Яку, отже, теорію людської дії пропонується у «Воццеку» замість екзистенціялістського переконання про вільну волю відповідального індивідуума? Ніяку. Людська дія — загадка. Виявляється, від індивідууму у «Воццеку» залишається приємне почуття у свідомості читача, але це почуття позбавлене раціонального ґрунту.
Подібно провалюються у «Воццеку» поняття «світу» та «Іншого». Вони зведені у творі до банальности.
«Світ» як контекст, у якому перебуває індивідуум (за екзистенціялістською термінологією, індивідуум вкинутий у світ), — занадто легко дається. Повторюваність ляндшафтів у снах достатня, щоб твердити: «Отож був світ. Природа його — квантова, інфернальна, чи, може, нейрофізіологічна — тебе хвилювала мало». Питання про природу світу належить до другорядних не тільки з кута зору персонажа Воццека, а й з кута зору самого твору. Це не випадковість. Розпливчастість поняття світу — логічний партнер розпливчастости поняття людини. «Без світу немає себе, немає особи; без себе, без особи, немає світу»[7],— твердить Сартр. З такими уявленнями Воццек не полемізує.
А як у «Воццеку» з поняттям «Інший»? У творі є ряд «інших», з якими центральний персонаж має різнорідні стосунки. Є іґнорування, «незустріч» («дивитися повз нього»). Є ставлення більш-менш байдуже або таке, що бачить Іншого головно як засіб для осягнення власних намірів чи бажань. Таким є ставлення Воццека до персонажів, вирахуваних у підрозділі «Прихід героїв», зокрема до Міріям, у коханні з якою проявляється його «знудженість і блюзнірство». Так, зрештою, ставляться до Воццека інші: «Карп Любанський виявляв прихильність, демонструючи повагу і навіть опіку («Fursorge» Гайдеґґера? — М.П.), однак варто лиш з'явитися зручній нагоді — він з полегкістю покидає тебе (мене)». Є, нарешті, виняткове ставлення Воццека до А. Її одну він сприймає й цінує як людину, що існує незалежно від його потреб та забаганок і володіє власною волею й відповідальністю. Така необхідність усвідомити автономність А. (необхідність, за Мартином Бубером, зв'язку «я — ти» замість «я — воно») бентежить Воццека: «Я ревную тебе неймовірно. …Я ніяк не можу збагнути, як вдається тобі бути десь поза мною. Як вдається жити окремо. Мати власну волю».
Можна, отже, провести класифікацію стосунків з Іншими у «Воццеку», подібну до тієї, яку ми зустрічаємо в екзистенціялізмі: є автентичне буття-з-іншим, є й неавтентичне. Думка, звичайно, не дуже віддалена від буденного спостереження, що декому ми приділяємо увагу, а декому ні. Питання Іншого у «Воццеку» стає цікавим тоді, коли Воццек, кохаючи А., сприймає окремішність її існування — її буття у світі нарівні з ним — як привід до глибокої незатишности. Для нього більш узвичаєним є сумнів в існуванні Іншого, похідний від сумніву щодо сутности предметів поза суб'єктом: «Чи, коли говорю я до тебе, ти достеменно і направду є?». Коли немає такої певности, легко ставитися до Іншого байдуже, а то й презирливо, як у сатиричному підрозділі «Про мудаків», зокрема в іронічному відступі про претензію більшости на сутність: «Мудак — завжди індивідуальність. Він вирізняється з натовпу — (…він старанно добирає взуття і прикраси) — очевидно тому натовп складається з мудаків». А от відчути повноцінність Іншого — це важко й страшно. Інший, як і «я», залишається загадкою: підтверджений досвідом, звичаєм і почуттями, він опиняється під знаком запитання в тій хвилині, коли постає питання про можливість його існування. В екзистенціялізмі і «я», і «Інший» перебувають у тісному зв'язку з тілом, у якому вони розташовані. У Сартра, зокрема в його книжці «Буття і небуття» (1943), сприйняття Іншого ототожнюється зі сприйняттям його тіла. Усвідомлення тілесности Іншого належить до визнання його автономного існування. До такого моделю тілесности Воццек, звичайно, не готовий. Хоч для нього немає стабільного уявлення себе, небайдуже ставлення до Іншого (любов до А.) в нього перетворюється на прагнення перетворити Іншого в частину себе. Він ніби й визнає окремішність А. («хочу бути з тобою»), але відразу ж висловлює неприйняття такої окремішности: «Я ж уміщаю цілий світ. Усе, що тобі потрібно. Все-все. Я ніяк не можу збагнути, як вдається тобі бути десь поза мною. Як вдається жити окремо. Мати власну волю. Бажати чогось іншого. Дихати самій». Так само Воццек прагне присвоїти — включити до самого себе — все, що фізично прилягає до тіла А.: «Я ревную тебе. Безнадійно ревную. До вина, від якого ти п'янієш. До хворіб, від яких ти нездужаєш, і до ліків, які лікують тебе. До твого волосся, мені не підвладного. До нігтів, котрі ростуть самі по собі». (Волосся й нігті — це, згідно з Воццеком, межі тіла, про які невідомо, чи вони — частина «тебе, безумовно живого», чи «довкілля, безумовно неживого»).
Ось що лежить у корінні читабельного, солодкого сюжету кохання у «Воццеку»: образ героя, який не може визнати, що кохана — це Інший. Навпаки, він панічно повертається до вихідних епістемологічних позицій Декарта і Канта (єдине, що мені відоме, це моя свідомість), щоб таким чином хоч якось утвердити для себе існування коханого об'єкта (мовляв: «я є; вона є в мені; отже — вона є). Але ж рівночасно, як ми вже доводили, суб'єкт свідомости для Воццека — це ніщо більше, як звична думка. Це міт, кожна спроба обґрунтування якого доводиться до абсурду. Саме на прикладі любови найгостріше проявляється буттєва бездомність Воццека, його розпачливе тиняння між світомоделями, з яких жодна його не задовольняє. Пригадуються спостереження Бюхнерового Сотника стосовно Войцека: «Ти завжди виглядаєш таким гнаним», «Ти бігаєш крізь світ, як відкрита бритва».
У світлі всього сказаного раніше нас не здивує трактування теми мови у «Воццеку». Ми вже звертали увагу на майстерність володіння мовою в ньому; на те, що стиль у цьому творі забезпечує впізнаваність його голосу — таке враження, що за буквою тексту стоїть людина. Таким чином, на рівні читацького сприймання твір «Воццек» досконало виявляє ті риси, які екзистенціялісти приписують мові взагалі. У книзі «Я і ти» (1923), яка однією з перших зафіксувала основні екзистенціялістські уявлення щодо мови, Мартин Бубер вважає, що в самому акті мовлення передбачається і людина, і спілкування: саме мова створює умови для буття-з-іншими[8].
Але те, що так безтурботно відбувається на практиці (звабливо симпатичний, індивідуальний голос твору «Воццек» успішно здійснює акт спілкування з читачем), оголошується (правда, не зовсім беззастережно) неможливим у принципі: і здатність мови бути засобом порозуміння між людьми, і зв'язок між нею і світом є не більше, ніж узвичаєні ілюзії. Гра слів, така приваблива у «Воццеку», є симптомом того, що події в мові відбивають її власну структуру й закони, а не незалежний від неї «справжній» світ. Ще виразніше це видно у відступах, де Воццек критикує свою власну мову:
…очевидно, десь тут криється фальш. Є щось неправдиве, щоб не сказати — неправедне, в напівпрофесійній зухвалості цих синонімічних вправлянь, їхній скептичній ритміці і риторичному синтаксисі. Позбавляє довіри до сказаного звучання деяких слів, можливо, надто рано звучало ім'я, може, невиправданим є сусідство імені і марнослівним звертанням до Бога.
Але і ця теза — що майстерність володіння мовою вказує на фальш, на дистанцію між сказаним і «правдою» — через дві сторінки теж піддається критиці.
Правда, — і це ключове, — крізь мову просвічується Бог, у (можливій) присутності Якого думка про беззмістовність мови починає виглядати гріховною. Виявляється, навіть постструктуралістська теза про неостаточність і нестабільність кожного мовлення не може бути «остаточною позицією» твору, оскільки весь цей нігілізм може звести нанівець Бог. Тому неможливо сприймати «серйозно» сповіді Воццека при кінці твору щодо деструктивного принципу його (твору) побудови:
Той знайшов спосіб, як піддати анігіляції буквально всі аспекти тексту, як зіштовхнути прекрасне з потворним, як перетворити трагедію на анекдот. Але ні трагедія, ні анекдот не були б остаточними. …Той придумав, як позбавити сюжетні ходи сюжетності, як піддати сумніву будь-яку дію, твердження чи факт. …Той замислив шляхом подібних каральних маніпуляцій усунути спочатку автора …а потім піддати руйнації саму мову. Він був свідомий того, що доведеться руйнувати ЇЇ засобами тієї ж таки мови…
