говориться? Хіба ж ти один фінінспектор в галіфе? — розважливо обзивається згори приємний баритон. — І чого в тебе губа, як на коловороті, літає? Бач, якого при дітях налихословив, а вже й одружитися встиг. Коли вже ти, поганче, прийдеш по розум до голови, а не до іншого місця?

І знову усім стає весело, тільки один Юхрим шкварчить, як сало на вогні, і розтрушує зелену злість із очей:

— Я ще доберусь, розумнику, натурально, до твоєї шкури.

А розумник безтурботно відповідає:

— Видно, з чиєї голови виросте довбня.

І знову люди так починають перехитуватись от сміху, що мельнику доводиться крикнути на них:

— Та поменше витрушуйте регіт, бо аж завітрило, — муку розвіє!

Уже присмерк обсіяв сніги ніжним рожево-блакитним пилком, коли я з борошном повертався в село. Позад мене крила вітряка перелопачували вітер і сніг, поперед мене в долині готувалися до весілля верби-наречені, а за ними ревнивим затуманеним оком дивилося небо. І от уже зникло це око, поголубіли верби, поголубіла дорога, крізь сніг туманом дихнула долина, а я собі йду та йду по самій середині раннього вечора. І легко йти моїм ногам по землі, і легко летіти моїм думкам по всіх світах…