Я ніяк не міг наважитися звернутись до будь-кого з цих поважних громадян. Мені соромно було навіть заговорити з ними в такому брудному лахмітті; і якби я запитав, де оселя містера Ренкейлора, вони б, напевно, розреготалися мені просто в обличчя. Отож я то ходив туди й сюди вулицею, переходячи її безліч разів, то спускався до гавані, наче собака, що загубив свого хазяїна. Часом мене охоплював розпач і якесь дивне почуття гризло душу. Нарешті ранок змінився днем. Було вже, мабуть, близько дев'ятої години, коли я, втомившись від блукань, випадково зупинився навпроти вельми добротного будинку, що виходив прегарними чистими вікнами в бік берега. На підвіконнях у вазах цвіли квіти, стіни були недавно потиньковані, а на ґанку сидів, ліниво позіхаючи, мисливський собака. Адже він був у себе вдома! Як бачите, я заздрив навіть цій безсловесній тварині. Раптом відчинилися двері й на них з'явився рум'янощокий поважний чоловік у добре напудрованій перуці та окулярах. Я мав такий мізерний вигляд, що нікому і в очі не впав, а він аж двічі позирнув на мене. Цього добродушного джентльмена, як виявилося потім, так вразив мій нужденний вигляд, що він одразу підійшов і запитав, що я тут роблю.

Я відповів, що прийшов до Квінзфері в справі і, набравшись духу, попросив його показати мені оселю містера Ренкейлора.

— Цікаво, — промовив він. — Я щойно вийшов з цієї оселі. Тут просто якийсь дивний збіг обставин, бо саме я і є той чоловік, якого ви шукаєте.

— В такому разі, сер, — зрадів я, — дозвольте мені поговорити з вами.

— Я не знаю вашого імені й навіть обличчя.

— Мене звуть Девід Балфор.

— Девід Балфор?! — перепитав він здивовано, піднісши голос. — А звідки ви з'явились, містере Девід Балфор? — спитав він, суворо дивлячись мені у вічі.

— Я побував у багатьох краях, сер, — відповів я, — але гадаю, що про це було б краще поговорити в зручнішому місці.

Містер Ренкейлор, здавалося, якийсь час роздумував, приклавши пальці до губи й поглядаючи то на мене, то на вулицю.

— Безперечно, так буде краще, — нарешті вирішив він, повів мене з собою в дім, гукнув комусь, що буде зайнятий весь ранок, і відчинив переді мною двері в маленьку запилюжену кімнатку, захаращену книжками й паперами. Тут він сів і мене запросив сісти, хоч мені здалося, з якоюсь жалістю перевів погляд із чистого стільця на моє брудне лахміття. — А тепер, — сказав він, — якщо ви маєте справу, прошу вас говорити коротко й швидше дійти до суті. Nec germino bellum Trojanum orditur ab ovo… [30]розумієте ви це? — спитав він, кинувши на мене пильний погляд.

— Я навіть зроблю так, як каже Горацій, сер, — відповів я, всміхнувшись, — і прямо введу вас in medias res [31].

Він кивнув головою, очевидно, задоволений, бо вжив цю латинську цитату, щоб перевірити мене. Хоч такий початок трохи підбадьорив мене, кров ударила мені в обличчя, коли я додав:

— У мене є підстави думати, що я маю якісь права на маєток Шооз.

Правник дістав з шухляди теку з паперами і, розгорнувши її, поклав перед собою.

— Слухаю вас, — мовив він.

Та я випустив свій останній набій і сидів мовчки.

— Ну, ну, містере Балфор, — сказав він, — треба розповідати далі. Де ви народились?

— В Ессендіні, сер, — буркнув я, — у тисяча сімсот тридцять третьому році, дванадцятого березня.

Він, очевидно, звіряв мої свідчення по своїй теці, але я не знав, що це означало.

— Ваші батько й мати?

— Моїм батьком був Александер Балфор, шкільний учитель в Ессендіні, а мати — Ґрейс Пітаров; здається, вона була родом з Анґусу.

— А ви маєте папери, що засвідчують вашу особу?

— Ні, не маю, але вони є у містера Кембла, священика, і їх легко можна дістати від нього. Містер Кембл може також засвідчити мою особу сам. А крім того, я не думаю, щоб моєму дядькові спало на думку зрікатися мене.

— Ви маєте на увазі містера Ебінізера Балфора? — спитав містер Ренкейлор.

— Авжеж, його, — відповів я.

— Ви бачилися з ним? — поцікавився містер Ренкейлор.

— Він приймав мене у своєму власному домі, — сказав я у відповідь.

— А вам доводилось коли-небудь стикатися з чоловіком на ім'я Гозісен? — розпитував далі правник.

— Доводилось, сер, — мабуть, на кару за свої гріхи, — відповів я, — бо саме з його наказу і за дорученням мого дядька мене викрали на очах у жителів цього міста і вивезли в море, де я мало не загинув під час суднотрощі. Після того мені довелося зазнати багато злигоднів, і тепер я стою перед вами в цьому жалюгідному лахмітті.

— Ви кажете, що була суднотроща, — промовив Ренкейлор. — Де це сталося?

— Біля південного берега острова Мулу, — сказав я. — Острівець, на який мене викинули хвилі, називається Іррайд.

— О-о, — протяг він усміхаючись, — ви знаєте географію краще за мене. Можу вам сказати, що ваші слова точно узгоджуються з відомостями, які я одержав раніше. Однак ви кажете, що вас викрали. Як це розуміти?

— В прямому значенні цього слова, сер. Я простував до вашого дому, коли мене заманили на борт брига, вдарили по голові й кинули в трюм. Я зрозумів, що сталося, тільки тоді, коли ми були вже далеко в морі. Я мав потрапити на плантації, але Бог мене оберіг від такої долі.

— Бриг загинув двадцять сьомого червня, — містер Ренкейлор заглянув у теку, — а сьогодні ми маємо двадцять четверте серпня. Тут досить велика прогалина, містере Балфор.

Близько двох місяців. Вона вже завдала багато клопоту вашим друзям, і скажу правду: я не заспокоюсь, поки не з'ясую всього.

— Запевняю вас, сер, — відказав я, — цю прогалину дуже легко заповнити; та перше ніж розповідати про свої поневіряння, мені хотілося б упевнитись, цю я розмовляю з другом.

— Так ми ніколи не домовимось, — заявив правник. — Я теж не можу бути певний, поки не вислухаю вас. Я не можу бути вашим другом, поки не доберу як слід діла в усьому. Якби ви були довірливіші, вам краще жилося б на світі. Адже № знаєте, містере Балфор, шотландське прислів'я: "Хто чинить зло, той найдужче його боїться".

— Не забувайте, сер, — зауважив я, — що мені вже довелося зазнати лиха через свою довірливість. Мене продав у рабство той самий чоловік, який, коли не помиляюсь, є вашим клієнтом.

Я, очевидно, помалу переконував містера Ренкейлора й здобував у нього чимраз більшу довіру. Почувши цю гостру репліку, яку я кинув з усмішкою, він уже розсміявся вголос.

— Ні, ні, — заперечив він. — Не все стоїть так уже погано, як ви гадаєте. Fui, non sum [32]. Я справді був повіреним вашого дядька, та поки ви (imberbis juvenis custode remoto [33]) тинялися десь там на заході, гай-гай, — як же багато води спливло. І якщо у вас не дзвеніло у вухах, то не від того, що про вас бракувало розмов. Якраз у день суднотрощі містер Кембл з'явився до мене з вимогою розшукати вас. Я ніколи не чув про вас, але знав вашого батька і на підставі деяких даних (про них скажу пізніше) схильний був боятись найгіршого. Містер Ебінізер не заперечував того, що бачив вас, однак заявив (це здалося мені неправдоподібним), нібито дав вам значну суму грошей і ви поїхали до Європи з наміром закінчити там свою освіту (це було цілком імовірне й похвальне). На моє запитання, як могло статися, що ви жодним словом не повідомили про свою постанову містера Кембла, він засвідчив під присягою, що ви висловили велике бажання порвати з минулим життям. А на запитання, де ж ви є, відповів, ніби не знає напевно, але гадає, що в Лейдені. Оце загалом його відповіді. Я не зовсім певен, що хтось повірив йому, — вів далі містер Ренкейлор, усміхаючись. — Особливо йому не сподобались деякі мої зауваження, і ваш дядько, просто кажучи, показав мені на двері. Ми тоді дуже розгубилися, бо, незважаючи на поважні підозри, нічим не могли підтвердити їх. Саме тоді з'явився капітан Гозісен і сказав нам, що ви потонули. Отже, з'ясувалося, що ваш дядько брехав, а все закінчилось тільки скрухою для містера Кембла, збитками для моєї кишені та ще однією плямою на репутації містера Балфора, й без того вже заплямованій. А тепер, містере Балфор, — додав він, — ви знаєте весь хід цієї справи і можете судити самі, чи заслуговую я на вашу довіру.