- І-я…

Я подумки посміхнувся: нарешті, майже через п'ятнадцять років, дізнався, як звуть дівчинку з паралельного класу.

Офіціантка принесла філіжанку кави.

Найбанальніше, що могло бути далі, - почати говорити про школу, про минулі роки і розпитувати про колишніх однокашників. Це — мов скотитися вниз з верхівки гори і відразу потрапити в глевке болото.

Немає нічого гіршого, як вимучувати з себе розмови про минуле, тим паче що це спільне минуле — штучне і випадкове. Отже, я відразу відкинув цей варіант. Одразу. Він дійсно не мав нічого спільного із моїми спостереженнями за цією дівчиною. Я не знав її. Ніколи не знав, не спілкувався, не зіштовхувався в одній компанії.

Вона була для мене чужа.

Чужа і тому — нова.

Єдине, що пов'язувало мене з нею, — та дитяча цікавість — доволі випадкова, достатньо незрозуміла, не замішана ні на чому. Це все одно що колись побачити погано надруковану репродукцію Мони Лізи в підручнику, прожити десяток років і потрапити до Дувру аби роздивитися оригінал.

От так зараз переді мною сидів оригінал з погано про-друкованого портрета. І я мав право роздивитися його уважніше, щоб співставити давні відчуття з реальністю. І можливо, розчаруватися…

Ія взяла філіжанку й одразу поставила її на місце.

— Я вам збрехала, — сказала вона. — Я зовсім не хочу кави.

М-м-м… Я не знав, що сказати, і тому запитав:

— А чого ви хочете?

— Не знаю, — відповіла вона. — Я намагалася це зрозуміти весь ранок, а от уже час обіду, а я так нічого і не придумала.

— Певно, у вас багато варіантів…

— Багато? — перепитала вона і якось дивно поглянула на мене. — Поки що на думку спав один: я сьогодні зовсім нічого не їла.

— То давайте замовимо щось серйозніше, — запропонував я.

Вона завагалася:

— Але до чого тут ви? Хіба у вас немає інших справ, ніж обідати з незнайомими людьми? Хіба це може бути цікавим?

— А чом би й ні? — заперечив я. — Що ми втрачаємо?

— Дійсно, нічого, — погодилася вона і додала: — Але я не люблю їсти на вулиці…

Звісно, це не для неї!

Це було видно одразу.

Я почав згадувати місце, гідне того, аби запросити її. І все, що спадало на думку, було або вбогим, або штучно-помпезним.

— Тоді пропонуйте ви, куди підемо, — нарешті я зміркував, що відповісти.

Вона трохи розгубилась, певно, вирішувала, чи варто витрачати на мене час.

— Посидьмо кілька хвилин тут… — нарешті сказала вона.

Над нами дамокловим мечем зависла пауза.

Я визнаю лише невимушені паузи, під час яких не треба напружуватись. А тут я напружився. І пошкодував, що чекав на неї, не знав, про що говорити. Вона теж мовчала.

Я похвалив її одяг, точніше, спочатку смак, а потім зауважив, що вона одягнута вишукано й елегантно. Вона ніби зраділа цій репліці. І загомоніла. Сказала, що визнає одяг лише марки «Louis Vuitton», і розповіла, як навесні «відхватила пальто за п'ять штук», як продавці божилися, що воно у них одне, а ввечері вона побачила таке саме на… І вона назвала прізвище однієї високопосадової персони.

Вимовивши все це скоромовкою, вона несподівано замовкла, ніби всередині неї, як у механічної ляльки, припинила працювати пружинка.

Я для годиться поклацав язиком — мовляв, яке неподобство.

І непомітно поглянув на годинник…

Потім вона запитала, хто я.

Я сказав, що я — автогонщик, а нині час від часу підробляю каскадером, якщо в кіно є погоні та трюки. Вимовляти все це мені було хоча й неприємно, проте було гідним її розповіді про пальто від «Louis Vuitton».

Пані з вищого світу і автогонщик-каскадер, що знімається в кіно, — чудова парочка! Мене аж пересмикнуло: так само починалось і з колишньою дружиною! Клюнув на ноги.

Але тоді я дійсно був автогонщиком, а не звичайним менеджером.

Я назвав кілька стрічок, в яких брав участь.

Вона їх не дивилася.

Сказала, що надає перевагу старим французьким стрічкам, обожнює Фелліні, не дуже розуміє Бергмана, готова день і ніч переглядати Бунюеля, Пазоліні, Тарковського, Вісконті, а нещодавно відкрила для себе Горана Паскалєвіча та Джіма Джармуша.

Вона знову проговорила це скоромовкою, ніби повторювала старанно завчений урок або — і це здалося мені більш вірогідним — так, ніби була впевнена: ці імена для мене нічого не важать.

Коли людям немає про що говорити — вони говорять «про кіно». Я це помічав безліч разів.

Буває, сидиш і пхикаєш, мов потяг, до тієї миті, коли на гадку спадає рятівне запитання: «А вчора ввечері ви дивилися…» — і просто називаєш свою улюблену стрічку, навіть якщо її не показували кілька років, — і покотилося!

Так сталось і зараз.

Я запитав, чи дивиться вона щось вітчизняне. Був певен, що вона здивовано округлить очі. Але вона мужньо витримала іспит, не обмежившись Параджановим.

Потім ми обговорили нещодавню прем'єру Кіри Муратової, і вона з обережною пересторогою сказала, що стрічка їй не сподобалася, певно, вважаючи, що я неабиякий естет. Я гаряче підтримав її.

Коли ця тема була вичерпана, ми знову замовкли. Хоча цього разу мовчати було легше, простіше. Але все одно колеса нашого воза ще загрузали в глевкій масі ніяковості.

Я дивився на неї, і мене все більше охоплювало відчуття, що я дійсно бачу картину, яку колись мріяв побачити зблизька, але… Але виникло відчуття, що ця картина виставлена на сцені, мов декорація, лаштунки. А за нею ховається вона — така, якою я її не знаю і ніколи не побачу.

Можливо, вона там стрибає на одній ніжці, висолопивши язика, знущається і проказує: «Знайди мене! — і додає: — А дзуськи — не знайдеш!»

Я зітхнув.

Вона поглянула на годинник.

Маленька пригода добігала кінця.

Лишилося розрахуватися за каву, яку вона все ж таки випила.

— Де ваша машина? — запитав я, кидаючи оком на вервицю припаркованих автомобілів.

— Машина? — Пауза. — А я її… відпустила!!! (Сміх.)

Не знаю чому, але я теж розсміявся.

Вона може лишитися тут іще на кілька хвилин — не піде ж вона містом у такому вигляді!

Вона запитала, чи важко бути каскадером і чи доводилося мені брати участь у міжнародних автоперегонах. Про це я розповів так само швидко, як вона — про кіно. Боявся, що їй нецікаво. А ще тому, що з певного часу намагаюся згадувати про це тільки після четвертої чарки (а п'ю я нечасто). Четверта — то святе: завжди за свого штурмана Костика…

…Кілька років тому ми переобладнали іномарку, вдосконалили її, дизельний двигун замінили на бензиновий — усе це нам обійшлося майже в півмільйона євро. Довелося закласти квартиру Костика (він був самотнім) та продати моє авто, решту — позичити в друзів.

Ми були певні, що виграємо в «Дакарі», — ми не могли не виграти!

Випробовування проводили в Марокко. Долали бархани і харкали гарячою слиною в білий пісок.

Звідти я повернувся без Костика…

Власне, на цьому все і скінчилось.

Але про це я, звісно, не розповів.

— А чим займаєтесь ви? — запитав навзаєм, аби уникнути цієї теми.

Вона кілька секунд дивилась угору, ніби намагалася згадати, чим займається, крім походів по дорогих бутіках.

— Різним… — нарешті сказала вона. — Зараз, наприклад, я… пишу наукову роботу про творчий доробок Пауля Клеє.

— Клеє? — Я згадав, що це ім'я згадується у Кортасара у «Грі в класики». — Чому саме Клеє?

— Не знаю… Він здається мені найдивовижнішим із усіх і набагато цікавішим за, скажімо, Далі, - сказала вона, і очі її заблищали, хоча говорила вона невпевнено, з інтонацією людини, яка не дуже звикла висловлювати свої думки вголос (так само вона говорила про фільм Муратової). — Далі конструює свої картини, прораховує і видає це за марення підсвідомості. Там усе — штучне, ретельно продумане. Все побудоване на тому, що в більшості людей не розвинена фантазія та уява. А Клеє — дивак, що плаває у своїй підсвідомості, мов рибка, або копирсається в ній, як дитя в пісочниці. Тому такі кольори. Від картин Клеє хочеться плакати, бо починаєш розуміти, що… що ти нічого не розумієш! Що ти ніколи не побачиш таку реальність, не ввійдеш в неї і не зможеш у ній оселитися. Вона просто вразить і витече… слізьми — радості чи печалі — не має значення!