Начерк ентомології

В о, к, подвійне ц, е. Вок, любитель на дівок. Цик, цикада, пак. Цикади на цикладах.^[24] Так-так. Ще люди — Бог із ними. Ще речі — так-сяк. Але рослини і тварини часами робляться нестерпні.^[25] Це різноманітне птаство, що вдосвіта починає, яке до світу позбавляє світ цноти і тиші — особливо розпачливі зойки горлиць, особливо занудне кукання горлиці-самиці та ще різкий малоприємний клекіт горлицевого самця, яким він сповіщає про наближення до гнізда. Особливо це. Або ж усіляке таке хробацтво, котре не дає моїй дівчині вільно розкласти ніг. Поганські дівчата так люблять віддаватися в траві, особливо влітку.^[26] Але влітку особливо небезпечною є загроза проникнення в тіло всілякого хробацтва. Влітку, так. Зовсім не те, що в ліжку. В ліжку не так. В ліжко не заповзають маленькі чорні лискучі комашки, які одними з перших вилущуються з-під землі напровесні, в ліжку немає мурашок, — ані рудих кусючих, ані великих лісових, ані мізерних єгипетських, що водяться в хлібниці і за ніч вибудовують цілий мурашник, цілий світ у недоїдженій хлібині, цілий єгипетський, кажу вам, курва мама, світ у півбуханці сірого хліба: тунелі, алеї, переходи, потайні кімнати і гробниці — все, як належиться, ти маєш змогу пересвідчитися в цьому, коли пласт за пластом зрізаєш з їхнього світу скибки і ховаєш, себто бальзамуєш невдах під товстим-товстим шаром імпортної маргарини, отже загроза їхнього проникнення в твоє тіло залишається чинною ще. Навіть тут.

В ліжку, отже, що? Бувають блощиці. Це звісно, зрозуміло і звичайно. Але рідкісно. Хіба, кажу, в гуртягах чи якихось древніх викопних плацкартних вагонах, де полиці тверді, дерев'яні, вкриті десятим шаром липкого невисихаючого лаку, а перегородки ядучо-сині або темно-зелені з якимось таким орнаментальним рельєфом, ти ще дитиною любив водити пальчиком по його немотивованих виступах, повторюючи дивні заокруглення та згини, орієнтального, як тепер розумієш, характеру, істинно, істинно, кажу вам. (Ти любив водити пальчиком чи дитиною?).

Або таргани, що особливо часто трапляються в лікарняних палатах, котрі у нас всі на один штиб, а отже — в білих постказармівських тумбочках, а отже — під сірими плінтусами, а отже — на блакитних стінах — в отворах непрацюючих розеток і фіктивних пультах термінового виклику медсестер — та й на самих медсестрах — під підвіконням — за батареєю центрального опалення — (до якої через усе місто тягнуться труби від місцевої ТЕЦ, і їхнє розміщення дуже легко виявити, принаймні взимку, по чорних і чорно-зелених проталинах, по невгамовних хмарках сивої пари, особливо якщо дивитися зверху, зверху вниз із високості, ну, скажімо, з якого-небудь ворожого дирижабля — ти нерідко змушений був уявляти себе шпигуном, розбійником і відчайдухом — і треба було якось виправдовувати, мотивувати і застосовувати унікальне вміння визначати план підземних труб теплоелектроцентралі — і все-таки дирижабль, а не якийсь там занюханий реактивний літак чи супутник — дирижабль, маму його в лоб, що відразу відсилає нас усіх к бісу у приснопам'ятний чотирнадцятий рідний рік, коли твої родичі здихали під Іпром від смердючого газу^[27], який тут же, наступного дня, відразу, по гарячих, так би мовити, слідах, буде названий «іпрітом» з легкої руки безсовісних газетних борзописців, котрі нічого, крім відрази, в тебе не викликають), — і нічого, крім відрази, не викликають у тебе полчища рудих і майже чорних тарганів, що мешкають у всіх перелічених вище місцях, особливо в лікарнях, лічених-перелічених так, що не допомагають навіть слоїки з водою, в котрі ти, довго промудохавшись, вставляєш нарешті ніжки свого ліжка в надії хоч таким робом урятуватися від нічних перебігань по твоєму тілу настирних представників всюдисущого хробацтва.

А от в дирижаблях їх нема.

А от ближче на південь з'являються сколопендри. Їх треба бити праскою, коли вони повзуть по стінах. Слід сколопендри на стіні естетичний, на відміну від самої сколопендри, котру в дитячих книжках ще деколи нерозумно і поблажливо називають стоногою, а яка ж це у лиха стонога, коли там є вже все від черва і від риби і змії, та ще й з ногами, а їх і справді не менше сотні, вони мов ребра, що випирають назовні, крапка. Речі — Бог із ними. Крапка. Але всі інші без крапки

Життя мопассана

Той фацет, що хворів чолом, приснився мені котроїсь ночі у білій своїй кімнатці — це було зворушливо, це обнадіювало на початку, я зжився з ним, я звикся з ним, я думав так, як він, я намагався хворіти так, як він, але виявилося, що йому також сняться сни, і одного разу він побачив мене, за столом, схиленого у співпереживанні — це блудне і блудливе коло розірвати важко або й неможливо, головне — не перескакувати ні через п'яте, ні через десяте, а йти за ритмом слів у риму кроків, і перше, ніж дійти до Воццекових снів, слід дійти до сну про Воццека, а це ще так нескоро, скоро лиш «Життя» Ґюї де Мопассана^[28] привиділось тобі, що дало поштовх до нових міркувань про суть свобод, дарованих ночами. Свобідний від часу, свобідний від необхідності бути самим собою, як і від необхідності бути всіма, звільнений від неминучої послідовності подій, свобідний від плину і від нерухомості, від несподіванок і повторюваності, від необхідності повторювати одне і те ж, від не-роману з назвою «Життя», що його написав Мопассан, крапка.

А на початку, за чотири сни до того, було інше, зовсім інше, кажу я вам, до тебе прийшла поетка, одна з тих молодих поеток, що завжди перед тим, як вручити тіло, вручають вам конспект із власними віршами, бах-бах, так воно було і цього разу, до тебе, не дуже молодого поета, прийшла молода поетка, одна із тих; ви сиділи на канапі, якось піднесені над усіма (ти ще не знав про підняту над рівнем залу сцену), ти читав із товстого пошарпаного зошита, читав, можливо, вголос — в кожному разі деякі незрозумілі місця, і коли ти запитався про щось, про якийсь нечітко виписаний рядок, твоя гостя, нібито схилившись над зошитом, схилилась, власне кажучи, над твоїми колінами, вона майже лягла на тебе і тут… і тут увесь кавалок, весь цей епізод твого сну повторився ще раз, виявилось-бо, що ваше розташування на канапі є непродуманим і незручним, і вам важко буде правдоподібно відтворити подальший розвиток подій, і твоя фраза про те, що збоку ви вже схожі, мабуть, на коханців і ніяк не на людей, котрі читають вірші, ця фраза твоя не прозвучала, хоч ти достеменно точно знав свій текст — а отже сценарій існував уже на той момент, і діло йшло до наперед відомого фіналу! — отож, епізод повторився вдруге, тепер ти сидів праворуч дівчини, а зошит поклав ще далі праворуч себе на канапу і так, скосивши зір, читав, тепер їй справді довелося перегнутись і майже лягти тобі на коліна, але це виглядало так природно, таким спонтанним, щирим і ґраційним видався той рух, що було б просто нечемним якось відразу реагувати на несподівану близькість ваших тіл, але речення в конспекті напевно трапилось і справді нерозбірливе, бо авторка сама ніяк не могла відчитати його (а, може, й не хотіла — аж тут здогадався ти), твої коліна відчували її груди, а її вухо, миле таке вушко, знайшлося просто перед твоїми губами, і тобі залишалось тільки сказати пошепки давно завчену фразу про те, що збоку ви, мабуть, зовсім не схожі на читачів, а те, що ви схожі на коханців, стане самозрозумілим, як тільки ти торкнешся її шкіри вустами, а потім язиком, а потім легко стиснеш її плоть поміж зубами, їйжежбо.

От. А пізніше виявиться, — як завжди, ні з того, ні з сього, виявиться, — що ти вже граєш роль не свою, тобто не не-дуже-немолодого-поета, а якогось підлітка, ти навіть з певною байдужістю усвідомиш себе підлітком, ніскільки цьому не дивуючись, ніби все життя був п'ятнадцятилітнім, та ще й не собою п'ятнадцятилітнім, а кимось зовсім чужим — до чого ж тут тоді юна поетка? А не здивуєшся ти ще й, певно, тому, що коли повернеться батько цього твого героя, батько цього твого хлопця, роль котрого ти змушений був грати, і котрий щойно виграв свою подружку (хоч насправді це була твоя здобич — юна поетка, що віддає побратимові спочатку зошит, потім — тіло), так от, коли повернеться батько, ти відчуєш себе ще й тим батьком, а значить — обома (тут якраз нічого дивного немає, адже всі персонажі твоїх снів — це завжди тільки ти сам), коли ти-батько послизнешся на калюжці необачно зроненого сімені (звідки про це може бути так однозначно відомо під час театральної дії?), ти-син якось не дуже поштиво пожартуєш, і вже нарешті вся щойно згадана театральність проявиться якнайповніше, матеріалізується і дасть відчути себе сповна: батько вилається і сипоне прокляттями («щоб я на ранок тебе тут не бачив», здається, було сказано, бо діло йшло до ночі), а кругла сцена повернеться (сценографія цілком умовна — на круглій сцені лиш канапа) і з-за лаштунків висунеться бутафорський фанерний корабель, що мало б символізувати ранковий від'їзд вигнаного і проклятого розпусника-сина (тебе-сина, який відібрав твою-духа здобич і тобою-батьком був покараний), все разом воно нагадає тобі навіть не фарс, а швидше пародію на фарс, то ж про яку полюцію може йти мова?