— Я старий і хворий, — сказав папуга. — А мені не дають пенсії і не випускають звідси.

— Надворі холодно, — втішив його Орфей.

— Але й улітку не випустять, — зауважив папуга. — Нічого не можу вдіяти. А я вже погано бачу. То зле для гримера…

— Цей будинок — якась божевільня.

— Будинок? — здивувався гример. — Де ви бачите будинок? Це — божевільний світ. Запитайте, чого мені треба?

— Чого ж вам треба?

— Ні-чо-гі-сі-нько! Я ситий, а ситість псує мозок. Одначе зараз я зроблю ваше лице гладеньким і рожевим, як у немовляти. При штучному світлі ви виглядатимете цілком природно.

— А можна обійтися без гриму?

— Тут — не можна, — холодно зиркнув на нього папуга. З фамільярністю було покінчено.

«Нічого, — заспокоїв себе Орфей, — витрусь. Цікаво, що вони далі робитимуть зі мною? Я вже й так — достеменна мавпа».

— А далі куди? — спитав він.

— До гіпнотизера. Треті двері ліворуч від сходів.

— Спасибі, - ледве вимовив Орфей. Грим так стягнув йому шкіру, що важко було навіть розтулити рота.

— Щасливого дебюту! — побажав папуга йому в спину, і сонні пташині очі на мить спалахнули.

Орфей швидко йшов коридором, намагаючись розпізнати двері туалету. Слава богу, ніхто на цей раз його не вів. Бо живим у лапи гіпнотизера він би не дався ніколи.

Орфей замкнув за собою двері й кинувся до умивальника. Вій щосили тер щоки, і між пальців стікала рожева піна. Вмившись, витерся рукавом. Ходити в шкурі було вкрай незручно, то він її запхнув за батарею. Туди ж потрапив і парик. Пояс він вирішив подарувати жінці, якщо вибереться звідси. Аби вдалося роздобути якусь теплішу вдяганку.

Він утрапив на сходи і вже почав спускатися ними, коли зачув шурхотіння мітли. Нижче прибирала якась згорблена бабуся. Орфей не хотів з нею зустрічатися і знову піднявся вгору. Минув, може, два поверхи, коли знову почув шурхотіння мітли: старенька мела сходи знизу вверх. Куди він мав подітися?

— Бабцю, ви не скажете, як потрапити на поверх, де багато дерев?

— У сад? А нащо тобі?

— Мене там чекає одна дама, — збрехав Орфей і зіщулився, бо знову почув той нестерпний крик. — Хто це кричить?

— А! — махнула рукою бабця. — Не може одна розродитися. Другий день не дає нам спокою.

— Та вона ж померти може!

— Може, — буркнула стара. — Ще піднімись на три поверхи, там буде сад.

— Дякую.

«Власне, нащо я туди йду? — міркував Орфей. — Мені ж треба вниз. Та хоч гляну на сад: буде що згадати!» Він страшенно захотів ступити на шерхотливе осіннє листя, притулишся до якогось стовбура і прикласти флейту до вуст…

Двері, за якими починався сад, були скляними. Орфей побачив багато дерев із стиглими лимонами, помаранчами, безліч ящиків із трояндами та орхідеями. Зелень буяла скрізь, погрожуючи затопити навіть вузенькі доріжки, викладені чорними й білими плитками. Двері були замкнені, та Орфей і не збирався заходити. Його б тут злапали без будь здоров. Стара вже, мабуть, помчала на мітлі доносити на нього. Боже, що він кому зробив? І чи справді його хочуть знищити?

Він змусив себе відірвати очі від саду. Треба йти. Все вгору та вгору. Десь же мусить бути дах цього хмародряпа. Якщо він вибереться звідси, що до кінця життя йому ввижатиметься той сад, що висить над головою, мов прокляття. Сходи — це єдине щось певне й постійне у будинку, напханому різноманітними пастками. Орфей минув кілька поверхів і почув угорі чоловічі голоси, які про щось сперечалися. Тож мусив знову звернути. Відчинив найперші двері.

Він опинився в прегарній, розмальованій фресками з позолотою кімнаті, яка мала стрілчасте, мов у старовинному замку, склепіння. Посередині стояло велике різьблене крісло, в кутку — великий канделябр із свічками, а поруч із канделябром — портфель Орфея. І більше нічого. Орфей аж затрусився, коли побачив свій портфель. Руки були на місці — цілі, неушкоджені, з гнучкими натренованими пальцями, насподі у футлярі лежала флейта. Він торкнувся її і водночас почув жалібний крик бідної жінки, що ніяк не могла розродитися. Тоді прихилився до холодної стіни, заплющив очі і тихо заграв.

Він забував про власне тіло й інші тлінні тіла, котрі є притулками безсмертних душ, тимчасовими і недостойними. Під дією його музики душі вилущувались із тих притулків і, наче метелики, пурхали довкола Орфея. Він грав, не помічаючи нічого на світі, бо існувала тільки музика, непідвладна тілу й розуму. А коли доводилося відводити флейту від пересохлих вуст, Орфеєвій душі було нестерпно боляче, паче вона розлучалася з ритмом навіки, падаючи в гидке провалля дисгармонії.

Врешті флейта змовкла. Орфей розплющив очі. На стіні коливалася величезна кудлата тінь. Музикант обернувся й побачив у різьбленому кріслі лева із примруженими золотавими очима:

— Ти гарно зіграв, — мовив лев. — Гості задоволені. І я теж. Можеш просити в мене нагороду, а гроші тобі заплатять окремо.

— Яку нагороду? — не зрозумів Орфей.

— Яку, яку! Суниць серед зими, смерті тещі, подорожі на Ямайку, маску фараона, кінозірку…

— Хіба ви чарівник?

— Угу. Я — пан цього будинку. Ти, певно, думав, що ми випхнемо тебе на естраду і примусимо грати під акомпанемент виделок і бокалів? Це принизливо. Ми не якісь плебеї.

— Ви — звірі…

— Ми звірі, бо живемо інстинктами, і тільки старість та невдачі можуть нас перетворити на людей. Безтурботність — ось за чим тужить людина, відколи порвала з природою. У нас кожен стає тим звіром, на якого заслуговує.

— Мене теж вважають безтурботним, — зауважив Орфей.

— Але ти не потребуєш ні ласощів, ні комфорту, ні розваг. Не порівнюй себе, нещасний, а володарями пущ, котрі знають смак крові! Ти нездатний на щирість вбивства й розпусти.

— Гості — теж звірі?

— Аякже. Ну, перш ніж зійти з нашого корабля, скажи про нагороду.

— Хай жінка, що кричить, нарешті розродиться.

— Що ж, — згодився лев, — вона вже давно обридла всім…

І справді, крик замовк.

— А дитина жива? — стурбувався Орфей.

— Пішли глянемо.

Воші піднімалися сходами вгору, і гнучка спина лева відливала червоним. Десь близько мав бути ресторан, бо оркестр грав дуже голосно.

— Ось тут, — прочинив двері лев, і вони опинилися у напівтемному коридорі, що пах лікарнею.

Назустріч їм біла гуска котила візок.

— Ну, як?

— Дівчинка.

— Буде офіціанткою.

— Еге ж, — кивнула гуска.

— А може, танцівницею, як мама…

Дитина заплакала, і лев ніжно прогарчав:

— Мале пискля!

Орфей схилився над візком. Із білого згортка на нього глянули розумні людські очі, яким недовго судилося лишатися людськими й розумними.

Але ж раптом буйна рослинність саду прорветься крізь стіни хмародряпа, вихлюпне на вулиці й дерева, квіти постануть скрізь, по всьому місту. Замурзані дитячі рученята зриватимуть помаранчі, й стікатиме на землю солодкий сік…

Тоді з руїн вийде жінка у барвистому лахмітті, байдужа до себе і мовчазна. Вона зуміла знехтувати своєю молодістю і красою, котрі лишила в руїнах, і ніколи не згадуватиме про це. Десь знайде собі вбогий притулок і житиме там покірно аж до смерті, остерігаючись темних вулиць, лісу й музики, яка змушує душу покидати тіло, а також правдивих дзеркал.

© СУЧАСНЕ ФАНТАСТИЧНЕ ОПОВІДАННЯ. — К.: Молодь, 1990. - 320 с.