— Світло це — істини, богом одкровенні. Символ віри, на соборі в Триденті[13] прийнятий, гласить, що…

— Знаю, сину, — лагідно перебив старий. — Я не певен, чи ти мене зрозумієш, але повідаю тобі: хоч істина вічна і завше незмінна, нині церква має іншу мету, ніж на Тридентському соборі.

— Іншу? — Модест сполошено вдивлявся в обличчя старого. — Он як! Я знав… Я знав… Тут, у Римі, в мурах Петрової святині… Слухай, отче! — Мюнх схопив старого за плечі й різко струснув. — Скажи мені, чи ти не бачиш перста божого в тому, що я, нужденний слуга церкви, опинився тут?

— Ніщо не діється всупереч волі божій.

— Авжеж. Саме так. Я тут тому, що бог так хотів! Я тут, аби захищати істину! Перед богом і світом!.. Хіба можна допускати, щоб підводила голову єресь? Щоб сила сатанинська панувала над людом божим? “А хто не визнає мене перед людьми, того і я не визнаю перед отцем своїм!”, “Не з миром прийшов я, а з мечем!” Хіба не так казав господь наш, Ісус Христос? Не може бути миру між правдою і фальшю! Між силами небесними й пекельними! Ти вже старий, отче, не маєш сили, погас жар душі твоєї… Але я той жар чую! Я Дійду до самого папи!

— І що ти йому скажеш? — стиха запитав старий.

— Скажу йому… Скажу, що я ладен оддати всю свою снагу, а треба буде, то й життя, аби боронити істину! Хай мені тільки дозволить, і я зроблю все, щоб ім’я боже знову засяяло над землею! Нехай голос його з столиці Петрової зворушить сумління пастирів, які покинули свою паству! Хай кличе до нового, священного хрестового походу проти беззаконня світу цього. Хай затрепещуть ті, які, повіривши у міць свою, над церквою святою стати насмілились!

— В інші часи довелося нам жити, сину, — зітхнувши промовив старий. — Ти гадаєш, церква наша не вболіває за тим, що життя світське нині панує? Але хіба не випала нам ліпша доля?.. Гнів і обурення, хай вони і найправедніші будуть, можуть збити з пуття. Легше загубити, ніж знайти згубу. Подумай, сину… Мюнх непевно дивився на старого.

— Не збагну я слів твоїх, високоповажаний отче.

Старий схилив голову на груди і, заплющивши очі, довго сидів нерухомо.

— Ти питаєш, сину, чому церква до хрестового походу не кличе? — промовив він нарешті, немовби через силу. — Були часи, коли світ, який тебе так жахає, тільки-но починав зароджуватись. Здавалося тоді — лиш у борні проти нього можна врятувати людство для бога. Але хоч церква наша можновладно тоді панувала — стало тої можності ненадовго. І хоч світ сьогоднішній не в вірі, а в розумові шляхів шукає, проте чимало зла й беззаконня, що з давніх-давен терзають людину, вдалося у ньому виполонити. І в цьому його сила! Отже, світ нинішній — не диявольське творіння, як гадаєш ти, сину. Тільки сліпий того не побачить і над тим не роздумається… То не супроти світу нашого, а з ним простувати треба, пильнуючи, аби часом не збитися з дороги й того, що найцінніше в спадщині Христовій, не згубити Не про славу церкви нині йдеться, а про її існування… Чи розумієш ти мене?

— Так, отче. Страшні слова твої.

— Не будь маловірний! Шляхи провидіння незбагненні…

— Я це знаю. Але коли по волі провидіння я тут… перенесений через віки..

Старий нетерпеливо порушивсь.

— Слухай-но, що я тобі скажу: від часів твоїх багато вже виполонено куколю на Землі, і боюсь я, щоб, запопадливо шукаючи його, ти доброго зерна не розтоптав.

— Невже ти ладен твердити, що світ цей може тішити бога?

— Я гадаю, сину, більше, ніж той, з якого ти прийшов.

— Неправда! — обурено вигукнув інквізитор. — Ширше розплющ очі і ти побачиш! Цей світ не може бути милий господові нашому! Люди не бога шукають, а лише утіх земних! Не істини, а її заперечення! їм здається, що вони мудріші за самого бога! О наївні! О сліпі! їм здається, що вони владають природою, але не бачать, що це лиш диявольська штука й омана! Невже ти не розумієш, отче? Дійшло вже до того, що ніхто на землі цій, навіть отець святий, й разу не ступить без сил диявольських!.. Ні вгамувати спраги й голоду, ні вкрити тіла свого, ні сховати голови від темряви ночі! Навіть я, хоч очі мої не засліплені і я бачу зло, мусив скористатися допомогою цих темних сил, аби дістатися сюди, до столиці Петрової!

Старий заперечливо похитав головою.

— Ти помиляєшся, сину. Не сатана зробив це, а людина створила своєю працею й наполегливістю. А бог благословив.

— Як можеш так говорити! Я знаю краще!

— Гординя промовляє твоїми вустами, сину. Гординя й незнання.

Мюнх підняв руку. Хотів був ударити старого, але спам’ятався й покірливо схилив голову.

— Дякую тобі, отче, що вберіг мене від гріха. Я прах лише і нікчемний хробак. Але коли бог наш забажає… Отче! Не гординя вустами моїми мовить! Ти не знаєш, що я пережив… Прірва чистилища — ніщо перед цим! Хоча й там Судилося мені побувати. Але тут, на Землі, найтяжчий спиток! Найтяжче побороти самого себе, слабий дух свій і грішне тіло. Чи знаєш ти, отче, що перш ніж очі мої відкрились, стояв я на краю пекельної безодні?

— Сину мій! Скажи мені всю правду.

— Страшний гріх тяжіє над душею моєю. Як його спокутую? Як заслужу прощення?

— Знаю, життя твоє не легке було… Значили його кров і вогонь… Але це минуло й не вернеться. Та й не ти, зрештою, був винен.

— Не те, отче. Я согрішив… слабістю. Хіба можна мене виправдати? Я не хотів бачити, як є направду… Не хотів пам’ятати, що краса тіла рідко йде в парі з красою душі. Отче! Я звеличував її як святу! Цілував край її одягу… Невже я був такий сліпий! Сатана тільки тому міг засліпити мої очі, що дався я йому на підмову.

— Що ти кажеш? Я не втямлю.

— Отче. Я кохав… чаклунку.

Старий неспокійно ворухнувся.

— Якщо тільки в цьому річ…

— Чи бог простить мені?

— І тому ти втік?

— Ні, отче, я не втік. Я знаю, що мій обов’язок — врятувати її душу. Навіть супроти її волі. Супроти її тіла!

Старий підвівся.

— Ти гадаєш, що бог тішився, на вогнища палаючі глядячи? — саркастично докинув він. — Що в ім’я його слід порушувати п’яту заповідь?

Мюнх збентежився, але тільки на мить.

— Бог уболіває за душею людини. Тіло ж смертне і кволе. Не за ним вболівати треба… Мета наша — спасіння душі!.. Повідай, отче, що ж сталося з церквою? Де її сила й непохитність у служінні справі божій? Чи множаться лави борців?

— Не в кількості річ…

— То який же, на твою думку, сенс існування церкви?

— Помагати людям благо творити. Додавати їм духу…

— Духу? Але ж…

— Я вже тлумачив тобі не раз, та бачу, не збагнув ти… Світ і церква різними йдуть шляхами, але цілі їхні однакові. Вірю в це, бо в цьому — мудрість божа. А наше завдання, сенс служби нашої — помагати людям. Ті, що потребують утіхи і слова божого, знаходять їх у церкві.

— А скільки таких, чи багато?

— Навіщо лічити… Повір мені: за тих, що бога ні вустами, ні в думці не хвалять, молитися найревніше мусимо. Але передовсім — аби люди кращі стали… Не ради мзди небесної чи страху перед пеклом, а любові до істини. І вони кращі. Кращі, ніж були колись… — старий на мить замовк. — Коли б тільки мати певність, що наші старання во славу господа нашого не пропали марно… — додав стиха.

Модест вражено дивився старому в обличчя.

— І це мовиш ти?! І ти… теж?.. Те саме… Те саме… Невже ти сліпий? Чи теж запродав свою душу? А може, скажеш, як той облудний сповідник, що ніколи не було й немає єретиків і чаклунок, котрі продали душу дияволові? Що часи, коли церква наша, сповнена слави й сили, винищувала єресь і громила сатану, — це часи занепаду?

— П’ята заповідь, сину мій! Навіть в ім’я бога її не можна порушувати!

— Отже, ти смієш твердити, що отці святих соборів, що патрон нашого ордену святий Домінік, що Верховна Конгрегація… — Мюнх замовк, вражений власною думкою.

— Не нам їх сьогодні судити, — мовив старий, замислено дивлячись на вогник лампади.